Тут він переконався, що ніхто не визнає вміння розпізнавати прості числа — вміння, яким володів колись Ферма. Навіть Таратар не хоче зрозуміти, що П'єр Ферма був звичайним генієм. Для нього Ферма ніби святий. Але ж кожний, хто розв'язує цю теорему, просто колега великого математика. Пора б це засвоїти... "Авторів цих доведень, — презирливо сказав Таратар про рукописи "фермістів", — спокусило прагнення легкого успіху..." Як можна забути таку образливу фразу!
Професор порвав зошит з доведенням теореми Ферма. З другим у світі доведенням... Але зараз це нічого не означало. Для істориків залишена коротка замітка в щоденнику Королькова: "Я довів теорему Ферма, відкривши невідомий досі спосіб знаходження множників числа". Розв'язання цієї задачі не знав навіть Електроник.
"Хай знайдеться третя людина, яка всерйоз задумаєть ся над піфагоровою трійкою", — зробив висновок Про фесор.
І він узявся за новий твір.
Він задумав його давно. Називатиметься "Симфонія міста".
У Професора на магнітофонних касетах записані звуки великого міста — шум моторів, верстатів, механізмів, гул автомобілів, літаків, вертольотів, поїздів метро, автобусів, тролейбусів, гомін натовпу, ревіння стадіону, ахання пневматичного молота. Тепер лишається різко сповільнити магнітофонні записи, розшифрувати — накреслити за ними графіки в нотному зошиті. Потім треба викреслити все зайве — так звані немузичні структури, переписати ноти начисто, перемішати музичні голоси, й симфонія готова: місто оживе, зазвучить інструментами, заспіває голосами. Місто, що його почув автор з вертольотної висоти.
"Перший концерт для вертольота з оркестром", — змінив Корольков титульний аркуш свого твору. Теж сучасна назва.
Як відомо, Корольков не любив уроків музики, які давала йому бабуся, вважав їх просто крадіжкою вільного часу математика. Але йому довелося вивчати твори класиків. Тепер Корольков замість класиків гратиме концерти Королькова. Математика, як гадав автор, внесе у строкатість нот свій лад, спростує старі канони, створить нову музику...
Вовка слухав, як на магнітофонній стрічці тріскотить гвинт вертольота, й записував ноти. Потім він вирішив програти партію вертольота — щосили вдарив по клавішах. Виходило непогано...
Зайшла бабуся, сказала густим голосом:
— Вово, навіщо ти псуєш інструмент?
— Це мій твір, — гордо промовив Вовка. — Партія вертольота.
— На щастя, цього твору ніколи не почує Бетховен... — зітхнула бабуся й пішла.
Композитор подзвонив Сергію Сироїжкіну.
— Як ти гадаєш, — запитав він, — людям майбутнього, ну, словом, для Космічного корабля "Земля", потрібна нова музика?
— Людям майбутнього потрібне оригінальне мистецтво, — категорично підтвердив Сергій. — Ти що створив?
— "Перший концерт для вертольота з оркестром".
— Ти гігант, Професоре! — захоплено сказав Сироїжкін.
Вовка відчув приплив нової енергії. Він вирішив поділитися радістю нового відкриття з Електроником.
П'яте квітня.
ПОЛІТ УЧИТЕЛЯ ФІЗИКИ
Таратар сердився на себе: він не міг розібратися в будові а-килимка. Детальний огляд нічого не дав: з боків дві ручки для добровільного випробувача — оце, власне, і всі зручності. Були ще металеві пластини еа кінцях проводів — контакти, котрі, як попереджав Макар Гусєв, таїли в собі небезпеку.
Таратар не послухався поради, з'єднав пластини, й килимок, рвонувшись із рук учителя, вмить прилип до стелі. Довелося діставати драбину, лізти під саму стелю, шукати пластини. Як тільки контакти роз'єдналися, килимок упав на підлогу.
Таратар був один у безлюдній школі, ніхто не бачив, як він стояв на драбині, розмірковував про антигравітацію. Він так нічого й не розгадав, подзвонив учителеві фізики Віктору Іллічу Синиці. Вони домовились зустрітися рано-вранці, до занять.
Синиця, молодий фізик наполеонівського зросту, з великою головою, увінчаною крислатим капелюхом, вважався дуже здібним педагогом. Синиця оптимістично дивився на життя, все на світі знав, носив синій тренувальний костюм, бігав на світанку незмінні три кілометри, на ніч читав твори класиків. Для нього не існувало нерозв'язних проблем.
Він зустрів Таратара помахом руки.
— Фізкультпривіт, Семене Миколайовичу. Як спалося? Де ваш таємничий винахід?
Таратар не став признаватися, що спав препогано.
Для початку показав Синиці вічний двигун.
— Класика на рівні шостого класу, — з усмішкою визначив Синиця.
Він одразу звернув увагу на лампочку, що світилася, швидко оглянув пристрій.
— Все ясно. Обертається без тертя. Хто автор?
— Сироїжкін.
— Здібний хлопець. Здається, звати Сергієм. — Синиця про всяк випадок перевірив свою пам'ять. — Я не знаю, з якого матеріалу зроблений прилад. Треба запитати в хіміка.
Таратар нахмурився.
— Чи не забагато експертів для одного приладу, Вікторе Іллічу?
— Такий сучасний стан науки, шановний Семене Миколайовичу. Одна людина не в змозі знати все.
— Леонардо да Вінчі вмів усе.
— Леонардо більше не буде, — підсумував фізик.
Вийнятий з портфеля а-килимок Синиця узяв до рук захоплено. Його кругле обличчя сяяло. Фізик від душі реготав, слухаючи, як звалився восьмикласник Гусєв, як лазив до стелі сам Таратар.
