Він дивився прямо перед собою, але до мене не обертався і сердився на мене, тому що був незадоволений власною поступливістю.
"Камінь рвонувся з-під ніг, і повітря ударило в обличчя. Повітря було щільним, і в ньому потонув звук обвалу. Хтось скрикнув. Я впав на підлогу печери і боляче вдарився об чиюсь каску. Я не думав, що міг померти. Мені тільки хотілося, щоб все це швидше закінчилося. Тоді я вийду назовні. Але гарчання гори не припинялося, немов порода намагалася заповнити всі порожнини в горі..."
— Приїхали, — сказав таксист. — Тепер мені до парку зайвих десять кілометрів їхати. Розплачуйся.
Я завмер. Мої руки не знали, в якій кишені лежать гроші. Гроші лежали в піджаку Гіві, а на мені були джинси і светр Бесо. І в них не було грошей.
— Я гроші забув, — відповів я спокійно, тому що вже був на автобусній станції і до Мокві їхати не більше години.
— Жартуєш, — переконано сказав шофер. — Жартуєш.
Така підступність не вкладалася в його свідомості.
— Завтра прийдете до мене в інститут. Десять карбованців заплачу.
— Жартуєш, — говорив шофер вже більш переконано. — Дорого тобі обійдуться ці жарти. У парк поїхали. Там поговоримо.
Шофер перегнувся через мене, притягаючи двері до себе.
— Візьміть що-небудь під заставу, — попросив я.
— Що з тебе візьмеш? — сказав шофер, оглядаючи мене. — Що з такого візьмеш?
Він був розчарований у людстві.
— Годинник, — пригадав я. — Візьміть годинник.
Я не став чекати його відповіді. Потягнув браслет. Передав йому годинник.
— Не потрібен мені твій годинник, — розсердився таксист.
Я так і не розгледів його обличчя.
— Хороший годинник, "сейко", — сказав я.
Годинник належав Бесо, тому я знав, що він "сейко".
Це переконало шофера.
— Гаразд, — сказав він. — Всяке буває. Ти тільки мій номер запам'ятай.
Він сказав номер, але мені було ніколи. Якийсь ранній автобус під'їхав до будівлі вокзалу. Я побіг до нього. Над вітровим склом автобуса був написаний маршрут. Автобус йшов у інший бік. Таксист наздогнав мене.
— Номер не забудь! — крикнув він.
— Гаразд, — сказав я і поспішив до будівлі вокзалу.
На вокзалі ще панувала ніч. Декілька випадкових пасажирів, збуваючи час, дрімали на лавках. Лисий чоловік у брудному светрі і рваних джинсах (це я) увірвався до залу і почав дико озиратися в пошуках розкладу. Нарешті я угледів дошку і кинувся до неї. Я сам ніколи не їздив в Мокві, але Бесо бував там, давно, але бував. Найближчий автобус у тому напрямку йшов через півтори години.
Я стояв перед дошкою. Остання моя цінність — годинник Бесо вже зник. Доведеться йти на шосе, ловити попутні вантажівки, тому що шофери вантажівок чуйніші люди, ніж таксисти. Але до шосе ще потрібно добратися.
Знайома дівчина спала, поклавши голову на спинку лавки. Це була та дівчина, яка шукала Бесо і хвилювалася за нього в інституті. Ні, що я кажу! Це була моя сестра Нана. Її, напевно, вигнали до ранку з інституту, веліли раніше восьмої там не з'являтися. А може, вона хоче з'їздити до мами. Мама нічого не знає, від неї, звичайно, все приховали...
Я зробив крок до Нани, щоб заспокоїти її, сказати, що зі мною все гаразд, і завмер, злякавшись свого руху.
Нана підвела голову, немов я її покликав. Вона дивилася на мене пильно, і я злякався, що вона увізнає светр і джинси Бесо. Я зробив крок назад, а вона намагалася зрозуміти, звідки їй знайоме моє обличчя. Адже вона бачила мене так недавно, але в інституті я був респектабельний, в костюмі, при краватці. Вона ще дивилася на мене, а позаду почулися важкі кроки, і я знав, що це до мене.
