Чи їй це здалося? А його вказівний палець доторкується до кнопки посеред столу.
— Не журіться, Павле Гераскін, — вів далі Гарольд Іванович. — Це не справжні книжки. Звідкіля мені їх тут добути? Це лише корінці, виточені з каменю. Як учений і інтелігентна людина я не мислю собі існування без бібліотеки. За довгі роки я виточив оці стіни — точну копію бібліотеки мого дідуся. Бачите — ось повне зібрання творів Чарлза Дарвіна. А оце моя улюблена книжка — твір французького ентомолога Фабра. Він так цікаво писав про мурах!
А далі довідники, довідники., словники. Але є книжки для розваги. Так, я не цураюся цього. Бачите "Піквікський клуб" Діккенса? А це його ж роман "Айвенго".
Аліса слухняно дивилася на корінці. На них золотом були витиснені назви. Але ж "Айвенго" написав не Діккенс, а Вальтер Скотт.
— Що? — Гарольд Іванович аж підскочив на стільці. — Звичайно ж. Вальтер Скотт. А там що написано? "Діккенс"? Це неподобство! Я накажу стратити всю друкарню! Я їх розтерзаю!
Рука Гарольда Івановича потяглася до червоної кнопки, але за міліметр від неї завмерла. Гарольд Іванович схаменувся й змінив рішення.
— Гаразд, — сказав він. — Пожартували й годі. Але я повинен зауважити тобі, Пашо, що ти кепсько вихований. Якщо літня немічна людина зробила помилочку, невже ти маєш сміятися з неї? Невже в тебе вистачить совісті сміятися й знущатися?
Здавалося, Гарольд Іванович ось-ось заплаче. Голос у нього тремтів.
— Я не хотів, — признався Пашка. — Ненароком вийшло.
— Я приймаю твої слова за вибачення, — мовив Гарольд Іванович. — І ми забудемо про цей сумний інцидент. Попрошу тебе, Алісочко, розкажи мені детальніше про мого брата Сеню. Який він має вигляд, що поробляє? Чи нудьгує за мною?
— Він дуже за вами нудьгує і любить вас, — відповіла Аліса. — Всі двадцять років, що минули з того дня, як ви загубилися в печері, він не вилазив із кузні, аби виготовити підземного човна для вашого порятунку.
— Це дивовижно, — сказав Гарольд Іванович. —Отже, він завжди вірив, що я живий? Я цього не хотів.
— То ви зумисне загубилися? — здивувалася Аліса.
— Все значно складніше, ох, складніше! Ти ще дівчинка, тобі не зрозуміти тієї пристрасті, яка веде справжнього вченого до подвигів і жертв. Невже ти гадаєш, що Колумб, вирушаючи в безнадійну і небезпечну мандрівку до берегів невідомої Індії...
— Колумб відкрив Америку, а не Індію, — втрутився Пашка.
— Павле, — мовив сумно Гарольд Іванович. — Ти погано закінчиш. І можливо, навіть у найближчому майбутньому.
— Колумб вирушив відкривати Індію, а відкрив Америку, — зауважила Аліса.
— Молодчина, дівчинко. Так ось, Колумб також змушений був розірвати зв'язки зі своїми близькими, покинути землю, яка його не розуміла, і навіть залишити напризволяще своїх діток... Але якби він думав про родину, Америка лишилася б невідкри-тою, а Колумб ніколи б не прославився.
— Але Америку вже відкрито. Навіщо ж ви під землю полізли? — запитав Пашка. Він дражнив Гарольда Івановича, й Аліса, хоч і не схвалювала Па-щиної поведінки, розуміла, що Пашка не вірить цьому тихому дідусеві. І ні на секунду не забуває про нещасних гномів.
