легко можемо забути,
як уяву розкрутить.
Т е о д о р о
Але ж серце в нас не спить;
любий спомин щохвилини
почуття в нім воскрешає,
що було для нас блаженством.
Т р і с т а н
Краще мовити — блазенством.
Почуття — потвора злая,
що наш розум жре весь вік,
як сказав поет іспанський.
Та на цей недолік панський
є один хороший лік.
Т е о д о р о
Ну, який же?
— 24 —
Т р і с т а н
Не секрет:
не пригадуйте принади,
пам'ятайте лиш про вади,
що їх має ваш предмет.
Нащо малювать в думках
ту кохану гарно вбрану,
з пояском тугим круг стану,
на високих каблуках?
То — окраса, не краса;
недаремно кажуть люди:
пень убрати — гарний буде...
Мода творить чудеса.
Уявіть собі ту кралю,
ту принадну чарівницю,
що привезли до шпиталю;
не в єдвабі, не в атласі,
а у струпах, в синяках,
що й глядіть на неї страх,—
це, клянусь, надійний засіб.
Так, буває, пригадаєш
щось таке бридке на вид —
і втрачаєш апетит,
з місяць їсти не бажаєш.
Думаючи знов і знов
про недоліки та хиби,
що кохана має ніби,
ви забудете любов.
Т е о д о р о
Ні, не лікар ти, Трістане,
а невдаха-костоправ;
від твоїх незграбних вправ
хворому ще гірше стане.
Та й не диво — ти невчений,
тож і тонкощів ума
у тобі шукать дарма.
Розумієш ти, для мене
жінка — чиста, мов кришталь,
і ясна, мов скло прозоре.
Т р і с т а н
Тільки скло — ламке, на горе,
а кришталь — крихкий, на жаль.
Важко вади уявити?
Що ж, я вам допоможу,
може, дещо підкажу;
я в цім ділі добре битий.
Кілька літ тому назад
сам потрапив я в халепу,
закохавшися в шерепу
років так під п'ятдесят.
Ця брехливая бабера
мала пузо, як барило,
що в собі вмістило б сміло
ваші всі оті папери,
графський весь, як є, архів,
може, й більше — вдвоє, втроє:
як в коня на згубу Трої
влізла б сотня, вояків2.
Ще десь, кажуть, ріс горіх —
стовбур в ньому так розрісся,
що в дуплі у тім горісі
жити досить вільно міг
із сім'єю ремісник;
і у пузі тої дами
_ міг би зручно жить так само
змайстрували величезного дерев'яного копя, всередині якого сховався
Одіссей з загоном найхоробріших воїнів. Троянці, зробивши пролом у
мурі, втягнули чудесного коня у місто, щоб посвятити його богам. Вночі
грецькі воїни вийшли на вулиці Трої і з допомогою війська обложників, що
проникло в місто, захопили неприступну фортецю.
ткач, коваль або різник.
Я хотів 'її забути
(та воно і слід було),
але пам'ять, як на зло,
все старалась підвернути
то лілеї, то жасмин,
то срібло, то кість слонову,
то принадливу обнову —
білосніжний кринолін...
Я страждав — крий мати божа!
Та, щоб слабість подолати,
став я речі уявляти,
на які вона похожа:
і баули, і чували,
і на гарбузи корзини,
і задрипані перини,
де блощиці ночували;
у думках я полічив,
що в те сало, в кожну бганку,
як у добрую ковганку,
влізло б кілька товкачів...
Тих не винісши глумлінь,
почуття зазнало краху,
і забув я череваху
на віки віків, амінь!
Т е о д о р о
Ні, в Марчелли ній уроді
я знайти не можу вад,
не забуду, рад не рад...
Т р і с т а н
Божевільний ви та й годі!
Т е о д о р о
Чорні очі в тому винні.
Т р і с т а н
Ну вже й очі — сміх і гріх..
Ой глядіть — ви через них
ласку втратите в графині.
ЯВА ТРИНАДЦЯТА
Д і а н а; ті, що й були.
Д і а н а
Теодоро...
Т е о д о р о
(набік)
Це вона!
Д і а н а
Слухай.
Т е о д о р о
Жду од вас наказу.
Т р і с т а н
(набік)
Як дізнається — одразу
буде нам всім трьом хана.
Д і а н а
Тут одна моя другиня,
що у свій не вірить хист,
попрохала, щоб я лист
помогла їй скласти. Вміння
в мене менше, ніж бажання;
прочитай його й поправ —
я таких не тямлю справ:
тут ідеться про кохання.
Ось, візьми.
