Овід

Між іншим, ви вже вибрали собі духівника на час його відсутності?

— Я хотів звернутися до одного з отців братства

святої Катерини, якщо у них не дуже багато на спо­віданн.

— Хочете сповідатися у мене?

Артур здивовано розкрив очі.

— Преподобний отче, звичайно, я був би радий,

тільки...

— Тільки ректор богословської семінарії звичайно нікого не сповідав?

Цілком слушно. Але я знаю, що канонік Монтанеллі дуже цікавиться вами і, певно, навіть трохи турбується, так само, як турбувався б і я, покидаючи улюбленого учня. Він буде задоволений, коли дізнається, що ви під духовним опікуванням його колеги. І, Щиро кажучи, сину мій, ви мені подо­баєтес, і я буду радий допомогти вам, чим тільки зможу.

— Коли так, то я, звичайно, буду вам дуже

_ вдячний.

— Тоді приходьте до мене через місяць, гаразд?

І коли матимете вільний час увечері, заходьте до

мене. Перед самим Великоднем надійшло офіціальне по­відомленн, що Монтанеллі дано невеличку єпархію — в Брізігеллі, в Етруських Апеннінах. Він написав Ар-турові з Рима в бадьорому й спокійному тоні — оче­видн, його пригнічений настрій уже минув. "Ти по­вине обов'язково бути у мене всі канікули,— писав він,— а я буду часто приїздити до Пізи. Отже, я спо­діваюс бачитися з тобою, хоч і не так часто, як хотів би".

Доктор Уоррен запропонував Артурові пожити під. час великодніх канікул з його родиною, замість того щоб повертатися в похмурий, поточений щурами па­ла, де тепер повновладно панувала Джулі. У лист була вкладена коротенька записка, надряпана нерів­ни дитячим почерком Джемми; вона просила, якщо можна, обов'язково приїхати. "Мені треба про дещо поговорити з тобою",— писала вона.

Ще більше підбадьорювали Артура таємні чутки, що передавалися з уст в уста серед студентів універ­ситет. Всі чекали великих подій після свята. . Усе це створило в Артура такий піднесений, екзальтований настрій, що найнеймовірніші дивовиж­н речі, про які шепотіли студенти, здавалися йому можливими й цілком здійсненними протягом най двох місяців.

Він вирішив поїхати додому у страсний четвер І пробути там перші дні канікул, боячися, щоб радість побачення з Джеммою не порушила того урочистого благочестивого настрою, якого церква вимагає від своїх дітей у ці дні. Він написав Джеммі, що буде у них на другий день великодня, і в середу ввечері увійшов у свою спальню цілком спокійний.

Він став на коліна перед розп'яттям. Отець Кардї обіцяв прийняти його вранці, і до цієї останньої своєї сповіді перед великоднім причастям він мусив підго себе довгою палкою молитвою. Стоячи на ко­ліна із схрещеними руками й похиленою головою, він пригадував усе, що сталося з ним за останній мі­сяц, і перераховував найдрібніші свої гріхи — нетер­пінн, недбайливість, запальність, що ледь-ледь запля­мувал чистоту його душі. Крім цього, Артур нічого не міг пригадати: в цей час він був занадто щасливий, щоб багато грішити.

Він перехрестився і, підвівшись, почав роздягатися.

Коли він розстебнув сорочку, на підлогу полетів якийсь папірець. Це був лист від Джемми, який він цілий день носив на грудях. Він підняв його, розгор­ну і поцілував дорогі рядки. Потім знов почав згор­тат записку з невиразним почуттям, що робить щось дуже смішне, і раптом побачив на звороті листа при, якої раніше не помітив: "Приїжджай обов'яз­ков і якнайшвидше, бо я хочу, щоб ти побачився з Боллою. Він тепер живе тут, і ми щодня разом чи­таєм".

Гаряча краска залила Артурові все обличчя.

