Тож ми знову прокралися до своєї спальні, потім вискочили в коридор, парадними сходами збігли вниз і таки вдерлися до бібліотеки, зробивши при цьому те, чого раніше за нами ніколи не помічали,– ми зайшлися плачем.
А тоді рішуче заявили: якщо нас спробують розлучити, ми заподіємо собі смерть.
Розділ 18
Отже, Елізу й мене піддали повторним тестам – цього разу в парі. Ми всілися пліч-о-пліч за тим самим металевим столом у їдальні, обкладеній кахлями.
Ми були такі щасливі!
Під наглядом наших батьків доктор Корделія Суейн Кордінер, яка втратила всю свою зухвалість, машинально взялася до діла. Щоб отримати об'єктивні наслідки, вона запропонувала нам цілком нові тести.
Перш ніж ми почали, Еліза звернулася до батьків:
– Обіцяємо вам правильно відповісти на всі запитання.
Що ми й зробили.
Які ж нам ставили запитання? До речі, вчора я нишпорив у руїнах школи на колишній Сорок шостій вулиці, і мені потрапив до рук повний комплект тестів для визначення коефіцієнта інтелекту.
Я цитую:
"Людина придбала сто акцій, сплативши за кожну п'ять доларів. Протягом першого місяця цінні папери подорожчали на десять центів, протягом другого – впали на вісім центів, а за третій місяць збільшилися в ціні на три центи. Яку суму складе капітал на кінець третього місяця?"
Або ось таке:
"Скільки цифр стоятиме зліва від коми у квадратному корені з числа 692038,42753?"
Або таке:
"Якого кольору буде жовтий тюльпан, коли на нього подивитися крізь синій фільтр?"
Або ще таке:
"Чому здається, ніби протягом доби Мала Ведмедиця здійснює оберт навколо Полярної зірки?"
Або ж:
"Астрономія відноситься до геології, як верхолаз до кого?"
І таке інше.
Ось воно як.
Ми дотримали обіцянки, яку дала Еліза, й бездоганно відповіли на всі запитання.
Але сталося несподіване. Під час цілком невинного процесу перевірки своїх відповідей ми повільно зсунулися під стіл, обхопили одне одного ногами за шию, наче обценьками, і стали голосно пирхати й сопти.
Коли ми знову вибралися на свої стільці, то побачили, що доктор Кордінер лежить непритомна на підлозі, а наші батьки накивали п'ятами.
Наступного ранку, о десятій годині, мене вивезли в автомобілі до однієї із шкіл для безнадійно дефективних дітей, що була на мисі Кейп-Код.
Розділ 19
Знову сідає сонце. На розі Сорок першої вулиці та П'ятої авеню, де стоїть армійський танк, із башти якого росте дерево, кричить невидима пташка.
Увечері напередодні мого від'їзду на Кейп-Код ми з Елізою почули крик цієї самої пташки – нічної дрімлюги.
Шукаючи усамітнення, ми втекли тоді з дому до сирого мавзолею професора Ілайю Рузвельта Суейна.
– Ф'юїть-ф'ють-ф'юїть! – пролунало десь у яблуневих вітах.
Незважаючи на те, що ми міркували над своєю проблемою вдвох, відповіді так і не знайшлося.
Колись я чув, що засуджені до страти починають вважати себе мерцями задовго до справжньої смерті. Мабуть, щось подібне почував і наш спільний розум, усвідомлюючи, що немилосердний різник – скажімо так – уже підняв свою гостру сокиру, збираючись розчахнути двійняток на два безликі шматки м'яса – на Бетті і Боббі Браунів.
Та хай там як, а ми були заклопотані ділом – так часто буває зі смертниками. Із собою ми прихопили ті свої рукописи, які вважали найбільш вдалими. Згорнувши папери в рурочку, ми засунули їх до бронзової поховальної урни.