— Якби не бачив своїми очима, ні за що не повірив би. — Фізик із задоволенням роздивлявся килимок. — Елементарно просто! А-килимок! І вся гравітація летить у тартарари!
— Будьте уважні з контактами, Вікторе Іллічу, — нагадав Таратар.
— Я вас зрозумів, Семене Миколайовичу... Якщо не заперечуєте, я буду другим після Гусєва випробувачем. — Учитель глянув на стелю. — Тільки вийдемо, мабуть, у двір. Якось почуваєш себе спокійніше, коли над головою чисте небо...
Учителі спустились у двір. Весняне сонце сліпило очі. Снігові замети осіли. На асфальті струмував ручай. Таратар був у накинутому на плечі пальті, фізик не став одягатися.
— Значить, з'єднати пластини? — запитав Синиця, тримаючи килимок за ручку. — Грандіозний винахід!
— Обережно... — почав було Таратар і відскочив убік: перед його очима майнули сині штани й гостроносі черевики.
Таратар задер голову: вчитель фізики віддалявся з величезною швидкістю, смішно дриґаючи ляльковими ногами. За півхвилини Синиця зник у синьому небі.
"Як же так? — розгублено думав Таратар. — Ми не домовилися, яким чином він приземлиться..." Така сама думка прийшла водночас і Вікторові Іллічу Синиці.
Він хотів роз'єднати контакти, але вчасно помітив під собою шкільний дах. Падати з такої висоти Синиця не захотів і ще міцніше стиснув ручки килимка. А-килимок летів угору.
Синиця уявив, як діти заходять у клас, сідають за парти, чекають дзвоника. А вчителя немає.
"Елементарний прогул", — подумав фізик, не втрачаючи звичного оптимізму.
Він, судячи з потоку повітря, яке туго обтікало постать, відчував, що його несе все вище. Мабуть, він уже на висоті Гімалаїв. Далі він почне задихатися — це перевірена на практиці класична медицина.
Синиця заплющив очі.
...Над містом повільно пливла самохідна гондола, схожа на старовинний дирижабль. Людина, яка її збудувала, — фізик-теоретик, — назвала свій повітряний корабель "шатром самотності". Вчений ховався тут від телефонних дзвінків, гамору юрби, рокоту моторів, дитячих голосів, щоб спокійно обдумати механіку зоряних світів.
От у це шатро, просто у відчинене вікно гондоли, й потрапив вдало вчитель Синиця.
Ще хвилину тому теоретик був щасливий. В шатрі було жарко, й теоретик зоряних світів, роздягнувшись, сидів у накинутій на плечі білій сорочці. Тиша тут була така, що хоч черпай її долонями й пий. Жоден навіть дуже важливий дзвінок не міг відшукати знаменитого вченого... Він ясно уявляв собі блискотливі колеса далеких галактик...
Як раптом до мирного шатра ввалився якийсь незнайомець. Гепнувся на м'яку синтетичну підлогу й лежить собі із заплющеними очима, неначе на моріжку відпочиває.
— Хто ти такий? — грізно запитав теоретик.
Його охопив сильний гнів: і в височині нема спокою від випадкових перехожих...
Синиця розплющив одне око й побачив сяйво. Потім другим оком розгледів людину в білому. Руда борода, сяйво над головою — де він зустрічав таке знайоме обличчя?..
Синиця непевно посміхнувся.
— Я Синиця, — сказав він ледь чутно.
— Звідки? — громовим голосом запитав рудобородий.
— Із Землі... — Тут Синиця схопився і, незграбно зігнувшись, схилив голову.
Якийсь час теоретик вивчав відвідувача. Він розумів, що в цього чоловіка є якесь загадкове захоплення. Не кожний зможе так просто підскочити на три кілометри й вивчати синтетичну підлогу.
— Я звичайний учитель, — мовив, зітхаючи, Синиця. — Я нічого не розумію...
Теоретикові стало прикро: не для того він кинув свій інститут, піднявся за хмари, щоб витрачати час на пусті розмови. Але й запропонувати цьому балакунові, щоб він вийшов за двері, не було можливості.
— Що ж тобі незрозуміло? — запитав учений.
— Як ти сотворив землю за сім днів?..
Теоретик згадав, що він написав свою капітальну працю про магнітне поле Землі за сім днів. І якраз у шатрі самотності. Це був найспокійніший тиждень у його житті — йому ніхто не заважав. Теоретик поморщився, запитав:
— Звідки знаєш?
— Я читав...
— Не має значення, що за сім днів, — сказав з усмішкою вчений. — Я міркував про магнітне поле Землі сім років...
Від цих слів відвідувач стрепенувся, уважно подивизся на співрозмовника й побачив над його головою лопаті, що оберталися.
— Елементарний вентилятор! — радісно вигукнув Синиця й нервово розсміявся. — Боже мій, що ж я молов?! Вибачте мені, будь ласка... Я вдерся так несподівано. Річ у тім... Одним словом, я зовсім очманів від польоту й, коли побачив вас, уявив, що опинився... в дуже незнайомій обстановці... Через те й говорив вам "ти".
Тут розреготався теоретик. І відрекомендувався:
— Кримов Євген Олександрович.
— Учитель фізики Синиця Віктор Ілліч, — сказав мандрівник.
Вони потиснули один одному руки.
По знаку господаря Синиця опустився в крісло. З цікавістю оглядав він затишне шатро, все ще міркуючи, як він сюди потрапив.
— Килимок, — згадав він. — Ця дивна штуковина називається а-килимок...
Віктор Ілліч Синиця докладно й точно розповів, що приключилося з ним з тієї самої хвилини, як Таратар вийняв із свого заслуженого портфеля металевий а-килимок. Теоретик щиро веселився:
— Дивовижна, знаєш ти, історія!..