Міль затихла.
– Не заважай їй! – цитьнув на мене містер Діккенс. – Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.
Міль знову заворушилася.
– Мем! – покликав я ще раз, тихо, але вимогливо. У проходах між полицями зашурхотіло.
І ось вона з'явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку – не молода й не стара; непевного кольору – не смуглява й не бліда; непевного зросту – не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.
Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її [566] ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.
Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.
– А, це ти, Дуг, і з тобою... – Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. – Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?
Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.
– Містере Діккенс, – мовив я,-познайомтеся з...
– "Мене не спинить навіть Смерть..." — проказав напам'ять Чарлі, приплющивши очі.
Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.
– Міс Емілі, – сказав він.
– її звуть... – спробував заперечити я.
– Міс Емілі. – Він простяг руку й доторкнувся до її руки.
– Дуже приємно, – мовила вона. – Але як ви...
– Як угадав ваше ім'я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали – розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!
– Та що ви, то пусте.
– Вище голову, сміливіше, – лагідно сказав він.-То не пусте. "Мене не спинить навіть Смерть" – чудовий, першорядний вірш.
– Мої власні вірші такі вбогі... – збентежено промовила вона.-Отож я переписую її, щоб повчитися.
– Переписуєте кого? – ляпнув я.
– Дуже добра наука.
– Ой, справді? – Вона допитливо поглянула на Чарлі. – Ви не...
– Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон!(1)
(1) Визначна американська поетеса XIX ст.
– Емілі Діккінсон? – перепитав я.
– А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, – зашарілася бібліотекарка. – Я прочитала всі ваші книжки.
– Всі? – Він аж позадкував.
– Всі ті, – квапливо додала вона, – що їх надруковано досі. [567]
– Він оце тільки-но закінчив ще одну, – знову встряв я. – Знаменита книга! "Повість про двоє міст".
– А ви, мем? – приязно спитав Чарлі.
– Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.
– То неодмінно пошліть! – вигукнув він із щирим запалом і вірою. – Завтра ж. Ні, сьогодні!
– Але ж, – заперечила вона згаслим голосом,— я навіть не маю кому їх спершу прочитати.
– Як це не маєте? – спокійно мовив Чарлі.— Ось вам Піп, а ось – візьміть мою візитну картку – Ч. Діккенс, есквайр, – хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.
Бібліотекарка взяла картку.
– Але ж не можна...
– Отакої! Треба! Те, що можу дати я,— тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо – розмірене й невигадливе. Ваше – поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте... Та годі. – Він показав рукою. – Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло... Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.
– Бувайте? – перепитала вона. – Чи має це означати "бувайте з богом"?
– Певне що так, добродійко, певне що так.
А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.
Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:
– Яке блакитне небо, хлопче!
– Так, сер.
– Яка зелена трава!
– Еге. – Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. – Ох ти ж... таки справді!
– А вітер... Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?
Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:
– І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх...
І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити. Виручив мене гудок паровоза.
– Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під'їжджає! [568]
Ми стояли й чекали.
Нарешті містер Діккенс сказав:
– А тепер уже від'їжджає... То ходімо додому, хлопче.
– Додому! – радісно вигукнув я і раптом спинився. – А як же... містер Вінескі?
– Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і...
– Вимітатиму волосся!
– Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп... де олівець?
Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої – і знайшов.
– Є олівець!
– А папір? – Є папір!
Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.
– А назва, Піп, буде...
Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.
– Крам...
Він вивів ще дві літери.
– ...ни... Ще дві.
– ...ця, – читав я. – Крамниця!
– Як тобі така назва, Піп? Я завагався.
– Та... якась вона... ну, наче незакінчена.
– Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш! І він поволі виписав проти сонця друге слово.
– Ста...ро...жит...но...стей. "Крамниця старожитностей"!
– Записуй роман, Піп!
– Слухаюсь, сер! – вигукнув я, – "Розділ перший"!..
Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.
– Що це? – запитав я сам себе і сам же й відповів: – Та нічого, просто минуло літо.
Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. [569] Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало Еечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від'їздили поїзди. З'являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.
– Що це тут таке?
– Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..
Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:
– До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...
Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.
А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.
Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:
– "Любий Піп... – Побачивши на папері своє давнє прибране ім'я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. – Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра – в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім'я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: "Ти моя Емілі", – і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю..." [570]
Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:
– "Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, – цього я більше не витримала б.
Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: "Холодний дім".
Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім'я – так, як ми тепер себе називаємо, – то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.
Підписано: Емілі Діккінсон.
P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь — справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.
P. P. S. Чарлі – моє золото".
– "Чарлі – моє золото", – повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. – Ну-ну... – зітхнув він. – Ну-ну...
Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, – та й поїхав.
– А знаєш, – озвавсь я нарешті, – мені здається, ніякі вони не схиблені.
– Мені теж, Піп, – сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. – Мені теж так здається.