У мене є власна компанія, але жоден хакер не відмовиться від можливості познайомитися з якимось новим трюком. Деякі з прийомів Клюга я колись застосовувала сама.
— А зараз? Ні?
Ліза знизала плечима.
— Один раз збрехавши...
Спала Ліза мало.
Ми піднімалися в сім, і я готував сніданок. Годину-дві ми працювали на городі. Потім Ліза йшла в будинок Клюга, і біля полудня я приносив їй сандвіч. Потім я зазирав до неї кілька разів, але швидше задля власного спокою, і будь-коли не залишався довше хвилини. Вдень я відправлявся за покупками або займався домашніми справами, а годин у сім ми по черзі бралися за готування вечері. Я вчив її американській кухні, а вона мене всьому потроху. Іноді вона скаржилася, що в Америці не продають якихось необхідних їй продуктів. Малося на увазі, звичайно, не собаче м'ясо, хоча Ліза стверджувала, що знає чудові рецепти з мавп, змій і пацюків. Я будь-коли не міг зрозуміти, жартує вона чи каже всерйоз, однак від питань утримувався.
Після вечері вона залишалася в моєму домі. Ми часто і подовгу говорили.
Дуже їй сподобалася моя ванна. Мабуть, це єдина зміна, яку я зробив у будинку, і мій єдиний предмет розкоші. Я поставив цю ванну в 1975 році, для неї довелося розширювати ванну кімнату.
Дурних звичок вона не мала, принаймні таких, котрі не збігалися б з моїми. Акуратна. Любить чистоту. Переодягалася у все свіже двічі в день і навіть разу не забувала в раковині невимиту чашку. У ванній після неї завжди залишався повний порядок.
Протягом наступних двох тижнів Озборн заходив тричі. Ліза приймала його в Клюга і розповідала те, що їй вдалося довідатися.
— У Клюга був одного разу рахунок у Нью-Йоркському банку, де лежало дев'ять трильйонів доларів, — розповіла мені Ліза після чергового візиту Озборна. — Я думаю, він зробив це просто з бажання довідатися, вдасться йому такий трюк, чи ні. Він залишив цю суму на одну добу, зняв відсотки і скинув їх на інший рахунок, у банку на Багамах, а потім знищив основний капітал. Все одно він був фіктивним.
Озборн у свою чергу розповідав їй, що нового в розслідуванні вбивства. Втім, нового вони довідалися практично нічого, так що він поділився своїми міркуваннями стосовно власності Клюга, ситуація з якою як і раніше залишалася незрозумілою. Різні організації надсилали своїх людей для огляду будинку. Приїжджала команда з ФБР, збиралася взяти розслідування у свої руки. Однак Ліза мала дивну здатність затуманювати людям мозки, розповідаючи їм про комп'ютери. Спочатку вона пояснювала свої дії, але в такій формі, що її хто завгодно не міг зрозуміти. Іноді цього виявлялося досить. Якщо ж ні, вона вставала зі свого місця і надавала відвідувачам можливість самим впоратися з творіннями Клюга. Після чого ті з жахом спостерігали, як вся інформація на диску раптом стиралася і на екрані з'являвся напис "Ти — дурне лайно!".
— Я безсовісно ошукую їх, — зізналася мені Ліза. — Я даю їм тільки те, що вони і самі дізнаються, тому що я через це вже пройшла. Втратила я біля сорока відсотків збереженої Клюгом інформації. Але інші втрачають усі сто. Ти б бачив їх обличчя, коли Клюг підкидав їм чергову логічну бомбу! Той тип жбурнув принтер ціною в три тисячі доларів через всю кімнату, а потім намагався підкупити мене, щоб я нікому про це не говорила.
Якесь федеральне агентство послало до неї експерта зі Стенфорда, і той у повній впевненості, що рано або пізно розколе коди Клюга, почав стирати все підряд. Ліза показала йому, як Клюг залазив в головний комп'ютер податкового управління, але "забула" згадати, як він відтіля вибирався. Експерт відразу вляпався в сторожову програму і, борючись з нею, стер, як виявилося, усі податкові записи з букви "S" до букви "W". Принаймні, з півгодини Ліза тримала його у впевненості, що це дійсно так.
— Я думала, у нього серцевий напад, — сказала вона мені. — Весь побілів і мовчить. Я зглянулася і показала йому, куди завбачливо переписала всю цю інформацію, потім пояснила, як запхнути її на місце і як втихомирити сторожову програму. З будинку він кулею вилетів. Незабаром він зрозуміє, звичайно, що такий обсяг інформації можна знищити в одну мить хіба що динамітом, тому що існують дублюючі системи й у швидкості обробки є межа. Але сюди, я думаю, він більше не повернеться.
— Все це схоже на якусь мудру відеогру, — сказав я.
— У якомусь значенні, так. Схоже на нескінченну серію замкнених кімнат, у яких ховається щось страшне. Кожен крок — це величезний ризик, і за один раз можна зробити лише соту частину кроку. Ти повинен запитувати чужу машину приблизно так: "Насправді це не питання, але якщо раптом мені спаде на думку запитати (чого я зовсім не збираюся робити) про те, що трапиться, якби я подивився на ці от двері (я навіть не торкаю їх; мене нема навіть у сусідній кімнаті), то що б ти в такому неймовірному випадку вчинив?". Програма все це перемелює, вирішує, чи заслуговуєш ти тортом по фізіономії, а потім або шпурляє в тебе цей торт, або робить вигляд, що переходить з позиції А на позицію А1. Тоді ти говориш: "Добре, припустимо, я дійсно подивився на ці двері", після чого іноді вона відповідає: "Ти підглядав!" — і всі летить до чортів.
Можливо, виглядає таке пояснення дурнувато, але, по-моєму, це була найвдаліша зі спроб Лізи пояснити мені, чим вона все-таки займається.
