Яка ж людина витривала істота! Адже і я комусь здаюся страшним виродком. Може, навіть і моїй драконисі.
Напевно, ці трепанги можуть думати. Таке рішення мені спало на думку, коли я побачила, що, варто мені пройти повз їх клітку, вони за мною стежать і рухаються. Якось я йшла з городу з пучком редиски — редиска квола, млява, але все-таки вітаміни. Один трепанг вовтузився біля самих ґрат. Мені здалося, що він намагається зламати замок. Що ж, подумала я, адже і мені таке спадало на думку. У перші дні, коли я сиділа під замком, і в ті дні, коли мене замикали, тому що наближалися до інших планет. Подумала і навіть зупинилася. Бо що ж це виходить? Як я. Значить, думають? А трепанг, коли побачив мене, зашипів і відповз всередину. Але не встиг, тому що один з дурників був неподалік (я ж бо його не бачила, звикла не помічати), і він ударив трепанга струмом. Таке у них покарання. Трепанг зіщулився. Я на дурника прикрикнула і хотіла далі піти, але тут і мені дісталося. Та так сильно він мене ударив струмом, що я навіть упала і розсипала редиску. Певно, він хотів мені показати, що з цими, з трепангами, мені робити нічого. Я піднялася абияк — суглоби останнім часом поболюють — і пішла до себе. Скільки живу тут, а не можу звикнути, що я для них усе ж мов кролик у лабораторії. У будь-яку мить вони можуть мене вбити і в музей, у слоїк. І нічого їм за це не буде. Я зуби зціпила і пішла.
...Вже потім виявилось, що цей удар струмом мені навіть допоміг. Трепанги спочатку думали, що я одна з їх господарів. Прийняли навіть мене за головну. І коли б не дурникове покарання, мене б уважали за ворога. А так, минуло днів три, йду я повз них знову дракониху лікувати, бачу, один трепанг вовтузиться біля ґрат і шипить. Тихо так шипить. Роззирнулася я — дурників не видно. "Що, — питаю, — несолодко тобі, любий?" Я за ці дні і до трепангів вже встигла звикнути, і вони не здавалися мені такими потворами, як першого дня. А трепанг усе шипить і поклацує. І тоді я зрозуміла, що він зі мною говорить. "Не розумію", — я йому відповіла і хотіла було посміхнутися, але вирішила, що не варто — може, моя усмішка йому видасться гіршою за вовчий оскал. Він знову шипить. Я йому кажу: "Ну що ти стараєшся? Словника у мене немає. А якщо ти не отруйний, то ми з тобою один одного обов'язково зрозуміємо". Він замовк. Слухає. Тут у коридорі показався великий дурник, з руками мов у цвіркуна. Прибиральник. Я хоч і знала, що такі струмом не б'ють, але поспішила далі — не хотіла, щоб мене бачили перед кліткою. Але назад ішла, знову затрималася, поговорила. Все є з ким душу відвести. Потім мені спало на думку: може, їм зручніше зі мною порозумітися по-письмовому? Я написала на листку, що мене звуть Надією, принесла йому, показала і при цьому те, що написала, повторювала вголос. Але боюся, що він не зрозумів. А ще через день трапилася сутичка у одного з трепангів із дурниками. Я гадаю, що йому вдалося відімкнути замок і його спіймали в коридорі. Натрапив він на прибиральників, і вони його сильно пом'яли, поки інших дурників кликали, а він опирався. Я в коридорі була, почула шум, побігла туди, але запізнилася. Його вже посадили в окрему камеру, новий замок робили. Бачу — інші трепанги хвилюються, непокояться в клітках. Я спробувала тоді пробратися в камеру до трепанга, якого відокремили. Дурники не пускають. Струмом не б'ють, але не пускають. Тоді я вирішила їх перевпертюшити. Стала біля дверей і стою. Дочекалася, поки вони двері відчинять, і встигла зазирнути всередину. Трепанг лежить на підлозі, весь зранений. Тоді я пішла в лабораторію, зібрала там свою медичну сумку — адже не вперше доводиться тут виступати невідкладною допомогою — і пішла просто до камери. Коли дурник хотів мене зупинити, показала, що у мене в сумці. Дурник завмер. Я вже знала — вони так роблять, коли радяться з Машиною. Чекаю. Минула хвилина. Раптом дурник відкочується убік — йди, мовляв. Я просиділа біля трепанга години три. Ганяла дурників, немов своїх санітарок. Вони мені і воду принесли, і підстилку для трепанга, але одного я добитися не змогла — щоб привели ще одного трепанга. Адже свої краще від мене знають, що йому потрібно. І найдивовижніше, в ту мить, коли дурників у камері не було, трепанг знову зашипів, і в його шипінні я розібрала слова: "Ти чого стараєшся?" Я зрозуміла, що він запам'ятав, як я з ним розмовляла, і намагається мене наслідувати. Ось тоді я вперше за багато місяців по-справжньому зраділа. Адже він не тільки наслідував, він розумів, що робить.
