Широке, старе, з блискучими кулями на спинці ліжко було йому тісним. Старий, певно, давно хворів. Він висох, і шкіра щік і чола здавалася дуже темною, особливо за контрастом із білою, жовтуватою бородою і довгими пасмами білого волосся. Блакитні очі старого зберегли чистоту барви і зіркість. Старий підняв широку, кістляву долоню, ніби вирізьблену із старого дерева.
— Що з Резо? — запитав він.
Він дивився на мене так, наче я стояв далеко-далеко, на схилі гори, наче я був гінцем, від якого не можна чекати добрих звісток, як їх не чекають від посланців долі. І старий заздалегідь був готовий витерпіти ще один удар, на які таке щедре довге життя, але й здаватися перед долею він не мав наміру.
— Сідай, — сказав він мені раніше, ніж я міг відповісти.
— Резо живий і здоровий, — сказав я.
— Сідай, — повторив старий.
Здається, він мені не повірив.
— Резо живий. Передає вам привіт і турбується про ваше здоров'я.
— Коли ти його бачив?
— Вчора.
— Вранці?
— Вдень.
— У мене було погане передчуття вчора вранці, — сказав старий. — Ти де його бачив?
— У печері. Ми там працюємо. У експедиції.
— Правильно. У печері. І ти кажеш, що нічого не було?
Брехати йому було годі.
— Був обвал, — сказав я. — Але ми встигли відійти. Всі живі.
— А чому сам Резо не прийшов?
— Він залишився там працювати.
— А чому ти такий брудний? Що з твоєю головою? Ти втомився?
Старенька принесла тацю з нарізаним сиром, коржиками і гранчастою карафою, наповненою жовтим вином.
— Посунь сюди стіл, — наказав мені старий. — снідатимемо.
Я зробив, як велів старий.
— Як тебе звуть? — запитав старий, наливаючи вино в стакани.
— Гіві, — відповів я.
— Я не знаю Гіві серед друзів мого Резо.
— Я нещодавно в експедиції.
— Ти брешеш мені, — сказав старий, не засуджуючи мене. Просто констатував сумний факт. Потім додав: — Лікар заборонив мені пити вино. Особливо вранці. Я не слухаюся лікаря.
— Резо просив мене привезти вам гірський бальзам. Він не міг приїхати сьогодні, а мені було по дорозі.
Я розгорнув газету і простягнув шматочки смоли старому. Якби на моєму місці був Гіві, він оцінив би патетичність моменту. Але ж я і є Гіві. Чи я Бесо?
— Спасибі, синку, — сказав старий. Він понюхав грудку смоли. — Це справжній гірський бальзам. Резо вже другий рік шукає його для мене. Спасибі, що не пошкодував часу і привіз старому ліки. Коли тобі багато років і ти знаєш про безсилля лікарів, доводиться вірити в засоби, якими користувалися твої предки. Коли побачиш Резо, передай йому, що батько дякує йому і я постараюся встати на ноги до його повернення. А скоро Резо повернеться?
Старий мені вірив. Але старий був гордий.
— Я гадаю, що він повернеться навіть раніше терміну. Можливо, через день або два він уже буде тут.
І тут-таки я зрозумів, що попався. Не можна було цього говорити. Старий краще за мене знав, що Резо повинен був працювати під землею, принаймні, ще два тижні. Мені слід було раніше звернути увагу на настінний календар, який висів над головою старого. Місяць квітень був обведений червоним олівцем, і дні з другого числа до сьогоднішнього дня були перекреслені хрестиками. Старий рахував дні.
І я йому майже все розповів. Я розповів, що експедицію завалило під землею. Що всі живі, ми знаємо це напевно, але той, одна людина, яка вибралася нагору, хворий і не може показати шлях до решти. Він у лікарні. Я працюю в тій лікарні, і він просив відвезти бальзам.
Старий слухав мовчки, не перебиваючи. Він заплющив очі і був нерухомий, навіть, здавалося, не дихав.