— Ти їм все розповідаєш?
— Ні, не все. Я не згадала про чотири центи.
— Лізо, я не хотів цих грошей, не просив і шкодую, що...
— Заспокойся, все буде в порядку.
— У Клюга все це було зафіксовано?
— Так, і на розшифровку його записів я витратила багато часу.
— Ти давно довідалася?
— Про сімсот тисяч? Це виявилося на першому ж диску, який я розколола.
— Я хочу повернути ці гроші.
Вона задумалася і похитала головою.
— Зараз, Вікторе, позбутися від цих грошей буде небезпечніше, ніж залишити їх у себе. Колись це були вигадані гроші, але тепер у них своя історія. У податковому управлінні думають, начебто їм відомо, відкіля гроші взялися. Податки на цю суму сплачені. Штат Делавер вважає, що їх перевела тобі реально існуюча корпорація. Адвокатській конторі в Іллінойсі сплачено за оформлення процедури переведення. Банк платить тобі відсотки. Я не стану запевняти, що повернутися назад і стерти всі запису неможливо, але я не хотіла б цим займатися. Я непогано знаю свою справу, однак у Клюга був особливий хист, яким я, на жаль, не володію.
— Як йому все це вдалося? Ти сказала "вигадані гроші". Хіба таке можливо? Він їх що, зі стелі брав?
Ліза ніжно погладила свій комп'ютер.
— От вони, гроші, — сказала вона, і очі її заблищали.
Уночі, щоб не турбувати мене, Ліза працювала при свічці, і ця обставина зіграла для мене фатальну роль. На клавіатурі вона працювала наосліп, а свічка їй була потрібна тільки для того, щоб знаходити потрібні дискети.
Так я і засипав щоночі, дивлячись на її тендітну фігурку в теплому сяйві свічки. Золотаве світло на золотавій шкірі...
"Худа", — сказала вона якось про себе. Ліза дійсно була худа, я бачив її ребра, коли вона сиділа на схрещених ногах, втягши живіт і задерши підборіддя. Іноді вона завмирала надовго, опустивши руки, потім кисті її раптом злітали нагору, немов для того, щоб із силою вдарити по клавішах. Але клавіш вона завжди торкалась легко, майже беззвучно. Мені здавалося, що це скоріше йога, ніж програмування. І сама Ліза говорила, що в стані медитації їй працюється найкраще.
Будь-хто не назвав би її обличчя красивим. І, мабуть, мало хто сказав би, що воно привабливе. Напевно, це через дужки на зубах: вони відволікали увагу. Однак мені вона здавалася красивою.
Я перевів погляд з неї на свічку. Якийсь час дивився на полум'я, потім спробував відвести очі, і не зміг. Зі свічками іноді трапляється — не знаю, чому — вони раптом починають блимати, хоча полум'я залишається вертикальним. Воно підскакує й опускається вниз, вниз, ритмічно, розпалюючись все яскравіше і яскравіше...
Я спробував покликати Лізу, але свічка все пульсувала, і я вже не міг говорити... Я задихався, схлипував, хотів закричати голосно, сказати, щоб вона не хвилювалася.
І отут я відчув нудоту...
В роті відчувався смак крові. Я спробував вдихнути. У кімнаті горіло верхнє світло.
Ліза стояла на колінах, схилившись наді мною, і я відчув, як на чоло мені впала сльоза. Я лежав поруч з ліжком, на килимі.
— Вікторе, ти мене чуєш?
Я кивнув. З рота в мене стирчала ложка, і я її виплюнув.
— Що трапилося? Тобі вже краще?
Я знову кивнув і спробував заговорити.
— Лежи, лежи. Я викликала лікаря.
— Не треба лікаря.
— Вони все одно вже їдуть. Лежи спокійно...
— Допоможи мені піднятися.
— Ще рано. Тобі не можна.
Вона виявилася права. Я спробував сісти і відразу впав назад на спину. У двері подзвонили.
Якимсь чином Ліза відбилася від бригади зі швидкої допомоги, потім зварила каву. Ми влаштувалися на кухні, і вона трохи заспокоїлася. Була вже перша година ночі, але я все ще почував себе погано, хоча напад виявився не найстрашнішим.
Я пройшов у ванну, дістав пляшечку з "Дилантином", яку сховав, коли Ліза перебралася до мене, і на її очах прийняв одну пігулку.
— Я забув зробити це сьогодні, — сказав я.
— Тому що ти їх сховав. Нерозумно.
— Знаю.
Напевно, мені слід було сказати щось ще, її дійсно зачепило те, що я не захищався, але, ще не отямившись після нападу, я насилу розумів все це.
— Ти можеш піти, якщо захочеш, — сказав я. На подив "вдало".
Ліза теж не залишилася в боргу. Вона перегнулася через стіл і струснула мене за плечі, потім розсерджено заявила:
— Щоб я більше цього не чула!
Я кивнув і заплакав. Вона мене не чіпала, і це мені допомогло. Вона могла б почати мене заспокоювати, але звичайно я непогано впоруюсь з собою сам.
— Давно це з тобою? — запитала вона нарешті. — Ти тому сидиш вдома всі тридцять років?
— Частково через це, — сказав я, знизуючи плічми. — Коли я повернувся з війни, мені зробили операцію, але стало тільки гірше.
— Гаразд. Я серджуся на тебе, тому що ти будь-чого мені не сказав, і я не знала, що потрібно робити. Ти повинен мені розповісти, як чинити у випадку чогось подібного. Тоді я не буду сердитися.
Напевно, тоді я міг все-все зруйнувати. Сам собі дивуюся, чому я так і не зробив. За довгі роки я виробив кілька безвідмовних методів ламати близькі відносини.