Т е о д о р о
Ви написали —
хай залишиться, як є;
додавати щось своє —
намір надто вже зухвалий.
Відішліть його без змін —
чи до вас мені рівняться?
Д і а н а
Прочитай.
Т е о д о р о
Даремна праця;
та мені цікавий він
як зразок нового стилю —
зроду ще любовних слів
я не плів.
Д і а н а
Хіба?
Т е о д о р о
Не смів
потурати божевіллю.
Я несмілий од природи.
Д і а н а
Мабуть, саме через це
закриваєш ти лице,
як ідеш шукать пригоди?
Т е о д о р о
Я, синьйоро? Де, коли?
— 29 —
Д і а н а
Кастелянові на очі
ти попався цеї ночі,—
так мені доповіли.
Т е о д о р о
То ми з Фабіо якось
по вечері жартували;
так не раз уже бувало.
Д і а н а
Ну, читай уже.
Т е о д о р о
Це хтось
інтригує, безумовно.
Д і а н а
А можливо, що й ревнує.
Ну, читай же.
Т е о д о р о
Не здивую,
якщо вийшло красномовно.
(Читає).
"Чужим коханням серце запалилось,
ще не любивши, стала я ревнива;
це річ, здається, просто неможлива,
та від Амура так мені судилось.
Од ревнощів любов моя вродилась,
бо жаль мені, що я така вродлива,
а та за мене гірша, та щаслива,
бо ніжного кохання сподобилась.
— 30 —
Бентежить душу дивне хвилювання,
і це не тільки заздрощі, я знаю —
любити хочу, прагну милування.
Не силую і не забороняю,
не дам надії і не збавлю мрії —
нехай мене, хто вміє, зрозуміє".
Д і а н а
Що ти скажеш?
Т е о д о р о
Що сказати?
Якщо тільки думка вірна —
лист написано блискуче;
тільки я не розумію,
як то можна, щоб кохання
та із ревності родилось?
Ревність постає з кохання.
Д і а н а
Розумієш ти, можливо,
що цій дамі він подобавсь,
та вона ще не любила;
а коли вона дізналась,
що юнак кохає іншу,—
з заздрощів сама у нього
закохалась.
Т е о д о р о
Це ймовірно;
та і заздрощі, напевно,
неспроста собі з'явились —
викликало їх кохання;
бо не результат причину
створює, а навпаки.
Д і а н а
Я не знаю; говорила
та подруга, що спочатку
був їй просто симпатичний
той юнак, і тільки згодом,
як побачила, що іншу
полюбив він, в неї в серці
теж бажання загорілось,
збаламутило їй душу
і примусило покинуть
стежку звичної чесноти.
Т е о д о р о
Лист ваш вийшов напродиво —
я не зможу краще скласти.
Д і а н а
А ти спробуй.
Т е о д о р о
Не насмілюсь.
Д і а н а
Дуже прошу, напиши.
Т е о д о р о
Може, хоче ваша милость
виявить мою нікчемність?
Д і а н а
Напиши й принось, та швидше.
Т е о д о р о
Я іду.
(Виходить).
— 32 —
Д і а н а
Ану, Трістане.
ЯВА ЧОТИРНАДЦЯТА
Д і а н а, Т р і с т а н.
Т р і с т а н
Вам до послуг, ваша світлість,
хоч штани у мене й теє...
Зовсім, бачите, безгрішний
секретар ваш, а мій пан.
А вже ж пану не годиться
так держать свого лакея,
бо лакей для нього — ніби
дзеркало, і свічка, й зонтик.
Мудрий каже дуже вірно,
що як пан наш їздить верхи,
ми для нього — мов підніжки,
бо на нас усі ступають,
щоб до пана доступитись.
В мого пана туго з грішми.
Д і а н а
Що ж він — грає?
Т р і с т а н
Та якби ж то!
У грачів є завше гроші —
раз програв, а вдруге виграв.
В давнину царі, так кажуть,
вчилися якогось діла,
щоб, коли утратять царство
на війні чи іншим чином,
заробляти на прожиток.
— 33 —
Ох, який же той щасливий,
хто навчився змалку грати!
Як біда коли притисне,
зразу маєш певний засіб
чесно й легко заробити.
От буває, що художник
із великим, справжнім хистом
намалює, як живу,
подобизну чи картину,
а невіглас йому скаже,
що ціна їй — п'ять копійок.
А грачу як підвезе —
зразу візьме сто червінців.
Д і а н а
Значить, він не гра?
Т р і с т а н
Боїться.
Д і а н а
То, напевне, вже завів він
десь коханку.
Т р і с т а н
Він — коханку?
В нього серце — чиста крига.