Гарольд Іванович лише зітхнув і провадив далі:
— Я народжений не для звичайного життя, не для того, щоб ходити на службу чи сидіти в кабінеті. Я — із тих піонерів, котрі першими піднімаються на Еверест і досягають Північного полюса. Мене вабить висока мета пізнання! — Гарольд Іванович під-
4 Підземний чо"ен 97
хопився, почав бігати по кабінету, розмахуючи руками, халат його розстібнувся і летів позаду, наче крила кажана. — Мій улюблений дідусь присвятив життя підземним дослідженням. Він відкрив вісім видів комах, що таяться в глибинах землі, в тиші, в темряві, в підземних озерах і безмовних річках. Статті мого дідуся публікувалися у провідних ентомологічних журналах Європи! Але сколопендра Таємнича, безмовний страж підземних просторів і прірв, про яку писав у своїй праці середньовічний мандрівник Генріх Сільмузфанський, котрий стверджував, що укус її викликає солодкі видіння, сколопендра Таємнича моєму дідусеві не далася в руки! І безсмертна слава вислизнула від нього! З тієї хвилини, як я усвідомив себе, з тієї хвилини, як я вперше поглянув на колекцію мого дідуся, на прозорі й майже невидимі тільця і ніжки комах земної безодні, я зрозумів, що у мене в житті є покликання. І цьому покликанню я слухняно служив усе життя. Так, усе життя! Мене не хвилювали пристрасті й шум земної поверхні. Я тікав з уроків, щоб залізти в погріб або льох. Я проводив канікули в печерах і ямах. У тиші... в тиші... в тиші...
Останні слова Гарольд Іванович промовив тихим свистячим шепотом.
— Але ваш брат Семен Іванович, — озвалась Аліса, — розповідав нам, як ви про нього піклувалися, як ви замінили йому батьків...
— Я людина обов'язку! — сказав Гарольд Іванович зовсім іншим, гучним пронизливим голосом. — У мені вживаються дві натури. Одна — романтична, що прагне до незвіданого, до великих звершень, яка любить тишу й усамітнення підземних глибин. І друга моя натура — це Обов'язок. Обов'язок із великої
букви. Як важко мені було нести свою ношу, ТЯГТИ на своїх слабких, незміцнілих ще юнацьких плечах турботу про цього опецькуватого, галасливого, нерозумного хлопчика, сповненого якихось жартів, розіграшів, необдуманих вчинків, котрий весь час щось жував, завжди чогось вимагав від мене! Як я часом ненавидів його! Але я стискав свої молочні зуби і ніс свій хрест. І чекав, із насолодою чекав того моменту, коли Семен підросте настільки, що я зможу нарешті залишити його й не мучитися від докорів сумління, що я чогось недоробив! Ви просто не уявляєте, яка я совісна людина... І я дочекався. Виконав свій обов'язок і подався до романтики глибоких печер. До самотності.
— Отже, ви не хочете повертатися? — запитала Аліса.
— Я! Повертатися? В штовханину й метушню життя дрібних людців, які не знають великого слова Порядок? Які не мають високої життєвої мети? Ні. Моє місце тут. Серед моїх колекцій і тиші!
— Але ваш брат так переживає!
— Це неспівмірно! — Гарольд Іванович розстіб-нув піжамну куртку, і там виявився широкий кований пояс із прикріпленою до нього низкою ключів. Він вибрав маленький срібний ключ, підійшов до великої різьбленої шафи і, затуляючи замок від гостей спиною, відчинив її. Шафа була поділена на плоскі шухляди. Одну з них Гарольд Іванович витягнув. Обережно переніс на письмовий стіл і промовив:
— Можете переконатися самі.
На планшеті рівними рядами були прикріплені комахи. Однаковісінькі павучки, майже прозорі, як ніготь завбільшки, але з довгими тонкими ніжками.
4* 99
— Чи знаєте ви, мої любі гості, — сказав Гарольд Іванович, що цей вид павука не відомий науці? Зовсім не відомий. Жоден учений не підозрює про його існування. І я його відкрив! А чи знаєте, як він називається? Він називається павук Гарольді! На мою честь! А в цій шафі зберігається ще понад сто невідомих видів. Понад сто. І всіх їх названо на мою честь!