Я швидко обернувся, готовий тікати. По залу йшов шофер таксі. На його товстому вказівному пальці теліпався годинник "сейко".
— Ти куди втік? — запитав він строго. — Я вже година як роботу закінчив, а повинен за тобою по всьому Тбілісі бігати.
Я зрозумів, що Нана зараз упізнає годинник, і пішов назустріч таксистові, щоб загородити його плечима.
— Ти номер не записав, — продовжував таксист.
Він був немолодий, схожий на Лорда, немов був його старшим братом. У таксиста був крупний пористий ніс, ретельно доглянуті вуса.
— Ходімо, — сказав я, намагаючись відтіснити його від Нани. — На вулиці поговоримо.
Таксист підкорився. Моя метушня по залу розбудила почекальників, вони дивилися на мене з підозрою, немов я заразом збирався потягнути їх валізи.
На вулиці було зимно. Згори дув крижаний вітер. Светр Бесо майже не грів. Я щулився.
— Тобі куди треба? — запитав таксист.
— У Мокві.
— Знаю, — сказав таксист. — У мене там брат жив. До війни ще. Одружився і жив. Потім виїхав до Телаві. А у тебе там кохана дівчина?
— Чому?
— Дуже переживаєш, — сказав таксист.
Він дістав пачку сигарет, простягнув мені.
— Спасибі, не палю, — сказав я.
— Ти не думай, що я через три карбованці на тебе накинувся, — сказав таксист. — Я вже година як відпрацював. Я брехунів не люблю. А то, буває, сяде: грошей немає, а сам легенди придумує.
— У мене гроші в інших штанах, — сказав я щиру правду.
Я огледів майдан, сподіваючись, що трапиться диво — з'явиться автобус з написом "Мокві" над вітровим склом.
— Важлива справа у тебе в Мокві? — запитав таксист.
— Ви вже відпрацювали, і грошей у мене немає.
— А ти в мої справи не втручайся, — сказав таксист. — Я ліпше від тебе знаю, що мені робити. Сідай в машину.
— Що?
— Сідай в машину, кажу. Скільки я тебе посеред майдану чекати зобов'язаний?
Ми виїхали з міста. Вже світало. У кабіні було тепло, затишно, і тягнуло в сон. Поливна машина обдала нас струменем води, і краплі скочувалися по склу.
— Я божевільний, так? — запитав шофер.
— Ні. Добра людина.
— Я не добрий. Я твій годинник все одно під заставу залишу.
Засвітилося червоне світло. Ми стояли на пустельному перехресті, і світло ніяк не перемикалося.
— Котра година? — запитав я.
— Все одно годинник не віддам, — сказав шофер. — Пів на шосту. Спізнюєшся?
— Спізнююся.
— А тобі в який будинок у Мокві треба? Я там всіх знаю.
Я не відповів. Я забув, у який будинок мені треба. Я довірився Бесо. А він не хотів підказати.
Очей Резо мені не було видно. Світло падало зверху. Поряд стогнав доктор. Треба ж було, щоб саме доктор зламав ногу. Доктор повинен лікувати інших, а не стогнати. "Ти відразу впізнаєш його будинок..."
— Останній будинок на вулиці, — сказав я. — Весь у винограді. І троянди. Ні в кого у Мокві більше немає троянд.
— Так би й казав. Там кульгавий Баграт живе. Ти до нього?
— До нього. Він сам живе?
— Не знаю. Я там давно не був. Раніше сам жив. Син у нього в Тбілісі працює.
"Я обіцяв батькові, — сказав Резо. — Постараюся знайти. Я сам не вірю в це, а він дуже вірить. Я до нього професора возив, але професор сказав, що навряд чи можна допомогти. Старий батько в мене. Але він вірить, каже, що люди похилого віку вірили. Знали хід до печери. До революції один князь приїжджав, тисячу карбованців золотом обіцяв тому, хто принесе, величезні тоді гроші".
