Ф е д е р і к о
Відповідай!
Т р і с т а н
Мені здалося спершу,
що панство з мого ремесла жартує;
аж бачу — ні. Клянуся всемогутнім,
який потугу смертному дарує,
у всім Неаполі немає шпаги,
що не тремтіла б од мого імення.
Назву себе — всім Гекторам я Гектор,
лиш не троянський, неаполітанський.
— 127 —
Ф е д е р і к о
Такого нам, Рікардо, саме й треба.
Ми не жартуємо, клянуся небом!
Якщо ти справді рук таких владика
і візьмешся убити чоловіка —
тебе чекає щедра нагорода.
Т р і с т а н
Червінців двісті, якщо вам не шкода.
Я й чорта вб'ю!
Р і к а р д о
Одержиш навіть триста,
та вбий його цієї ночі.
Т р і с т а н
Добре.
Скажіть кого і видайте завдаток.
Р і к а р д о
Чи знаєш ти графиню де Бельфлор?
Т р і с т а н
У неї в домі маю добрих друзів.
Р і к а р д о
Уб'єш ти в неї одного слугу?
Т р і с т а н
Уб'ю всіх слуг, уб'ю усіх служебок,
а скажете, то й коней переб'ю.
Р і к а р д о
Ні, ти повинен вбити Теодоро.
— 128 —
Т р і с т а н
Секретаря? Складна це річ, синьйори.
Як я дізнався, він вже не виходить
вночі із дому, певне, боячись
посланців ваших. Але й тут є вихід:
мене до нього кликали на службу.
Охоче я запрошення прийму
і так же щиро услужу, що він
одної ночі в бозі опочине,
а я лишусь без жодних підозрінь.
Ф е д е р і к о
У всьому місті
навряд чи знайдем другого такого,
щоб справив так уміло цю роботу.
Ставай туди на службу, уклади
його на спокій і до нас прийди.
Т р і с т а н
Мені потрібно зараз сто ескудо.
Р і к а р д о
Тим часом маєш п'ятдесят; як я
тебе побачу в домі у графині,
то дам тобі не сто, а кількасот.
Т р і с т а н
Мені, синьйоре, зайвого не треба.
Та поки що прощайте, ясне панство,
мене чекають друзі — Муролом,
Різун, Рукатий і Чортополох;
щоб не подумали чогось лихого.
Р і к а р д о
І правда. Будь здоров.
Ф е д е р і к о
Яка удача!
Р і к а р д о
Вважайте, Теодоро вже небіжчик.
Ф е д е р і к о
А гарний був із біса, вражий син!
Федеріко, Рікардо й Челіо виходять.
Т р і с т а н
Повинен пана я попередити.
Прощайте, друзі, прощавай, вино!
Піду додому, звідси далеченько.
Та чи не він ото сюди чвалає?
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Т е о д о р о, Т р і с т а н.
Т р і с т а н
Куди це ви,синьйоре?
Т е о д о р о
Сам не знаю...
Таке зі мною діється, Трістане,
що всюди, світом нудячи, ходжу;
за хмарами десь сонце осіянне,
чи я ж його проміння спобіжу?
Ще вчора мав я ласку у Діани,
а нині зустрічаю, мов чужу.
Ні крихітки немає вже надії...
Ну що ж, нехай Марчелла злорадіє.
— 130 —
Т р і с т а н
щоб нас тут бачили удвох.
Т е о д о р о
Чому?
Т р і с т а н
Я зараз вам одкрию таємницю:
комусь потрібна ваша смерть.
Т е о д о р о
Кому?
Оце дивниця!
Т р і с т а н
Зовсім не дивниця;
я бачу тут політику пряму.
Граф і маркіз оце мене зустріли
і вбити вас уже підговорили.
Т е о д о р о
Вони, мене?
Т р і с т а н
Та, певно, догадались
по ляпасах, що їм не світить шлюб,
і от на мене, бачите, напались,
гадаючи, що з мене душогуб,
аж сто дублонів дати обіцялись;
я вже дістав завдаток за ваш труп.
Я їм сказав, що йду до вас служити,
щоб вас безпечно шпагою прошити.
Все склалось якнайкраще, так од згуби
упевнено я вас обороню.
— 131 —
Т е о д о р о
Навіщо це? Життя мені не любе,
доволі вже повільного вогню!
Я хочу вмерти.
Т р і с т а н
От іще рахуба!
Т е о д о р о
Я буду рад смертельному дапню...
Якби не стан, що ділить нас стіною,
Діана б одружилася зі мною,
а так вона за честь свою боїться
і у собі вбиває почуття.
Т р і с т а н
А помогти вам з нею одружиться?
Т е о д о р о
Тобі я був би вдячний все життя.
