Станіслав наблизив обличчя до скла, дивлячись униз, у прірву вулиці.
— Послухай, брате, — сказав Стас. — Ти безсилий їй допомогти. І, присягаюся тобі, мине тиждень, місяць, вона утішиться, вона молода і про все забуде. Тож нехай тебе не мучать докори сумління. Я повторюю: їй прийшов час полюбити, і ти вчасно трапився їй на шляху.
— Ти не бачив її, — сказав Станіслав. — Вона дуже мила і розумна. Вона щира. Мені дуже шкода її.
— Іншому на твоєму місці я запропонував би на ній одружитися.
— Знову жартуєш?
Станіслав різко обернувся. Густі чорні брови зійшлися до перенісся однією зламаною чорною лінією.
— Ти сердишся, Цезарю, — сказав Стас. — Отже, ти не правий.
— Ти повинен побачити її, — сказав Станіслав.
— Я чекав цього прохання.
Брови Стаса зійшлися в таку ж чорну зламану лінію. Ті ж сірі очі з секунду витримували погляд андроїда, метнулись убік, рука з довгими плоскими пальцями відшукала на столі пачку сигарет.
— Не пали, — сказав Станіслав. — Я не люблю цього. Мені шкідливо.
— Ти успадкував мої достоїнства, але знаєш, чого тобі не вистачає, щоб стати людиною?
— Знаю. Чув. Недоліків.
— Я повторююся.
— Так. Часом я замислююся про жорстокість людей. Ні, не окремих індивідів, а людей в цілому. Я розумію, що, створюючи андроїда, ви йдете шляхом найменшого опору — максимальне дублювання оригіналу. Чудового, видатного оригіналу. І забуваєте про недоліки. Забуваєте про те, що я не лише неповноцінний, але й настільки досконалий, що усвідомлюю свою неповноцінність. Мені осоружне марнославство біоконструкторів. Я маю бути примітивнішим. Біоробот, і край. Робот, від слова "робота".
— Станіславе, не намагайся бути несправедливим до людей.
— Чому я несправедливий?
— Тому що ти людина.
— Андроїд. Майже людина, притому без недоліків.
— Гаразд, андроїд. Візьми листа назад. Він адресований тобі.
— Невже ти досі не зрозумів, що не мені, а тобі. Я ж не можу відчувати любові...
— А ти замислювався, яка близька до любові жалість?
— Жалість — функція мозку. Це доступно навіть моєму, напівелектронному, мозкові.
Стас загасив сигарету.
— Вона пише, що чекає тебе...
— Так.
— Хоч би на хвилину...
— Так.
— Біля входу в зоопарк...
— Так.
— А на скільки відсотків твоя філіпіка проти жорстокого людства була театральною виставою?
— Не більше ніж на десять відсотків, — посміхнувся Станіслав. — Не більше. І не хмурся, брате. Я не брешу. Це мені не до снаги.
— Ну вже що-що...
Станіслав сказав:
— Вона буде там через десять хвилин. Ти тільки встигнеш дійти до зоопарку.
— Як ти все розрахував, — сказав Стас. — Я б не зміг.
— У тебе немає потреби примушувати свій оригінал діяти по-людськи.
— Як я її впізнаю?
— Вона тебе сама впізнає.
— І все-таки?
— Твоє серце тобі підкаже.
— Твоє ж не підказало?
— Воно не могло підказати. Воно майже синтетичне. Зате я функціоную надійніше від тебе. Як нирка? Болить?
— Трохи.
— Трансплантація займе три дні.
— У мене немає цих трьох днів.
— Я тебе заміню. Я в найближчий тиждень вільний.
Стас накинув куртку.
— Ні, — Станіслав підійшов до нього, — візьми мою.
— Ти боїшся, що вона мене не впізнає?
— Їй приємно буде побачити мене... тобто тебе в старій куртці.
— Ну й знавець жіночого серця!
Стас відчинив двері в коридор. І зупинився.
— Слухай, а що я їй скажу?
— Вибачся, що був зайнятий... ну, скажи що-небудь. Можеш навіть розчарувати її в нас. Тільки не кривдь.
— Жалієш?
— Йди-йди. Я б на твоєму місці не вагався.
— Регіна?
— Так, так, Регіна. У неї світле волосся, пряме світле...
Стас пішов до ліфта.
Станіслав сів у крісло, неуважно витягнув з пачки сигарету. Подивився на неї, немов не міг зміркувати, що робити з цією штукою, потім тицьнув сигарету до рота, клацнув запальничкою. Закашлявся і розплющив сигарету в попільничці.
— Бережіть складові частини, — пробурчав він чиїмось чужим голосом. — Вони вам надані не для пустощів.
Він подивився на годинник.
Стас уже біля входу в зоопарк.
Станіслав знову підвівся, підійшов до вікна і, упершись чолом у скло, дивився вниз і праворуч, у темну зелень паркової зони. Наче міг розгледіти когось за три кілометри. Нічого він, звичайно, не побачив. Повернувся до столу, розкурив ще одну сигарету і затягнувся. А коли відкашлявся — затягнувся ще раз.
© ФАНТАСТИКА — 80. — М.: Молодая гвардия, 1981, 368 с.
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.