Я дістав з кишені джинсів пластиковий пакет, витягнув з нього газетний згорток. У газеті лежали шматочки жовтої смоли, схожої на бурштин. На дотик вони були мильними, легкими і мали восковий солодкуватий запах.
— Що це у тебе? — запитав шофер. — Бджіл розводиш?
— Ні. Ліки, — сказав я.
Шофер натиснув на гальма. Я ледве встиг підхопити шматочки смоли. Машина з'їхала на узбіччя.
— Слухай, — запитав шофер. — Ти це де знайшов?
— У печері.
— Правильно! — зрадів шофер. — Чого ж мовчиш? Гірський бальзам знайшов. Від усіх хворіб лікує?
— Люди похилого віку вірять, — сказав я.
— Ти старому Багратові син? Чому ж раніше мовчав?
— Не син я йому. Син доручив передати.
— У мене мати вмирала, просила мене дістати. А де дістанеш? Тепер усі гори вже відомі, а місця справжні забули. І медицина не вірить. Не перевірено, кажуть.
— Вам потрібно? — запитав я.
— Навіщо? Я здоровий. А думаєш, допоможе? Мені дільничний лікар тоді сказав, що в старовинній медицині був сенс. Ти теж так гадаєш?
— Не знаю, — сказав я. — Дуже важливо, коли хворий вірить у ліки.
— Правильно. Мені від усіх хвороб аспірин допомагає.
Ми знову вибралися на дорогу і кілометри через два з'їхали з неї на путівець. Синя стрілка указувала на вивісці: "Мокві — 4 км.".
Старий будинок був обвитий диким виноградом. За огорожею голубилися в світанковому холодку трояндові кущі. Троянд іще не було. Рано бути трояндам. Цуценя, піднявши рване вухо, підбігло до хвіртки і, виляючи хвостом, старцювало.
— Спасибі, — сказав я шоферові. — Я запам'ятав ваш номер, не турбуйтеся. Я завтра вас знайду.
— Завтра я не працюю, — сказав шофер, виймаючи з кишені годинник. — Візьми. Із самого початку сказав би, в чому справа...
— Нехай годинник у вас залишиться.
— Ти що, думаєш, я тебе за паршиві гроші возив?
Я узяв годинник.
— Хочете, поділюся з вами бальзамом?
— Навіщо мені. Моя мати вже померла, а я здоровий.
— Може, стане в нагоді.
— Мені від усіх хвороб аспірин допомагає. Ти поспішай, синку, може, старий Баграт тебе чекає.
Я штовхнув хвіртку. Цуценя ввічливо відступило убік і побігло переді мною до веранди. Виноградні лози тунелем перекривали доріжку, і доводилося нагинатися.
"У повній пітьмі я почув голос Теймура: "У кого аварійний ліхтар?" В ту мить, коли почався обвал, ми сиділи за нашим довгим кам'яним столом і чекали, коли доктор, була його черга чергувати, принесе суп. Ми щойно вмилися в підземному струмку, склали в кутку, біля рації, каски і гумові костюми. Ми вимоталися, тому що пройшли за той день півкілометра і один підступний і важкий сифон. Ми сиділи за довгим столом, і нам було весело, тому що все виходило добре і далі мав бути ще один зал, і, певно, немаленький. Завтра ми шукатимемо до нього підходи. І ось тоді почався обвал. У обличчя вдарило туге й холодне повітря..."
Я зупинився на веранді. У будинку було тихо. Звідси було видно село, що збігало вниз, до річки, стадо, розсипане по надто зеленій, молодій траві узгір'я. Пахло димом. Річка була закрита туманом. По вулиці скрипіла гарба. Було вже зовсім світло.
Маленька старенька в довгій, до землі, чорній спідниці і в хустці, що закривала чоло, виглянула з дверей. У руці у неї було відро.
Я привітався.
— Ти до Баграта, синку? — запитала старенька, нітрохи не здивувавшись ранньому гостеві. — Він уже прокинувся.
Баграт виявився могутнім дідом.