...Мене дивувало, як швидко вони запам'ятовували мої слова, і, хоч їм важко було їх вимовляти — рот у них трубочкою, без зубів, — вони дуже старалися. Я всі ці дні і тижні жила мов уві сні. У хорошому сні. Я помітила в собі дивовижні зміни. Виявилось, що немає на світі істот приємніших, аніж трепанги. Зрозуміла, що вони гарні, навчилася їх розрізняти, але, чесно скажу, зовсім нічого в їх шипінні і поклацуванні я не розуміла. Та й зараз не розумію. Я їх учила, коли тільки була можливість, — мимо проходжу, слово кажу, різні предмети проношу поряд з кліткою, показую, і вони відразу розуміють. Вони вивчили, як звуть мене, і, коли угледять (якщо поряд дурників немає), відразу шиплять: "Нашія, Нашія!" Ну як малі діти! А я дізналася на городі, що вони люблять. І старалася, щоб їх підгодувати. Хоч і їжа у них смердюча — так і не звикла до цього запаху. Дурники щодо трепангів мали строгий наказ Машини — на волю їх не відпускати, очей не зводити, берегти і не довіряти. Отже я не могла відкрито з ними бачитися. Інакше і мене б запідозрили. І ось теж дивно — скільки я провела тут часу, і була для дурників безпечна. Сама була. А разом з трепангами ми стали силою. І я це відчувала. І трепанги мені казали, коли навчилися по-російськи. І ось настав такий день, коли я підійшла до їх клітки і почула:
— Надіє, треба йти геть звідси.
— Ну куди звідси підеш? — відказала я. — Корабель летить невідомо куди. Де ми тепер, нікому не ясно. Адже хіба ми зможемо управляти кораблем?
І тоді трепанг Баль відповів мені:
— Управляти кораблем зможемо. Не зараз. Після того, як більше дізнаємося. І ти нам потрібна.
— Чи зможу я? — відповідаю.
Тут вони удвох заверещали, зашипіли на мене, умовляли. А я лише посміхнулася. Я не могла їм сказати, що я щаслива. Все одно — вирвемося ми звідси чи ні. Я і трепанги — який союз! Подивилася б Оля на свою стару матір, як вона йде по синьому коридору повз замкнуті двері та клітки і співає пісню: "Нам перешкод нема ні в морі, ні на суші!— Словом, вона знайшла однодумців, — відповів коротко Павлиш на розгнівані вимоги Дага читати вголос. — Зрозумійте, я ж удесятеро швидше переглядаю ці аркуші про себе.
— Ото вже... — почав було Даг, але Павлиш вже читав наступний аркуш.
"Декілька днів я не писала. Ніколи було. Це зовсім не означає, що я була зайнята більше, ніж завжди, — просто думки мої були зайняті. Я навіть постриглася коротше, довго стояла перед темними дзеркалами, шматуючи скальпелем волосся. За що я віддала б півжиття — це за праску. Адже ніхто мене не бачить, ніхто не знає тут, що таке прасування, ніхто, окрім мене, не знає, що таке одяг. А скільки ж мені довелося витратити часу, щоб придумати, з чого шити і чим шити. Гірше, ніж Робінзонові на ненаселеному острові. І ось я стояла перед темним дзеркалом і думала, що ніколи не доводилося мені ходити в модницях. А вже тепер, якби я з'явилася на Землі, ото би всі здивувалися — що за викопне? Зараз, за моїми розрахунках, на Землі йде шістдесятий рік. Що там носять жінки? Хоча це де як. У Москві ж бо, напевно, модниць багато. А Калязін — місто маленьке. Ось я і відволіклась. Думаю про ганчірки. Смішно? А Баль, це мій найулюбленіший трепанг, заради того, щоб вивчити трохи краще мою мову, пішов на жертву. Порізався чимось страшно. І дурники мене на допомогу покликали. Я тут у них вже визнана "швидка допомога". Я Баля лаяла на чому світ стоїть, а не врахувала, що він пам'яткий. Ось він тепер всі мої лайки запам'ятав. Ну, звичайно, лайки не страшні — голова садова, бовдур — такі лайки. Раз я маю свободу руху по нашій в'язниці, то у мене тепер два завдання — по-перше, тримати зв'язок між камерами, в яких сидять трепанги. По-друге, проникнути за лінію фронту і довідатися, де що знаходиться. Ось я і пригадала військові часи".
Наступний аркуш був коротеньким, написаний поспіхом, абияк.
"Дола тричі примушував мене ходити за перегородку, у великий зал. Я йому розповідала. Дола головний. Вони, певно, вирішили між собою, що моєї допомоги їм замало. Повинен піти в операторську Баль. До перегородки я його доведу. Далі у нього буде мій папірець з кресленням. І я залишуся біля перегородки чекати, коли він повернеться. Страшно мені за Баля. Дурники значно моторніші. Піде він зараз — у цей час майже всі вони зайняті на інших поверхах".
Запис на цьому обривався. Наступний був написаний інакше. Літери були маленькими, строгими.
"Ну ось, трапилося жахливе. Я стояла за перегородкою, чекала на Баля і рахувала про себе. Думала, якщо встигне повернутися перш ніж я долічу до тисячі, — все гаразд. Але він не встиг. Затримався. Заблимали лампочки, задзижчало — так завжди буває, коли на кораблі непорядок. Повз мене пробігли дурники. Я намагалася зачинити двері, їх не пускати, але один мене так струмом ударив, що я мало не знепритомніла. А Баля вони убили. Тепер він у музеї. Мені довелося ховатися у себе в кімнаті, поки все не стихло. Я боялася, що мене замкнуть, але чомусь мене вони серйозно не сприйняли. Коли я години через дві вийшла в коридор, попленталася до городу — час було вітаміни моїй драконисі давати, — біля дверей до трепангів стояли дурники. Довелося пройти, не дивлячись у той бік. Тоді я ще не знала, що Баля убили. Тільки увечері перекинулася парою слів з трепангами. І Дола сказав, що Баля убили. Вночі я переживала, пригадала, який Баль був милий, лагідний, гарний. Не прикидалася. Насправді дуже переживала. І ще думала, що тепер усе загинуло — більше нікому в операторську не проникнути. А сьогодні Дола пояснив мені, що не все втрачено. Вони, виявляється, можуть спілкуватися, навіть зовсім не бачачи один одного, розмовляти, користуючись якимись хвилями і на великій відстані.