Д і а н а
Він вродливий і люб'язний,
нежонатий, тож не диво,
якби жінкою якоюсь
він і справді захопився.
— 34 —
Т р і с т а н
Знаю я овес та сіно,
зроду не носив записок...
Він же цілий день на службі,
то коли йому любитись?
Д і а н а
А вночі він не виходить?
Т р і с т а н
З ним я не ходжу — скалічив
собі ногу.
Д і а н а
Як це сталось?
Т р і с т а н
Я вам можу відповісти,
як жінки відповідають,
коли з ревнощів їм пику
розмалює чоловік:
"Впав на сходах і забився".
Д і а н а
Впав на сходах?
Т р і с т а н
Так, синьйоро,
я по сходах вниз скотився,
східці ребрами злічив.
Д і а н а
Та воно і зрозуміло —
біг ти поночі по сходах,
як бриля на люстру кинув.
— 35 —
Т р і с т а н
(набік)
От так штука! Ну, не думав!
Знає вже вона все чисто.
Д і а н а
Що ж мовчиш ти?
Т р і с т а н
Дайте, пані,
пригадати... Знаю, вірно.
Цеї ночі кажани
в дім знадвору залетіли,
я ганяв їх капелюхом.
Підлетів один до світла,
я — швиргиць! — і світло згасло;
тут я на ногах не втримавсь
і вже поночі по сходах
покотився, як у прірву.
Д і а н а
Вигадка твоя дотепна.
Знаєш, у лічебній книзі
сказано, що кров із них,
з кажанів, то добрі ліки,
щоб виводити волосся;
уточу тієї крівці,
щоб, як будеш ти тонути,
не хапавсь за волосинку.
Т р і с т а н
(набік)
От біда! Оце вклепався!
Ще в тюрму мене укине
за нещасний той кидок!
Д і а н а
(набік)
Я і справді розгубилась...
ЯВА П'ЯТНАДЦЯТА
Ф а б і о, згодом м а р к і з Р і к а р д о й Ч е л і о; Д і а н а.
Ф а б і о
Там прийшов маркіз Рікардо.
Д і а н а
Зараз же постав тут крісла.
Входять Р і к а р д о й Ч е л і о; Фабіо з Трістаном виходять.
Р і к а р д о
Ізнову я прийшов до вас, Діано,
із серцем розтривоженим моїм,
що лиш одного прагне полум'яно,
не зупиняючись ні перед чим,
хоч, може, мій суперник дасть догану
моїм чуттям і щирим, і палким;
не стільки він в своїм коханні ревний,
як у собі невиправдано певний.
Ви вродою лишаєте ясною,
а вже відома річ, що у жінок
здоров'я завше в парі йде з красою;
веселий вид у вас, легкий ваш крок —
було б лише банальністю пустою,
ознакою убожества думок
питати вас тепер про стан здоров'я,
та і не з тим, ви знаєте, прийшов я.
Так лагідно сіяють ваші зори,
що я у вас осмілююсь спитать,
— 37 —
чи скоро ввійде в серце моє хворе
живуща і цілюща благодать?
Д і а н а
Являєте незмінно ви, синьйоре,
шляхетність думки, тонкощі понять;
галантний стиль панує в вашій мові,
і добрий смак помітний в кожнім слові.
Але хіба від мене те залежить,
про що тепер питали ви мене?
Р і к а р д о
Уся моя істота вам належить,
любов моя, створіння неземне!
Ваш рід мені прихильний, і бентежить
мене весь час питання лиш одне —
коли од вас почую слово згоди,
щоб закінчились всі мої знегоди?
Якби крім того, чим я володію,
я навіть цілим світом володів,
від піль, де сонце полум'ям жаріє,
до Індії казкових берегів,
щоб мав я злото — смертних любу мрію,
і перли — сльози радісні богів,
і діаманти, й пишні самоцвіти,
замор'я легендарного привіти,—
я всі скарби оддав би вам, мадонно,
я всі світи пройшов би задля вас,
я б мандрував невтомно і безсонно
в краях, де ніч панує повсякчас,
я б перелинув моря синь бездонну,
що в далеч неозоро простяглась,
щоб досягти незнаної країни,
де не ступала ще нога людини.
Д і а н а
Я вірю вам і високо ціную
те почуття, що ним ви горите;
про нашу справу я ще поміркую,
от як лиш граф подивиться на те?
Р і к а р д о
Граф Федеріко крутить і хитрує,
але кохання чисте і святе —
мені це очі ваші ясно кажуть —
його лукавство й хитрість переважить.