"І скрізь цей Болла! Що він знов робить у Лівер­н? І чого це Джеммі захотілося разом з ним читати? Чи він зачарував її своїми контрабандними пригода­м? Ще тоді в січні на зборах ясно видно було, що він закоханий у неї. Тим-то він з таким запалом го­вори тоді. А тепер він так близько до неї, читає з нею щодня".

Артур рвучко кинув листа і знов став навколішки перед розп'яттям. І це душа, що хоче очиститися від гріхів і прийняти святе причастя, душа, примирена, з богом, собою і всім світом! Значить, вона здатна на низькі ревнощі і підозрілість, на егоїстичну злобу ї ненависть, та ще проти кого — проти свого товариша! У гіркому самоприниженні він закрив руками лице.

Ще п'ять хвилин тому він мріяв про мученицький подвиг, а тепер підпав під владу таких низьких думок!..

...Коли в четвер уранці Артур увійшов у семінар­ськ каплицю, він застав там отця Карді самого. Про­читавш молитву, він одразу ж заговорив про свою провину.

— Отче, я грішний у ревнощах, злобі та недостойних думках проти того, хто не заподіяв мені ніякого

зла.

Отець Карді добре знав, з ким має справу. Він ла­скав промовив:

— Ви мені не все сказали, сину мій.

— Отче, людину, проти якої я мав негідні христи­янин думки, я повинен особливо любити й пова.

— Ви зв'язані з нею узами крові?

— Ні, ще міцнішими.

— Якими, сину мій?

— Ми товариші.

— Товариші в чому?

— У великій святій справі.

Настало коротке мовчання.

— І ваша злоба, ваші ревнощі проти цього... това­риш викликані його більшими успіхами в цій справі, ніж у вас?

— Так, почасти. Я заздрив його досвідченості? його вмінню бути корисним.

А потім я думав, боявся, що він забере у мене серце дівчини, яку я кохаю.

— А ця дівчина, яку ви кохаєте, дочка нашої свя­то церкви?

— Ні, вона протестантка.

— Єретичка?

Артур у відчаї стис руки.

— Так, єретичка,— повторив він.— Ми виховува­лис разом, наші матері були подругами... і я заздрив йому, бо він теж її любить, і тому... тому...

— Сину мій,— з хвилину помовчавши, повільно й поважно промовив отець Карді,— ви ще не все сказа­л мені. У вас ще є щось на душі.

— Отче, я...— він запнувся.

Священик мовчки чекав.

— Я заздрив йому, бо організація... "Молода Іта­лі", до якої я належу...

— Так?

— Доручила йому роботу, на яку я дуже сподівав­с, на яку вважаю себе особливо здатним.

— Що це за робота?

— Прийняти з пароплавів літературу... політичну літературу і сховати її у місті...

— І цю роботу організація доручила вашому су­перников?

— Боллі, і я заздрив йому.

— І він не дав вам приводу гніватися на себе? Ви не можете йому закинути, що він недбайливо поста­вивс до дорученої йому справи?

— Ні, отче. Він працював відважно й віддано. Він щирий патріот, і я повинен був би лише любити й по його.

Отець Карді замислився.

— Сину мій, якщо в душі вашій засяяло нове світ­л, мрія про великий подвиг ради ближніх своїх, на­ді полегшити тягар усім стомленим і пригнобленим, подумайте, що робите ви з найціннішим благом гос­подні. Усі блага земні дав він, і нове народження — його дар. Якщо ви ступили на шлях жертви, шлях, що веде до миру, якщо ви об'єдналися з любими товаришами, щоб визволити тих, які знемагають у тайних сльозах і журбі, то звільніть вашу душу від злоби й заздрості і зробіть ваше серце олта­ре, де вічно палатиме священний огонь.

Пам'ятайте, що це велика й свята справа і що серце, яке від­далос їй, має очиститись від усіх егоїстичних почуттів. Це покликання подібне до покликання священика — не за кохання жінки, не за мить ко­роткочасно пристрасті, а "за бога й народ віднині й довіку".

