І ще я думав, що непогано б побувати і в минулому. І зайти, наприклад, до письменника Олександра Черняєву і дізнатися, як же він збирався закінчити свій роман.
І тут я виявив поломку. Ви маєте повне право мені не вірити. Куди вже мені. Але я замотав розрив фольгою — паяльника у мене не було — і вирішив подивитися, що буде далі. Я був страшно гордий, що знайшов все-таки цей чортів контакт. І тут засвітилася знову лампочка 1667 року, і знову пролунало над головою слабке гудіння. Але я нічого не побачив, і нічого не впало зверху, лише засвітилася друга лампочка, вже не в моєму році, а прямо в 2056-му. Все правильно. Вони отримали свою посилку. Я можу спати спокійно.
Я відкинувся на стільці і зрозумів, що страшно втомився і що вже темно. І що я сам не дуже вірю в те, що відбулося. І не знаю, як відправити за призначенням мотлох, що скупчився у мене.
У двері постукали.
— Хто там? — запитав я.
— До тебе, — сказала бабуся Каплан. — Ти що, дзвінка не чуєш? Я повинна за тебе відчиняти? Ти знову мій ніж узяв?
Я підійшов до дверей і сказав:
— Ніж я віддам пізніше. Не сердьтеся.
Вона добра стара. Тільки любить побурчати. Це вікове.
За дверима стояв чоловік років сорока у синьому комбінезоні, з валізкою в руках.
— Ви до мене? — запитав я.
— Так. Я до вас. Дозволите увійти?
— Заходьте, — сказав я і тут пригадав, що увійти до мене неможна.
— Одну хвилину, — сказав я, зачинив двері перед його носом і терміново засунув на місце полицю з книгами.
— Даруйте, — сказав я, впускаючи його, — у мене ремонт і трохи безлад.
— Нічого, — відказав він, зачиняючи за собою двері.
І тут він побачив цеглини на підлозі. Подивився на них, потім на мене. І сказав:
— Я представник історичного музею. Ми отримали відомості, що вами знайдений скарб великої цінності, і ми хотіли б ознайомитися з ним.
Щось у мові цього чоловіка, в манері тримати валізу і в чомусь ще, невловимому для інших, але зрозумілому мені, що проник у таємниці часу, підказало єдине правильне рішення: не з музею він.
— Я все вже полагодив, — сказав я.
— Що ви полагодили?
— Вашу поштову скриньку.
Я відсунув полицю і підвів його до ніші. Я показав йому контакт і сказав:
— Ось тільки паяльника у мене не було, довелося фольгою замотати.
Тут засвітилася лампочка в 1667 році, і він зрозумів, що я все знаю.
Листоноша-механік з 2056 року запаяв контакт, переправив у майбутнє речі, і потім ми з ним заклали дірку в стіні так, що навіть мені не здогадатися, де вона була. І він дуже дякував мені і трохи дивувався з моєї кмітливості, але коли я його запитав, що буде через сто років, він відповідати відмовився і сказав, що я сам повинен розуміти — відомості такого роду він розголошувати не може.
Потім він запитав, чого б я хотів. Я сказав, що спасибі, нічого.
— То, значить, ніяких прохань? — запитав він, беручись за ручку валізки.
І тут я зрозумів, що у мене є одне прохання.
— Скажіть, ваші люди бувають у різних роках?
— Так.
— І двадцять років тому?
— І тоді. Лише, зрозуміло, зі всіма обережностями.
— А під час війни і блокади хто-небудь був у Ленінграді?
— Звичайно.
— Ось що, виконаєте таке прохання. Мені треба передати туди посилку.
— Але це неможливо.
— Ви сказали, що виконаєте моє прохання.
— Що за посилка?
— Одну хвилинку, — сказав я і кинувся в кухню.
Там я узяв дві банки згущеного молока і півкіло каплановского масла з холодильника, і ще пакет цукру — кілограми в два вагою. Я сунув усе це у великий пластиковий мішок Ліни Григорівни і повернувся до кімнати. Мій гість з майбутнього підмітав підлогу.