Та як?
Т р і с т а н
Відкриться може таємниця,
що ви — вельможі згублене дитя.
Коли такого батька вам знайду я,
графиня, думаю, не пошкодує.
Т е о д о р о
Авжеж що так!
Т р і с т а н
Старий граф Людовіко
тому вже двадцять років як послав
на Мальту сина, вашого тезка,
що небожем доводився магістру.
— 132 —
Попався він до маврів у неволю
і з того часу безвісти пропав.
Так от, цей граф — ваш батько, ну, а ви
його синок. Я справу цю влаштую.
Т е о д о р о
Гляди, Трістане, справа це серйозна —
життям і честю поплатитись можна.
Виходять.
ЯВА П'ЯТА
Зал у графининому палаці.
Т е о д о р о, Т р і с т а н.
Т р і с т а н
От ми і дома. Боже вам щасти!
Як ми це діло впорати потрафим,
уже сьогодні зробитесь ви графом.
(Виходить).
ЯВА ШОСТА
Т е о д о р о сам.
Т е о д о р о
Ні, щоб мене не вбила люта мука,
подамся десь до дальніх берегів...
Любов не знає зліших ворогів,
як забуття, як віддаль і розлука.
З очей ізникне любощів спонука —
і жар, дивись, у серці перетлів...
Одна розлука після цих жалів
душевного спокою запорука.
Там жде мене утіха забуття,
якої всякий пристрасно жадає,
хто, як і я, від любощів страждає.
Покину ж тут усе без вороття;
сховавшися в чужім далекім краї,
любов свою і муку поховаю.
ЯВА СЬОМА
Д і а н а, Т е о д о р о.
Д і а н а
Як ся маєш, Теодоро?
Вже полегшало тобі?
Т е о д о р о
Я кохаюся в журбі
і розважуся не скоро.
Не лякаюсь я недуги;
признаюся, навпаки:
про одужання думки
Завдають ще більше туги.
О благословенні болі,
що бальзам у душу ллють!
Не страшна і смерті лють
у такій заласній долі.
Лиш одного мені жаль:
мушу я в далекі далі
від натхненниці печалі
завезти мою печаль.
Д і а н а
Мусиш їхати? Чому це?
Т е о д о р о
Вбити хтять мене.
Д і а н а
І вб'ють.
Т е о д о р о
Кови смертнії кують
ті, що заздрять моїй муці.
Як дозволите мені,
я в Іспанію поїду.
Д і а н а
І минеться все без сліду...
Це розумно удвійні.
У далекому краю
ти свою розмаєш тугу,
я зроню сльозинку-другу,
Зате честі не вроню.
Граф ревнує, очевидно,
вже про все дізнався він...
Із усіх оцих причин
нам розстатись необхідно,
Їдь. Шість тисяч золотих
ти дістанеш на дорогу.
Т е о д о р о
Щоб забули ви тривогу,
їду. Падаю до ніг.
Д і а н а
Ну-бо, годі... Бо й мені
теж не легко. Йди вже.
Т е о д о р о
(набік)
Ах!
В неї сльози ув очах...
— 135 —
Д і а н а
Підеш ти коли чи ні?
Т е о д о р о
Я вже йду.
Д і а н а
Іди... Зажди!
Слухай...
Т е о д о р о
Що вам?
Д і а н а
Ні, нічого;
йди.
Т е о д о р о
Іду вже.
Д і а н а
(набік)
О тривого...
Чи кохання так завжди
мучить серце наше?
(Вголос).
Ну,
ти вже йдеш?
Т е о д о р о
Іду, Синьйоро.
(Виходить).
— 136 —
Д і а н а
Я покарана суворо.
Честь... Кляну тебе, кляну,
вигадко людська химерна!
Все нещастя через тебе,
честь! А може, так і треба,
може, й справді нас од скверни
тільки ти і бережеш?
Т е о д о р о вертає.
Т е о д о р о
Чи сьогодні їхать маю,
чи коли?
Д і а н а
Ах, я не знаю...
Але ти не знаєш теж,
що мені у цій журбі
тяжко й глянути на тебе.
Т е о д о р о
Пані, я прийшов по себе;
я ж при вас, не при собі.
Як без себе я поїду?
Поверніть мені мене!
Д і а н а
Годі вже... Це щось страшне!
Не випитуй, не вивідуй,
не верну, і не благай!
В серці, що скипає кров'ю,
честь змагається з любов'ю —
боротьбі не заважай!
їдь! Підвладні почуттям,
ми не знатимем спокою:
ти лишишся тут зі мною,
я з тобою буду там.
Т е о д о р о
Я вже йду, вельможна пані.
Б'ю чолом.
(Виходить).
