Їм було не до неї. Треба було перебудувати машину так, щоб вона посилала людину на тиждень далі, ніж раніше. Точніше, на тиждень і двадцять годин.
Петров пояснив Алісі, що вони роблять так для того, аби встигнути на поїзд, який іде від розкопаного археологами містечка в столицю. Розклад поїздів вони взяли з газети, гроші на квиток у них були. Лишалося тільки сісти в поїзд і доїхати до космодрому в той момент, коли прилетить космічний корабель, і подивитися на космонавтів зблизька — чи справді це космічна чума.
Аліса про все забула, але тут почувся голос Громозеки:
— Алісо!
Голос проник крізь товсті стіни станції, і вогники приладів тривожно замигтіли.
— Б-біжи до нього, — сказав Петров, — а то від його голосу сті ни впадуть.
Аліса відразу згадала, чого її розшукує головний археолог. Час було до лікаря — вчити мову.
Лікар, схожий на садову лійку, довго розгойдував головою на тонкій, прямій і неймовірно довгій шиї, наче збирався сказати довгу промову. Але сказав тільки:
— Сідайте, юначе, — і показав на крісло, з якого звисали різ ноколірні проводи.
Аліса слухняно всілася. Крісло змінило форму, обхопило Алісу зусібіч, а лікар підійшов ближче і мерщій заходився прикріплювати до Алісиних скронь проводи, на кінцях яких були присоски.
— Не бійтеся, — промовив він, коли Аліса зіщулилася.
— Я не боюся, — відповіла Аліса. — Просто лоскітно. Насправді вона трохи злякалася.
— Заплющіть оце, — попросив лікар.
— Що?
Лікар голосно зітхнув і взяв зі столу словник. Хвилини зо три шукав потрібне слово, а потім сказав:
— Звісно ж, очі.
З чорного ящика, в якому ховалися проводи, почулося дзижчання. Дзижчання передалося в голову Алісі, і голова пішла обертом.
— Терпіть, — попередив лікар.
— Я терплю, — озвалась Аліса. — І довго терпіти?
Лікар мовчав. Аліса трохи розплющила одне око й побачила, що він знову гортає словник.
— Годину, — відповів він нарешті. — Заплющіть очі.
Аліса очі заплющила, але не втрималася, щоб не спитати:
— Скажіть, а чому ви самі нашої мови не вивчите таким же шляхом?
— Я? — здивувався лікар. — Мені нема коли.
Він подумав трохи, відійшов у куток лабораторії, задзеленькав там якимись склянками і додав тихо:
— Я дуже нездібний до мов. Такий нездібний, що навіть гіпнопедія мені не... забув.
— Не допоможе?
— Так.
Алісі було дуже затишно. У голові тихенько дзижчало, захотілося спати, й Аліса подумала, як би не заснути, і в ту мить почула голос лікаря:
— Прокидайтеся. Кінець.
Лікар знімав у неї з голови присоски і розплутував проводи.
— Уже все? Хіба ціла година минула?
— Так.
У лабораторію протиснувся Громозека. Він уважно поглянув на Алісу й запитав:
— Бунто тодо бараката а ва?
Аліса тільки встигла подумати: "Що за нісенітниця?" — і раптом збагнула, що ніяка це не нісенітниця. Просто Громозека спитав її по-колеїдському, чи вивчила вона мову. А збагнувши, Аліса спокійно відповіла Громозеці:
— Кра бараката то бунта.
Що означало: "Так, я мову вивчила".
Громозека зареготав і звелів іти вечеряти, а лікар так засмутився, що від вечері відмовився.
— Ніколи, — сказав він їм навздогін, — ніколи мені не вивчити жоднісінької мови! — Із лійки полилися струмочками гіркі сльози.
За вечерею Громозека посадив Алісу якнайдалі від себе, щоб вона ні про що його не питала. Перед Алісою відразу ж, як за помахом чарівної палички, з'явилося вісім склянок із компотом. Вся експедиція знала вже, що Аліса любить компот, і якби не суворий Громозека, вона могла б пити компот досхочу.
Але того вечора Аліса навіть не дивилася на компот. Вона намагалася піймати погляд Громозеки, почути, про що він говорить із Петровим. А коли вечеря скінчилася, вона почула, як Громозека сказав:
— Який чудовий захід сонця! Ви не заперечуєте, якщо ми трішки погуляємо і помилуємося природою?
— П-природою? — здивувався Петров. — Ніколи не помічав, щоб ви любили захід сонця. Крім того, мені хотілося б вернутись до машини.
— Нічого, ще є час, — миролюбно проричав Громозека і потяг Петрова вбік.
Аліса зрозуміла, що зараз станеться найголовніше: відбудеться розмова про завтрашню подорож і мрію Громозеки. І тоді вона вчинила не вельми добре. Вона стала підслуховувати, про що говорять часовик та археолог. Аліса зачекала, аж поки вони зупинилися біля великого каменя, перебігла тихенько до нього й зачаїлася.
— Як ви гадаєте, — спитав Громозека у Петрова, — чи можна знищити епідемію космічної чуми, якщо захопити її на самісінькому початку?
— Звичайно, можна, — відповів Петров. — Тільки питання це нас не с-стосується: адже Колеїда загинула сто років тому.
— Ага, — сказав Громозека, ніби чув тільки початок відповіді Петрова. — Отже, можна.
І він розповів Петрову, як хоче змінити всю історію планети Колеїда й повернути її до життя.
