Плита в центрі камери піднялася і звідти сяйнуло яскраве світло.
У люкові з'явилася голова охоронника.
— Іти за мною! — наказав він.
Розділ 8 У ПАЛАЦІ ЧОТИРИОКОГО
Униз вели білі сходи. Біля них стояли ще два охоронники, такі ж білоокі, сліпі, з такими ж довгими, як хоботки, носами і великими вухами.
Коридор під камерами був яскраво освітлений і пофарбований білою фарбою, через що створювався лікарняний настрій.
Охоронники швидко пішли вперед. Двоє з них — попереду, третій — позаду.
По боках коридору були двері, такі ж білі, як і стіни. З-за деяких чулися голоси, одні були прочинені, і хтось там плакав.
Поворот. За ним ще один охоронник. Побачивши своїх колег, він відступив, втиснувся в стіну. Ще поворот. Ще охоронник. Вони бігли по лабіринту, і за кожним рогом стояв охоронник із палицею напоготові.
Потім вони опинилися в круглій залі. З боків великих дверей у кінці її стояли на.сторожі два чудовиська, яких Алісі й у книжках бачити не доводилося. Це були величезні карикатури на людей, кремезні, незугарні, із зубатими мордами й витрішкуватими очима. Чудовиська гойднулися назустріч одне одному, затуляючи прохід. Перший охоронник зупинився за крок від них і прошепотів пароль. Чудовиська знехотя розступилися. Проходячи повз них, Аліса підвела голову і зустрілася поглядом із чудовиськом. І зрозуміла, що воно сліпе — білі очі були без зіниць.
Пропустивши полонених уперед, охоронники залишилися зокола. Двері тихо зачинилися.
Вони стояли в справжнісінькій тронній залі, ніби перенесеній у це підземелля зі старовинної казки. Алісі навіть здалося на секунду, що вона бачила її на картинці у дитячій книжці.
Широка червона килимова доріжка вела до підвищення, на якому стояв позолочений кам'яний трон із високою спинкою, зверху якої була прикріплена різьблена кришталева корона. Балдахін над троном — з білого хутра, а під склепінчастою стелею — витесане з каменю зображення велетенської огидної комахи, очі якої світилися і, здавалося, стежили за кожним, хто посмів увійти до тронної зали.
Минула хвилина, можливо, дві, поки Аліса й Пашка розглядалися, не сміючи ступити вперед. Проте зала була так само порожня і зловісно тиха.
— Ей! — не витримав нарешті Пашка. — Хто тут живий?
— И-вий... — відгукнулася луна.
Аліса роздивлялася стіни зали. Вони були прикрашені картинами, викладеними коштовним,камінням. На картинах були зображені похмурі гори, ущелини, високі ялини, що тіснилися біля підніжжя гір, поміж деревами тяглася павутина, а під ялинами росли величезні поганки й мухомори. На мухоморах сиділи чорні слимаки. Картини ці були виконані так старанно, що не відразу збагнеш, що стоїш у залі, а не в темному лісі. Кожна картина була випиляна з малахіту, гори викладені з сапфірів та бірюзи.
— Не ховайтеся від мене! — сказав Пашка. — Мене не треба боятися.
— Пашко! — докірливо мовила Аліса. — Ти знову за своє.
— Ні, ти тільки подумай: притягти нас у підземелля, знущатися, а потім привести в мінералогічний музей.
— Бравуєш? — запитала Аліса. — Мені теж мулько на душі.
— Я нічого не боюся, — відповів Пашка голосно, щоб той, хто підслуховує, не сумнівався в Пащиній відвазі. — Просто мені все це обридло.
Із цими словами він повернувся, і попрямував назад до дверей, штовхнув їх, але двері були замкнені.
— Ей! — крикнув Пашка. — Випустіть мене!
Він грюкав у двері кулаками. Та двері були гранітні, отож він тільки повідбивав кулаки.
— Ну гаразд! — сказав Пашка. — Тоді я оголошую тут революцію! Віднині я і є Чотириокий! Кощій Безсмертний! Володар підземного царства!