ЯВА ШІСТНАДЦЯТА
Т е о д о р о, Д і а н а, Р і к а р д о, Ч е л і о.
Т е о д о р о
Вже написав.
Р і к а р д о
Прощайте, любий квіте,
у вас є пильні справи, і мені
не випадає довше вас барити.
Д і а н а
Пишу листи у Рим.
Р і к а р д о
В поштові дні
доводиться скорочувать візити.
Д і а н а
Ви дуже чемні.
— 39 —
Р і к а р д о
З вами — удвійні.
(Тихо до Челіо).
Як ти гадаєш, Челіо?
Ч е л і о
Гадаю,
що замір ваш щасливо дійде краю.
Рікардо і Челіо виходять.
ЯВА СІМНАДЦЯТА
Д і а н а, Т е о д о р о.
Д і а н а
Склав листа?
Т е о д о р о
Та ніби склав.
Зразу якось не давалось,
бо із примусу писалось.
Д і а н а
Дай.
Т е о д о р о
Ось.
Д і а н а
Що ж ти написав?
(Читає).
"Як хтось когось, здається, полюбив,
побачивши з другою женихання,—
— 40 —
це — заздрощі, а зовсім не кохання,
якщо й до того вогник не горів.
Та як і перше в серці був порив —
це — вже любов, що прагне обладання,
що на уста жене слова жадання,
як кров жене в обличчя стид чи гнів.
Нічого більше не скажу комусь,
щоб знизька не образити високе;
прийму я долі вироки жорстокі,
надії на блаженство я зречусь,
аж поки не упевнюся, що смію
в душі живити цю безумну мрію".
Дуже добре.
Т е о д о р о
Ви на сміх?
Д і а н а
Справді.
Т е о д о р о
Що ви?
Д і а н а
Без докору
мушу визнать, Теодоро:
ти в змаганні переміг.
Т е о д о р о
От цього б я й не хотів,
це для мене небезпечно;
слугам, кажуть, недоречно
знати більше за панів.
Раз спитав один король
в вірного свого вельможі,
чи на себе він не може
взяти секретарську роль:
"Написав послання я,
тільки якось немудряще;
як у тебе вийде краще,
піде версія твоя".
Склав того листа придворний,
і король його схвалив,
а придворний до синів
враз побіг, од горя чорний:
"Утікаймо швидше з царства,
щоб не трапити в тюрму".
Ті питають: "А чому?"
"Бо із мого секретарства
наш король переконався,
що у мене більший хист".
От тому за цей свій лист
я, признатися, злякався.
Д і а н а
Ні, тобі я зла не мислю,
похваливши за цей лист;
просто в ньому даний зміст
має більш удалий вислів.
Я його назвала кращим,
бо ціню чуже добро,
але я й своє перо
не вважаю негодящим.
Правда, і в твоїм листі,
як на мій жіночий погляд,
я знайшла один недогляд —
то слова оті пусті,
де боїшся ти, щоб знизька
не образити високе.
Таж кохання не жорстоке,
як на нього глянем зблизька:
і нерівню полюби,
то любов не ображає;
обража, хто не вважає.
Т е о д о р о
Все ж із давньої доби
знаєм ми про Фаетона
і зухвалого Ікара;
їх обох спостигла кара:
той на гори впав з розгону,
а тому, немов на зло,
сонце крила розтопило.
Д і а н а
Сонце так би не зробило,
якби жінкою було.
Закохавшись в знатній дамі,
будь постійним, впертим, смілим,
вір, що їй ти станеш милим:
серце жінки — то ж не камінь.
Я листа твого візьму,
хочу ще перечитати.
Т е о д о р о
Нісенітниць в ні м багато.
Д і а н а
Мабуть, менш, ніж в мойому.
Т е о д о р о
То дозвольте ж і мені
взяти вашого.
Д і а н а
Бери.
Хоч сховай, хоч роздери —
все одно.
Т е о д о р о
Роздерти? Ні!
Д і а н а
Невелика буде шкода,
часом більше ми втрачаєм.
(Виходить).
ЯВА ВІСІМНАДЦЯТА
Т е о д о р о сам.
Т е о д о р о
Боже! Що це означає?
Не гадав, не думав зроду,
аж не віриться чогось,
щоб мені вельможна пані
так освідчилась в коханні;
чи мені лише здалось?
Ні, це правда, бо відкіль же
у мені бринять слова:
"То нічого, а бува,
часом ми втрачаєм більше"?
Ці слова не йдуть з ума.
Хто це "ми"? Якась подруга?
Ні, приховує хитрюга —
то ж і є вона сама.