Ту посудину свого часу приготували для праху дружини професора Суейна. Але та жінка побажала, щоб її поховали в Нью-Йорку. Урна була пофарбована мідянкою.
Отак воно.
Що то були за рукописи?
Пригадую, там наводився спосіб обчислення квадратури круга. Були витяги з утопічної програми створення в Америці штучно розширених родин – шляхом законного надання кожній людині другого імені. Внаслідок цього всі люди з однаковими другими іменами мали вважатися родичами.
Ще там був наш із Елізою трактат, присвячений критиці Дарвінової теорії еволюцій, а також нарис про природу земної сили тяжіння, в якому робився висновок, що за давніх часів гравітація іноді змінювалась.
Пригадую ще рукопис, в якому доводилося, що зуби слід відмивати в гарячій воді, як ото миски, казанки та каструлі.
І таке інше.
Це Еліза запропонувала сховати рукописи саме в урні.
Вона сама й закрила ту урну.
Ми перебували досить далеко одне від одного, коли сестра закривала урну. Отже, те, що вона потім мені сказала, зродилося тільки в її голові:
– Можеш сказати "прощай" своєму інтелектові, Боббі Брауне.
– Прощай,– сказав я.
– Елізо,– звернувся я до сестри,– чи не в усіх із тієї безлічі книжок, які я прочитав тобі вголос, стверджувалося, що любов – це щось найважливіше в житті людини. Тож, мабуть, саме час сказати, що я люблю тебе.
– То кажи,– погодилася вона.
– Елізо, я люблю тебе,– заявив я.
Вона помовчала, міркуючи над моїми словами, а тоді похитала головою:
– Ні, мені це не подобається.
– Чому? – здивувався я.
– Це так, ніби ти наставив на мене пістолета,– пояснила Еліза.– Ти змушуєш мене сказати те, чого я, може, зовсім не думаю. Що мені, власне, лишається, як не відповісти: "Я теж тебе люблю"?
– То, виходить, ти мене не любиш? – запитав я.
– А за що можна любити Боббі Брауна? – у свою чергу запитала сестра.
Десь у яблуневих вітах знов озвалася нічна дрімлюга.
Розділ 20
Наступного ранку Еліза снідати не вийшла і лишалась у своїй кімнаті, аж поки я поїхав.
Батьки повезли мене в своєму "мерседесі", якого вів особистий шофер. Зрештою, я був їхнім сином і хлопцем із майбутнім – адже я вмів читати й писати.
Уже в дорозі я почав потроху все забувати.
Це спрацював природний механізм самозахисту від нестерпної туги. Таким механізмом – повірте мені як педіатрові – наділені всі діти.
Усе далі й далі позаду лишалася моя сестричка-двійнятко, що не була такою здібною, як я. Вона мала ім'я. Звали її Еліза Меллон Суейн.
Навчальну програму в тій школі було складено таким чином, що нікому з нас, учнів, жодного разу не довелося побувати вдома. Зате я відвідав Англію, Францію, Німеччину, Італію, Грецію. А влітку відпочивав у молодіжному таборі.
І хоча я – це з'ясувалось абсолютно точно! – не був генієм, хоча мені бракувало оригінальності, мої розумові здібності трохи перевищували середній рівень. Мене вважали терплячим, ретельним, дисциплінованим учнем, якому під силу відрізнити змістовну ідею від нісенітниці.
Тому мене, першого учня, протягом історії існування тієї школи, ввели до складу шкільної ради. Я досяг таких успіхів у навчанні, що навіть дістав запрошення вступити до Гарвардського університету. І я погодився, хоча мій голос ще тільки мав ламатися.
Тим часом батьки, які пишались успіхами свого сина, подеколи нагадували мені про сестричку-двійнятко, яка досі перебувала десь на рівні людино-овоча. Вона жила в одному з високооплачуваних закладів для таких недоумків.
Від неї лишилося тільки ім'я.
Коли я навчався на першому курсі медичного факультету, в автомобільній катастрофі загинув батько. Він подбав про мене, призначивши мене виконавцем своєї волі згідно заповіту.