Він перебіг залу, піднявся на три сходинки і сів на трон.
— Ну як? — запитав він. — Схоже? Де б іще корону знайти?
Але раптом він скрикнув, підскочив на троні, скотився сходинками вниз і сів на килим.
— Що? Що сталося? — Аліса підбігла до нього.
— Смикається! Струмом б'є! — відповів Пашка. — Навіть трон у них не справжній.
— Я гадаю, що за нами стежать, — мовила Аліса. — Стежать і підсміюються. Пустили дітей у тронну залу! Подивимося, мовляв, чи справжні це суперники, чи просто дитячий садок, який вийшов сюди погратися?
— А що я такого зробив? — образився Пашка. — Я пожартував. Кожен може пожартувати.
У тиші почувся тихий сміх. Зовсім поряд.
Він долинав звідкілясь із-за трону.
Аліса швидко пішла туди, відкинула важку махрову портьєру й побачила за нею невеликі причинені дверцята.
— Пашко, дивись. Пашка вже був поруч.
— Він туди сховався?
— Може, це пастка?
— Яка ще пастка? Ми з тобою де? Хіба не в пастці?
— У пастці.
— А з пастки в пастку можна ходити без перепустки.
З цими мудрими словами Лашка першим ступив у тьмяно освітлений прохід за тронною залою.
Це був вузький, чистий, безликий коридорчик, у який виходило кілька дверей. •
За першими був якийсь склад, там купами лежали вивіски і плакати: "Вхід заборонений", "У праці найвище щастя", знову "Вхід заборонений", "Норму виконав дотла — буде свіжа голова", "Сьогодні недоїв, завтра лишився запас", знову "Вхід заборонений" і просто "НЕ МОЖНА!".
Вони пройшли до других дверей. Ті були зачинені на засув. Пашка хотів відкинути засув, та Аліса сказала:
— Якшо він сховався, то не сюди.
— Розумно, — згодився Пашка.
У третій кімнаті стояло кілька витесаних із каменю ящиків. Усі вони були наповнені коштовним камінням. В одному — купи рубінів, у наступному — алмази, далі ящик зі смарагдами. Все каміння було огранене і виблискувало в напівтемряві, але через те, що його було надто багато, воно не здавалося коштовним камінням, а скидалося на купу скляночок.
Адже коштовний камінь, щоб бути коштовним, повинен бути одним-єдиним.
Вони завернули за ріг. Коридор закінчувався невисокими сходами з перилами. Дванадцять східців. Вони піднялися на майданчик, куди виходили двері, оббиті шкірою. Звичайнісінькі двері, які бувають у старих будинках.
На дверях була прикріплена поштова скринька. На стіні поряд із дверима — кнопка дзвінка.
Пашка штовхнув двері — вони були зачинені. Тоді Аліса натиснула на кнопку дзвінка. Всередині відгукнулося мирно "дзінь-дзінь".
— Йду, йду, — почувся за дверима голос.
Двері прочинилися на ланцюжок, і в щілині блиснули окуляри.
— Вам кого? — спитали зсередини.
Це було як уві сні. Щойно ти пройшов повз чудовиська, стояв у тронній залі, бачив ящики зі смарагдами — і раптом, як пробудження, а може, провал в інший сон — мирний голос за звичайними дверима.
Аліса не знайшла, що сказати, адже не Кощія ж питати. Але Пашка враз придумав.
— Даруйте, — вибачився він. — Гарольд Іванович тут живе?
— Гарольд Іванович? А хто до нього прислав?
— У нас лист до нього від брата, Семена Івановича.
— Не може бути! Зараз відчиню.
Дзенькнув ланцюжок, двері розчинилися. На погрозі стояв невисокий на зріст худенький літній чоловік, в окулярах, одна дужка була поламана й підв'язана мотузком. Він був у синьому халаті й капцях на босу ногу.