— Вельми цікаво, — мовив Пашка. — Але якщо всі вони Гарольді, як їх розрізнити?
— їх не треба розрізняти вам. їх розрізняю я, і цього достатньо.
— А навіщо вам так багато однакових? — запитала Аліса.
— Однакових? У природі не буває двох однакових особин. Кожна відрізняється. Як відрізняємося ми з вами. Я ж кожного павука знаю в обличчя! Я ніколи їх не переплутаю. Я мушу піймати всіх, усіх, розумієте? І всіх понаколювати на булавки. Вони всі Гарольді — вони всі мої!
— Але ж їх не залишиться, якщо ви їх усіх половите!
— Це мій ідеал. Тоді вони зостануться тільки тут! І якщо ви, професоре Браун, або ви, докторе Сі-геміцу, захочете переконатися в їхньому існуванні, будь ласка, йдіть до мене, просіть, благайте! І можливо, я згоджуся показати, а може, й ні...
Гарольд стомився, поблід. Він зморено поставив назад на місце планшет із павучками, замкнув шафу й застібнув піжаму.
— Це — романтична половина мого життя.
— А ту... сколопендру ви знайшли?
— Мовчіть! — раптом злякався Гарольд Іванович. — Кругом заздрісники. Не смійте говорити про найсвятіше, найпотаємніше!
Він перевів подих, пройшов до себе за стіл, усів-ся, стомлено поклав руки перед собою. Запала довга мовчанка, її порушив Пашка.
— А запитати можна?
— Будь ласка.
— Хто такий Чотириокий?
— Хто, хто?
— Чотириокий.
— Скільки живу, не чув такого імені. А чому ти питаєш?
— Всі тут бояться Чотириокого. Він править підземним царством і всіх страшенно пригнічує.
Гарольд Іванович зняв окуляри, затулив їх долонею. Похитав замислено головою.
— Ні, не доводилося чути такого ймення.
— Але хто ж править оцим царством? — не здавався Пашка. — Хто командує оцими... з палицями?
— Лемурами?
— Нехай лемурами. Хто сидить на троні у тронній залі? Хто примушує гномів приносити йому коштовне каміння, хто вбиває неандертальців? Хто тримає людей у камерах? Невже ви не знаєте?
— Як? Тримає.людей у камерах? Пригнічує неандертальців? Тут? У царстві свободи й порядку? Не уявляю. Хлопчику, тебе ввели в оману.
— Але хто тут найголовніший?
— Не можу збагнути. Я ніколи про це не задумувався. Напевно, хтось править. Але ж я вчений, я романтик, я роблю свої справи і не втручаюся в довколишнє життя.
— А хто вас годує, хто зробив вам оці крісла й стелажі?
— Пашо, любий мій, ти мені надокучив, — сказав Гарольд Іванович. — Ти весь час ставиш нетактовні запитання. Я ж тобі сказав — геть не уявляю, що діється довкола. Я живу ніби у вежі зі слонової кості. Я ізольований від світу й вибираюся звідси тільки на екскурсії в пошуках комах.
— Дивно, — мовив Пашка.
Він не вірив цьому кабінетному вченому.
— Що ж ми повинні сказати вашому братові Семенові Івановичу? — запитала Аліса. — Ви не хочете повертатися?
— Ти вгадала. Не хочу.
— Може, ви напишете йому листа?
— Тут дуже сутужно з папером.
— Але ви йому посилали листа. На золотому аркуші.
— Золото грошей коштує, — відрубав Гарольд Іванович. — Скажіть Семенові на словах, щоб не турбувався і не втручався в мої справи. Скільки можна повторювати одне й те саме!
— Добре, ми підемо, — озвалась Аліса.
— Повертайтеся і забудьте про те, що бачили. Я стомився і не буду вас проводжати.
— До побачення.
Гарольд Іванович не відповів.
Пашка першим пішов до дверей. Аліса за ним.