— О-о! — Артур здивовано сплеснув руками. Він мало не заридав, почувши гасло "Молодої Італії".— Отче, ви даєте нам благословення церкви! Христос із нами.

— Сину мій, — урочисто відповів священик,— Хри­сто вигнав міняйл із церкви, бо його дім має бути домом молитви, а вони зробили з нього злодійський вертеп.

Після довгої мовчанки Артур промовив тремтячим

шепотом: — І Італія буде його храмом, коли будуть вигнані...

Він не скінчив і почув лагідну відповідь: — "Земля і всі її багатства — мої",— сказав Господь.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Того дня Артурові захотілося далеко прогулятись. Віддавши свій багаж товаришеві-студентові, він пішов до Ліворно пішки.

День був хмарний, але не холодний, і низька рів­нин здавалася йому сьогодні кращою, ніж звичайно.

Юнакові радісно було відчувати під ногами еластич­ніст вогкої трави і заглядати в соромливі здивовані

очі весняних квітів, що росли обабіч шляху. На узліс­с, у кущі жовтої акації, якась пташка звивала собі

гніздо; коли він проходив повз неї, вона злякано

скрикнула і, затріпотівши темними крилами, злетіла

в повітря. Він намагався зосередитись на побожних думках, необхідних напередодні страсної п'ятниці, але думки .про Мснтанеллі і Джемму так заважали його благо­честиви намірам, що він нарешті припинив марні зусилля і дозволив своїй уяві захопитися дивом і сла­во майбутнього повстання та роллю, яку мали відіграти в ньому два його ідеали. Padre мав бути прово­дире, апостолом, пророком; перед священним гнівом його зникнуть сили тьми, і біля його ніг молоді обо­ронц свободи заново пізнають старі істини, старі доктрини в їх новому, ще невідомому значенні.

А Джемма? О, Джемма битиметься на барикадах. Вона створена бути героїнею. Вона стане вірним това­рише, чистою безстрашною дівою, як ті, про яких мріяли поети.

Вона стоятиме поруч нього, пліч-о-пліч, з усмішкою дивитиметься в обличчя крилатій смерто­носні бурі, і вони загинуть разом, може, в хвилину перемоги, бо перемога, безперечно, прийде. Він нічого не скаже їй про своє кохання, не скаже жодного сло­в, яке б могло .порушити її спокій або попсувати її товариське почуття. Вона для нього святиня, незаплямована жертва, що має згоріти на олтарі, принесена за визволення народу. Та й хто він такий, щоб насмі­литис увійти в святилище душі, яка не знає іншої любові, крім любові до бога й Італії?

Бог і Італія..? Раптом з неба впала дощова крапля,

коли він увіходив у великий похмурий будинок на вулиці Палаців. Дворецький Джулі, бездоганний, спо­кійни і, як завжди, ввічливо ворожий, зустрів його на сходах.

— Добрий вечір, Джіббонс. Брати дома?

— Містер Томас дома, сер. І місіс Бертон. Вони у вітальні.

Артур увійшов до кімнати з тяжким почуттям. Який жахливий дім! Здавалося, потік життя плив мимо нього. Ніщо в ньому не мінялося: ні люди, ні фамільні портрети, ні важкі меблі, ні вульгарне чван­ств багатством, ні загальний неживий вигляд.

Навіть квіти на бронзових підставках здавалися металеви­м, немов вони ніколи не зазнавали буяння свіжого соку в теплі весняні дні. Джулі сиділа у вітальні, що була центром її існування, і чекала гостей. Вона була така, як завжди, із своєю дерев'яною усмішкою, лля­ним кучерями і болонкою на колінах.

— Як живеш, Артуре? — сухо спитала вона, про

стягаючи йому на мить кінчики пальців і зараз же від

водячи їх для приємнішого дотику до шовковистою

шерсті собачки.— Сподіваюся, ти здоровий і добре

вчишся у коледжі?

Артур пробурмотів першу банальну фразу, що спа­л йому на думку в ту хвилину, і поринув у неприєм­н мовчання.