— Заходьте, будь ласка, благаю вас, тут небезпечно стояти зокола. Проходьте всередину, проходьте.
Аліса й Пашка пройшли вузьким темним коридором, де стояло високе, у зріст людини, дзеркало і на порожній вішалці висів капелюх, у невеликий кабінет. Стіни кабінету були заставлені стелажами з книжками, там стояв письмовий стіл, на якому лежали папери й зошити і горіла лампа під зеленим абажуром. Перед столом стояли два чорні шкіряні крісла.
Аліса подивилася на Пашку, Пашка — на Алісу. — Давайте знайомитися, молоді люди, — сказав господар квартири. — Мене, як ви зволили проникливо здогадатися, звати Гарольдом Івановичем.
— Я — Аліса Селезньова.
— А я — Павло Гераскін.
— Чудово, чудово. — Гарольд Іванович потиснув гостям руки. — Я вже й не сподівався дочекатися вісточки з дому. Аякже вам пощастило мене знайти?
— За фотокарткою, — відповів Пашка і простяг Гарольдові Івановичу його портрет, що викликав такий жах у мешканців підземелля.
Гарольд Іванович узяв фотокартку й заходився її роздивлятися.
— Як я змінився! — вигукнув він. — Навіть не треба дивитися в дзеркало, аби зрозуміти, як роки, що минули, порили моє чоло зморшками. О роки, роки!
Сказавши це, Гарольд Іванович пройшов за стіл, сів і підніс фотокартку до очей.
— У мене ще лист до вас є, — мовив Пашка і простяг Гарольдові Івановичу конверт.
— Від брата? Від Сені? Як я вам вдячний, мої юні друзі! Та ви сідайте, сідайте, відпочивайте, в ногах правди немає, як казав Цицерон.
Гості послухались. Та як тільки Аліса опустилася в крісло, вона від здивування підскочила — крісло лише здавалося шкіряним і м'яким. Насправді воно було майстерно витесане з чорного мармуру. Тільки вдарившись об нього, можна було зрозуміти, що крісло — обман.
Пашка підскочив, розтираючи забитий лікоть.
— Це як розуміти! — вигукнув він. — Навіщо ви обманюєте людей?
— У чім річ? — Гарольд Іванович підвів голову й здивовано втупився в Пашку крізь окуляри.
— Це ж не крісла, а каміння!
— Ох, так, — Гарольд Іванович винувато всміхнувся. — Я винен! Ці крісла стоять тут так давно і так давно в них ніхто не сідав, що я сам повірив, ніби вони шкіряні. Господи, як біжить час! Зрозумійте, я старію, я втрачаю пам'ять, я стаю неуважним. І мені такі дорогі всі спогади про моє земне минуле, про нашу із Сенею квартиру, про дідусеві крісла, що я намагаюся підтримувати в собі ілюзію того, що життя триває. Так, життя моє давно вже припинилося, але я себе обманюю... пробачте старому немічному чоловікові.
— Нічого, — зніяковів Пашка, — я розумію. Просто від несподіванки...
— Хочете я дам вам свій стілець? — Гарольд Іванович навіть трохи підвівся. — А я постою...
— Ні, що ви! — заперечив Пашка. — Сидіть, я не стомився.
Настала тиша. Гарольд Іванович знову заглибився в читання листа.
Пашка відійшов до полиць, став дивитися на корінці книжок. Потім, не подумавши навіть, що треба попрохати дозволу, простяг руку, аби дістати одну із книжок. І відразу ж відсмикнув руку, бо між пальцями й стелажем пролетіла голуба іскра.
— Ой! Струмом б'є!
— Що? — Гарольд Іванович був роздратований. — Через вас я не можу дочитати листа! Що іще стряслося?
— Я хотів узяти... А воно вдарило.
— Це залишкова електрика, — сказав Гарольд Іванович. — Можливо, вам доводилося про це чути. Електрика накопичується в гірських породах.
Алісі здалося, що очі Гарольда Івановича за товстими скельцями окулярів усміхаються.