ЯВА ВОСЬМА
Д і а н а сама.
Д і а н а
Прокляття їй,
тій вельможності моїй,
що вбива моє кохання!
Де ті очі, що сіяли
наче зорі серед ночі?
Він поїхав... Плачте, очі;
бачили, що купували.
Треба ж, очі, вам було
на нерівню задивлятись?
Ви не знали, з ким кохатись,
і собі, й мені на зло...
Тож пізнайте, як не знали,
ви тепер жалі жіночі:
дні і ночі плачте, очі;
бачили, що купували.
Може, скажете, що сонце
світить також на болото,
що його проміння злото
не брудниться в ополонці?
Виправдання це невдале,
я і слухати не хочу...
— 138 —
Хоч не хочу — плачте, очі;
бачили, що купували.
ЯВА ДЕВ'ЯТА
М а р ч е л л а, Д і а н а.
М а р ч е л л а
Якщо служба довгорічна,
щира й вірна, нелукава,
на відплату має право,—
буду дякувать вам вічно,
коли ви, синьйоро мила,
та відпустите служницю,
що, робивши, як годиться,
мимохіть вас прогнівила.
Д і а н а
Відпустить, кого? Куди?
Я тебе не розумію.
М а р ч е л л а
Я вам все, як є, відкрию.
Щоб позбутися біди,
Теодоро мій сьогодні
від'їжджає до Мадріда;
хай із ним і я поїду.
Д і а н а
Ти із ним? А він же згодний?
М а р ч е л л а
Як би я у вас просила,
щоб не мала його згоди?
Не наважилась би зроду!
— 139 —
Д і а н а
Що, із ним ти говорила?
М а р ч е л л а
Сам мене він попрохав.
Д і а н а
(набік)
Це зухвальство небувале!
М а р ч е л л а
Все ми з ним обміркували
аж до найдрібніших справ,
як удвох на кораблі
нам зручніше влаштуватись.
Д і а н а
(набік)
Мусить гонор тут сховатись —
справи вже занадто злі!
Та любов зуміє скоро
відвести і цей удар,
і з душі спаде тягар...
М а р ч е л л а
Ви дозволите, синьйоро?
Д і а н а
Ні, Марчелло, знай, без тебе
жити просто не могла б я...
Та і як ти кинеш Фабйо?
Він же молиться на тебе.
Вам, я бачу, саме впору
увійти в зв'язок подружній.
— 140 —
М а р ч е л л а
Мені Фабйо осоружний,
я кохаю Теодоро!
Д і а н а
(набік)
До яких страшних думок
це кохання нас доводить!
(Вголос).
Фабйо більш тобі підходить.
М а р ч е л л а
Пані...
Д і а н а
Годі балачок!
(Виходить).
ЯВА ДЕСЯТА
М а р ч е л л а сама.
М а р ч е л л а
Що може вдіяти моє кохання
проти ції тиранської сваволі?
Коритись силі мушу мимоволі,
даремні всі пручання й сперечання.
Сподіванки розвіялись зарання
від подиху ворожої недолі...
Любов моя — тендітний цвіт красолі,
недосвітом прибитий в час світання.
— 141 —
Втішали серце й душу ніжні квіти,
що сила зла оповила в жалобу;
любов розбилась об чужу жадобу.
Що може хвору душу оживити,
коли немає плоду по цвітінню,
коли кохана мрія стала тінню?
(Виходить).
ЯВА ОДИНАДЦЯТА
Світлиця в домі графа Людовіко.
Г р а ф Л ю д о в і к о, К а м і л л о.
К а м і л л о
Щоб ваш рід не перевівся —
ради іншої немає.
Л ю д о в і к о
Старість вража налягає...
Ще б я, може, й оженився,
та якби ж воно знаття,
що напевне будуть діти;
страшно, піде правди діти,
одружитись без пуття.
Чоловік одно гада,
а виходить зовсім інше;
щоб не стало часом гірше...
При старому ж молода —
як на клені буйний плющ,
що із нього соки тягне;
клен нещасний сохне, чахне,
плющ пишається все дужч.
Ні, облишмо цю розмову,
бо вона ізнов мені
нагадала давні дні,
роз'ятрила рану знову.
Де дитя моє кохане,
мій синочок Теодоро?
Двадцять літ його я з моря
виглядаю...
ЯВА ДВАНАДЦЯТА
П а ж, згодом Т р і с т а н і Ф у р і о; ті, що й були.
П а ж
До вас, пане,
з Греції якийсь купець.
Л ю д о в і к о
Упусти його.
Паж виходить; за якусь хвилю з'являються Т р і с т а н
і Ф у р і о в грецькому перевдязі.
Т р і с т а н
При вході
миру й щастя цій господі
я бажаю.