— Ось, — сказав я. — Це ви повинні будете взимку сорок другого року, в січні місяці передати письменникові Черняєву, Олександру Черняєву. Ваші його знають. І адресу його зможете знайти. Він помер з голоду в кінці січня. А йому треба протриматися ще тижнів зо два. За два тижні до нього прийдуть з радіо. І не смійте відмовлятися. Черняєв писав роман до останнього дня...
— Та зрозумійте ж, — сказав гість, — це неможливо. Якщо Черняєв залишиться живий, це може змінити хід історії.
— Не змінить! — сказав я переконано. — Якби ви так боялися минулого, то не брали б речі з сімнадцятого століття.
Гість посміхнувся.
— Я не вирішую таких питань, — сказав він. — Давайте я візьму вашу посилку. Тільки зірвіть наклейки з банок. Таких не було в Ленінграді. Я поговорю в нашому часі. Ще раз дуже вам вдячний. Спасибі. Можливо, побачимося.
І він пішов, неначе його й не було. У мене навіть з'явилася спокуса знову зірвати шпалери і зазирнути в нішу. Але я знав, що цього ніколи не зроблю. І він теж розумів це, а то б не розповідав мені так багато.
Наступного дня я виявив у себе в кишені дві забуті монети. Я подарував одну Митіну, а іншу залишив собі на згадку. Митін приніс мені, як і обіцяв, однотомник Булгакова, а потім сказав:
— Знаєш, я знайшов удома том "Літературного спадкоємця". Там є спогади про Черняєва. Тобі цікаво?
Я сказав, що, звичайно, цікаво. Я вже розумів, що вони мене не послухалися і не передали старому моєї посилки.
Та й, звичайно, нісенітницю ж я поров. Адже великим тиражем віддрукована біографія письменника, і там чорним по білому сказано, що він помер саме в сорок другому році. Я навіть посміявся над собою. Теж мені теоретик!
Увечері я прочитав статтю про Черняєва. Вона розповіла про те, як він жив у Ленінграді в блокаду, як працював і навіть їздив у саму холоднечу, під обстрілом, на фронт виступати перед бійцями. І раптом в кінці статті я читаю наступне, хочете вірте, хочете ні:
"Взимку, здається, в січні, я зайшов до Черняєва. Олександр Григорович був дуже слабкий і насилу ходив. Ми з ним розмовляли про становище на фронті, про спільних знайомих (деяких з них уже не було в живих), він розповідав мені про плани на майбутнє, про те, що пише новий роман і, коли б не слабкість, закінчив би його до весни. Я не питав, чому мій друг відмовився евакуюватися, незважаючи на поважний вік і слабке здоров'я. Олександр Григорович лише знизав би плечима і перевів би розмову на іншу тему. Було холодно. Ми підкладали в "буржуйку" уламки стільця.
Раптом Черняєв сказав:
— Зі мною трапилася дивна історія. Днями отримав посилку.
— Яку? — питаю. — Адже блокада.
— Невідомо від кого. Там було згущене молоко, цукор.
— Це вам дуже потрібно, — кажу.
А він відповідає:
— А дітям не потрібно? Я вже старий, а ти б подивився на малюків у сусідній квартирі. Їм ще жити й жити.
— І ви їм віддали посилку?
— А як би ви на моєму місці вчиниили, молодий чоловіче? — запитав Черняєв, і мені стало соромно, що я міг покласти таке питання.
Це, як не сумно сьогодні усвідомлювати, була моя остання зустріч з письменником".
Я разів п'ять перечитав ці рядки. Я сам повинен був здогадатися, що, якщо старий отримає таку посилку, він не смоктатиме згущене молоко в куточку. Не такий старий...
Але що дивно: цей том літературного спадку вийшов у шістдесят першому році — сім років тому.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.