— Я знаю вхід, через який вони пішли вниз, — сказав він, коли я кінчив розповідь. — Багато років тому люди шукали гірський бальзам, але потім вони загубили дорогу, забули. А як далеко вони пройшли цього року? У якому місці їх покинув Бесо?
І я уявив собі печеру так, як вона була нанесена на плані у Теймура. Я добре пам'ятав план, обведені тушшю ділянки, обстежені торік, олівцеві звивини ходів цього року і пунктирні лінії майбутніх розвідок.
Обвал застав їх на базі, в залі, де стояла рація. Це в чотирьох кілометрах від головного входу. Він зачепив частину залу, там було устаткування. І коли вони знайшли ліхтар і оглянули завал, то виявилось, що пробитися до виходу не вдасться.
— Ти кажеш, що люди не постраждали?
— Доктор зламав руку, і ще одна жінка сильно забилася.
— Я завжди казав Резо, що не можна брати жінок під землю.
— А решта відбулися легко. І тоді всі перебралися в сусідній зал, а Теймур послав Бесо і ще одного чоловіка шукати шлях нагору. Їм дали ліхтар, і вони пішли.
— У якому напрямі?
Я спробував пригадати. Я уявив собі цей хід, що звужується до розмірів кролячої нори, коли доводиться утискувати в породу і не знаєш, чи розшириться він коли-небудь або ж доведеться повзти назад.
— Він йшов на схід.
— І далеко вони пройшли?
— Ні. Вони повернулися за аквалангом. Це...
— Я знаю, що таке акваланг.
— Хід розширився. Там був ще один зал, але вихід з нього був під водою.
— І далі Бесо пішов сам?
— Так. У них залишався один акваланг, притому вони все одно не могли протягнути доктора і ту жінку. А Бесо скелелаз. І він худий. І всі сподівалися на нього.
— А що сказав Резо, коли вони прощалися?
— Резо сказав, щоб він обов'язково знайшов вас і віддав пакет з бальзамом, коли вийде. Він пояснив, як знайти ваш будинок.
— Чому ти сказав мені, що тебе звуть Гіві і ти працюєш в лікарні? Адже ти там був? І ти вийшов нагору?
— Я присягаюся вам, що сказав правду. Бесо лежить у лікарні.
— Ти здаєшся мені хорошою людиною, але ти весь час чомусь звертаєшся до брехні. Якщо ти Бесо, то чому ти поїхав сюди, а не привів людей до того місця і не показав їм шлях? Якщо ти Гіві, то як же Бесо пригадав, що було під землею, і не сказав, де він вийшов нагору?
— Він погано почуває себе. Він забув.
Старий зітхнув. Він втомився зі мною боротися.
— Якщо пройти від села вгору по ущелині три кілометри, — сказав він, — там є шпара в землі. Я сам туди не спускався. Але я гадаю, що, якщо йти, як ти сказав, можна наблизитися до людей. Скажи, скільки Бесо йшов?
— Його знайшли на дорозі пізно увечері. Годині о десятій.
— Де?
Я сказав де.
— Ні, це далеко від того місця, але все-таки можна спробувати. Я пошлю з тобою Георгія. Він спритний хлопець і знає ті місця.
За дверима зашурхотіли кроки, скрипнули дошки веранди. Старий ледь посміхнувся.
— Вона вже побігла, — сказав він. — Вона слухала за дверима.
"Я випірнув з крижаного потоку. Я боявся, що у мене зупиниться серце. Адже у мене не було гумового костюма, лише акваланг. Костюм залишився в завалі. Я зняв акваланг і кілька разів підстрибнув, щоб зігрітися. Повітря здавалося теплим після води, але це було оманливе тепло. Як їм там, у печері, без ліхтаря. Коли я йшов, вони співали пісню. У чотири голоси. Гарно співали. Дарма, виберуся нагору — відігріюся. Я перевірив компас, чи не потрапила вода. Ні, все гаразд. Я вибрав хід, який вів вище від інших на схід..."