Знов же ні — адже графиня
обережна і розважна,
незалежна, недосяжна,
знана всім її гординя.
Безуспішно коло неї
в'ються різні можновладці;
чи мені ж до них рівняться?
Не годжусь я їй в лакеї!
Просто встигла вже дізнатись
про мої оті зальоти,
і взяла її охота
наді мною посміятись...
Але ні — яким відчаєм
ті слова її бриніли
(як сказала — спаленіла):
"Часом більше ми втрачаєм".
Так троянда рано-вранці
вабить гожою красою,
хоч роса блищить сльозою
на усміхненім багрянці;
так уліті стигла вишня,
солодощами налита,
надить, ніжна й соковита,
як ця врода гордо-пишна.
А я слухаю, дивлюся:
задля жарту — забагато,
задля правди — малувато;
що тут думати, гублюся...
Ой спиніться, думи-мрії,
не літайте в високості,
бо охоплять серце млості,
бо вже розум мій шаліє,
бо душа уже сп'яніла
од любові до Діани...
ЯВА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА
М а р ч е л л а, Т е о д о р о.
М а р ч е л л а
Ти один тут, мій коханий?
— 45 —
Т е о д о р о
Так, це я, Марчелло мила;
щоб побачиться з тобою,
не злякаюсь я і смерті.
М а р ч е л л а
Я ладна сто раз умерти
ради тебе, мій герою!
Ніч не мала я спокою,
тільки й думала про тебе;
як будила вже край неба
Феба золота Аврора,
я шептала: "Зустріч скоро,
Теодоро, мій ти Фебе!"
Вчора тут такий був галас!
Пані спати не лягла
й нам заснути не дала,
поки всього не дізналась;
а дівчата постарались
нас продати спотання —
певно, заздрість їх шпиня.
Правду кажуть, що на службі
ти не вір ніякій дружбі:
все омана, все брехня.
Годі нам з любов'ю криться,
раз усе відомо пані,
бо кому ж, як не Діані,
місячних ночей цариці,
знати ніжні таємниці?
Але все скінчилось мирно:
я сама нелицемірно
їй призналась, і не каюсь,
що з тобою зустрічаюсь,
що тебе люблю безмірно.
Перед нею я розкрила
образ твій на повен зріст:
вроду, вдачу, розум, хист,
у тобі я все хвалила;
і графиня наша мила
в гордій величі своїй
теж схвалила вибір мій;
обіцяла, ніби мати,
шлюб наш швидше влаштувати,
знавши чесний намір твій.
Я боялася спочатку,
що за це й тебе, й мене
пані з дому прожене,
покаравши для порядку
інших слуг; та в цім випадку
з благородним співчуттям
пані щастя зичить нам —
от побачиш, нас одружить!
О, щасливий той, хто служить
благомислячим панам!
Т е о д о р о
Обіцяла, кажеш, пані
одружити нас?
М а р ч е л л а
Авжеж.
Чи ти віри їй не ймеш?
Т е о д о р о
(набік)
Як піддався я омані,
ніби пані у коханні
признавалася мені?
Годі, мабуть, маячні!
Щоб таку гірську орлицю
на дрібну тягнуло птицю?
Мрії дикі і смішні!
М а р ч е л л а
Що ти мимриш там тихцем?
Т е о д о р о
Бачиш, пані викликала
і мене, та не сказала
ані слова, що бігцем
і з закутаним лицем
вчора я тікав з покоїв.
М а р ч е л л а
Бо за те, що ти накоїв,
хоче страшно покарать —
ізо мною обвінчать.
Ще один розсудку прояв:
чи буває за любов
більша кара, як вінчання?
Що ти скажеш?
Т е о д о р о
Без вагання
кару я прийнять готов.
М а р ч е л л а
Правда?
Т е о д о р о
Знов скажу і знов.
М а р ч е л л а
Забожись!
Т е о д о р о
І забожусь!
Та обіруч розпишусь
я спочатку, ще й печатку,
— 48 —
дороге моє дівчатко,
прикладу до повних уст.
ЯВА ДВАДЦЯТА
Д і а н а; ті, що й були.
Д і а н а
Браво! Діло йде на лад.
Що ж, нехай, я дуже рада,
бачу, що моя наука
задаремно не пропала.
Не турбуйтесь, не хвилюйтесь.
Т е о д о р о
Бачите, ласкава пані,
я казав оце Марчеллі,
як я мучився й карався
з учорашньої пригоди,
боячися, щоб ви часом
не взяли мені за зле
потайного женихання,—
мало з жалю я не вмер;
та коли вона сказала,
що ви, з милості своєї,
нам дозволили побратись,
я обняв її.