Та невдовзі мене відвідав у Бостоні якийсь гладкий із хитрими очима адвокат на ім'я Норман Мушарі-молодший. Він розповів мені якусь чудернацьку історію про одну особу, що її проти власної волі на багато років запроторили до закладу для душевнохворих.
Отож та особа звернулася до нього, пояснив мені гість, щоб притягти до суду своїх родичів та адміністрацію закладу за завдане їй моральне каліцтво.
І вона доручила Мушарі-молодшому домогтися її негайного звільнення, а також визнання її права на спадщину, якого її протизаконно позбавили.
Ім'я тієї жінки було, звичайно, Еліза Меллон Суейн.
Розділ 21
Згодом наша мати так висловиться про той заклад, де ми залишили Елізу:
– А знаєш, ця лікарня аж ніяк не з дешевих. Доба перебування в ній коштує двісті доларів. І самі ж лікарі просили нас не з'являтися туди, правда, Відбере?
– Мабуть, так, мамо,– відповів я. А тоді сказав правду: – Я вже не пам'ятаю.
Я був тоді не лише тупим Боббі Брауном, а ще й дуже самовдоволеним. Хоч я навчався тільки на першому курсі медичного факультету, проте мав у своєму цілковитому розпорядженні великий будинок на Бекон-Хілл. До коледжу і з коледжу мене возили на "ягуарі". А одягався я вже так, наче став президентом Сполучених Штатів.
Майже щовечора в домі влаштовували вечірки. Я мав звичай з'являтися там усього на кілька хвилин у шовковому халаті смарагдового кольору, пахкаючи люлькою, набитою гашишем.
Одного разу до мене підійшла гарненька дівчина і сказала:
– Який же ви бридкий! Ви – найсексуальніше страховисько, з тих, що мені траплялося бачити.
– Я знаю,– відповів я.– Знаю.
Мати часто провідувала мене на Бекон-Хілл, де спеціально для неї було споруджено розкішні апартаменти. У свою чергу, я також їздив до неї у Черепахову затоку. Ласі до сенсацій репортери почали досить часто турбувати нас і там, і там, після того як Норман Мушарі-молодший домігся, щоб Елізу випустили з лікарні.
Ця подія обернулася скандальною історією.
Адже ніколи не обходилося без скандалу, коли мультимільйонери були несправедливі до своїх родичів.
А таки ніколи.
Ми трохи бентежились; та, власне, й не могли почувати себе інакше.
З Елізою мати і я ще не бачились, ніяк не щастило й зателефонувати їй. Тим "асом майже щодня у пресі з'являлись її образливі для нас висловлювання.
А ми могли боронитися від журналістів хіба що двома телеграмами: одну ми надіслали Елізі через її адвоката, другу надіслала вона нам у відповідь.
Наша телеграма запевняла:
МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ. МАМА І БРАТ
В телеграмі Елізи було:
Я ТАКОЖ ВАС ЛЮБЛЮ. ЕЛІЗА
Сестра нікому не дозволяла фотографувати себе. Адвокат придбав для неї кабіну-сповідальню в одній церкві, яку мали зносити. Даючи інтерв'ю телебаченню, Еліза сиділа в тій будці.
Ми з матір'ю дивилися ці передачі з болем у серці.
Зухвале контральто Елізи так змінилося, що часом навіть закрадався сумнів: а може, в тій кабіні засів якийсь самозванець. На жаль, там була таки Еліза.
Пригадую, один репортер запитав сестру:
– Міс Суейн, що ви робили в лікарні?
– Я співала.
– Що ви співали?
– Весь час одну й ту саму пісеньку.
– Яку?
– "Прийде, прийде мій принц..." – пролунала відповідь.
– Ви мали на увазі конкретного принца, принца-визволителя?
– Я мала на увазі свого брата,– відрубала сестра.– Але він виявився свинею.