Дошки веранди заскрипіли різко і часто. У дверях стояв невисокий хлопчина в армійських шианах і синій сорочці.
— Ви мене кликали, дядьку Баграте?
— Доброго ранку, Гогі. Мені потрібна твоя допомога. Прокинься.
Гогі протер заспані очі.
— Ти можеш провести нашого гостя до тріщини у верхній ущелині?
— Зараз?
— Дуже нагальна справа. Він тобі пояснить по дорозі. Візьміть мотузок і гаки. Там, під землею, люди. Треба їм допомогти.
Він не сказав, що серед них його син.
— Звичайно, дядьку Баграту.
— І візьміть коржиків і води. Може, вам доведеться йти довго.
Я думав про те, що мені, Гіві, думка про те, щоб спуститися в якусь темну, холодну печеру навіть заради спелеологів, була б жахлива. Бесо цього не боявся. Я теж цього не боявся.
— Я чекатиму, — сказав старий.
Старенька стояла на веранді. Вона простягнула мені моток міцного мотузка і хурджин з коржиками і бутлею. Вона перехрестила мене і залишалася на веранді, поки ми не зникли з очей. Цуценя провело нас до хвіртки і ввічливо гавкнуло на прощання.
— Пошта відчинена? — запитав я.
— А що вам потрібно? — запитав Гогі.
Він був нижчий від мене на голову, але крокував широко, прагнучи потрапити зі мною в ногу.
— Телефон.
— Пошта зачинена, а телефон є у Левана. Ось його будинок.
— Ми їх не розбудимо?
— Усі вже встали.
Георгій обігнав мене. Коли я увійшов до кімнати, господар будинку, в піджаку поверх майки, коротко привітався зі мною, показав на телефон і відразу вийшов з кімнати. Георгій узяв у мене мотузок, хурджин і теж вийшов, сказавши: "Через вісім набирайте".
Я подзвонив в інститут. Вниз, у довідкове. Там не відповідали. Я зовсім забув, що ще немає сьомої, а місто прокидається куди пізніше, ніж Мокві. Я подзвонив нагору, в ординаторську. Навряд чи наші пішли, тим більше після мого таємничого зникнення.
Трубку підняли відразу. Це була Нателла. Я запитав басом: "Який стан хворого Бесо Гурамішвілі?"
— А хто говорить? — запитала Нателла.
— Його дядько.
Я боявся, що, якщо вона мене впізнає, почнуться розпитування.
— Бесо трохи краще, але він ще без свідомості. Це не ти, Гіві?
Нателла була не упевнена. Вона запитала, немов вибачалася. Мені стало шкода її.
— Так, це я. Але мені зараз ніколи. Я потім подзвоню.
Я відразу повісив слухавку.
Георгій з Леваном чекали мене.
— Він піде з нами, — сказав Георгій.
Ми поспішили до гір. Скрутили з дороги і почали підніматися стежкою. Мої супутники йшли швидко. Сонце почало пригрівати. Я відчував, як калатає у мене серце. Витримаю якось, нічого зі мною не трапиться. Це від малорухливого життя. Треба вранці робити гімнастику.
"...Я підвівся і змусив себе спертися на лікті. Там, звідки я щойно звалився, горіла вечірня зірка. Вона уміщалася точно в центрі отвору, і, хоча я знав, що навряд чи тепер дістануся до нього, зірка була чимось надійним, що належало до світлого і сухого верхнього світу. Я сів. Було важко дихати. Ні, не важко, неможливо дихати. Треба було лягти і заснути. Скільки годин я пробирався сюди? Десять, сто? Напевно, я на кілька хвилин знепритомнів, тому що, коли я знову розплющив очі, зірка змістилася до краю отвору. Я стягнув з себе куртку. Вона мені тільки заважала. Зараз я перепочину і почну все знову..."
— Ще хвилин п'ять залишилося, — сказав Георгій, — і буде та шпара.
Далеко внизу, поблискуючи під сонцем, в'юнилася дорога.