Петров спершу навіть розсміявся, але Громозека й щупальцем не повів. Попихкав жовтим димом і знову сказав, що треба проникнути до космічного корабля в той момент, коли він знизиться на космодромі, і знищити віруси.
— Але як?
— Я все передбачив, — відповів Громозека. — Перед відльотом із Землі я пішов до медичного інституту й попросив вакцину проти чуми. Я сказав їм, що археологічна експедиція працює на планеті, де є небезпека заразитися. І тоді вони не пошкодували сироватки. Адже в кожному медичному центрі Землі є запас вакцини. Якщо вірус знову спробує напасти на Землю, йому не минути лиха.
— Отже, ви з самісінького початку хотіли змінити історію Колеїди?
— Як в око вліпив, Петров! — вигукнув Громозека. — З самісінького початку. Ще до того, як ваш Інститут часу згодився послати сюди свою машину.
— І ні словом про це на Землі не обмовилися?
— Ні словом. Ви б мене й слухати не стали.
Аліса подумала, що Громозека надто вже потайний і недовірливий. Напевно, часовики його все-таки вислухали б.
— Ясно, що вам або Річардові, — вів далі Громозека, — буде дуже важко пробратися з вакциною аж до космічного корабля, тому я запросив із нами Алісу. Вона однакового зросту з колеїдцями і згодна під виглядом тамтешньої жительки обприскати корабель вакциною.
— Ви й Алісу сюди втягли?
— Ну що за слова, академіку! — образився Громозека. — Я нікого не втягав. Аліса — досвідчена людина. Їй вже десять років, і в неї за плечима кілька космічних подорожей. Вона чудово впорається з цим невеличким завданням.
— Ні в якому разі — сказав Петров таким тоном, як сказав би батько. — Ще я або Річард можемо ризикнути, проте Аліса — нізащо.
— Але ж, академік...
— І слухати не хочу! Ідея ваша, загалом, смілива й цікава. Хоч абсолютно невідомо, які вона може спричинити наслідки. Ми порадимося з Річардом і потім запросимо дозволу в Землі.
Алісі з її укриття було видно, як похнюпився Громозека. Навіть голову втяг у плечі так, що над щупальцями височів лише низенький горбочок.
— Все загинуло, — мовив він. — Усе загинуло. Ви почнете листуватися з Землею, сюди понаїздить вісімсот експертів, і вони врешті-решт скажуть, що цього робити не можна. Що ризик великий для всієї Галактики.
— Ну от, — сказав Петров, — ви ж самі розумієте.
— Сам-то я розумію...
— Отже, завтра вранці Річард іде в м-минуле і старається поїздом доїхати до столиці. Там він дивиться на приліт космічного корабля, повертається й доповідає нам обстановку. І, повторюю, не вживає ніяких заходів. Коли виявиться, що ваша правда і космічна чума проникла на Колеїду з цим кораблем, ми повідомимо про це на Землю і попросимо поради у вчених. Усе. На добраніч, і, будь ласка, на мене не гнівайтесь.
І з цими словами Петров пішов до часової станції, щоб готувати її до завтрашньої роботи.
Громозека так і не підводився з землі. Він сидів на камінні і був надто схожий на великого смутного восьминога.
Алісі стало його дуже жаль. Вона вийшла з-за скелі й підійшла до нього ближче.
— Громозеко, — промовила вона тихо і погладила шорстке щупальце.
— Що? — спитав він, розплющуючи одне око. — А, це ти, Аліско? Ти чула?
— Чула.
— Ну от, і всі мої плани пішли шкереберть.
— Не журися, Громозеко. Я все одно за тебе. Невже ми нічого не придумаємо?
— Неодмінно придумаємо, — пролунав зненацька тоненький голосок.
Із-за другого каменя, наче кошеня, вискочив маленький археолог Рррр. Його бузкове око світилося в сутінках, як ліхтарик.
— Я теж усе чув, — сказав він. — Я не зміг подолати цікавості. Я теж із вами згоден. Ми не можемо чекати, поки сто тисяч експер тів проведуть сто тисяч нарад. Ми, археологи, відкриваємо минуле. Та досі ми його не міняли, а тепер візьмемо і змінимо. І якщо часо вими відмовляться, ми їх зв'яжемо і самі з Алісою підемо туди замість чих.
— Ну от, цього ще не вистачало, — сумно всміхнувся Громозека. — Тоді нас узагалі з археологів виженуть. І справедливо. Ну й нехай виженуть. Ми залишимося жити на цій планеті. Нам поставлять пам'ятник вдячні колеїдці.
— Годі, — перебив Громозека, підіймаючись на повен свій зріст. — Облиште розказувати казки! Справді-бо, йдіть спати.
Аліса затрималася біля входу. Їй сяйнула думка.
— Ти в якому наметі? — спитала вона Рррр.
— У третьому від краю.
— Тоді не спи, — попередила Аліса. — Мені треба буде з тобою поговорити. Як тільки всі заспокояться.
Громозека шумно, з зітханнями й ричанням, укладався спати.
— Послухай, — сказала йому Аліса. — А як же ти збирався робити космонавтам щеплення? — спитала вона. — Адже вони не згодяться на уколи.
— Дурненька! — відповів сонним голосом Громозека. — Я й не збирався робити їм уколів. Мені в медичному інституті дали оцей балон. — Громозека показав на невеликий балончик, схожий на термос, що висів на ремінці у нього над ліжком. Аліса бачила його тисячу разів, але ніколи не звертала уваги. — Він діє, як вогнегасник, — пояснив Громозека. — Варто натиснути на кнопку, як із нього вдарить струмінь вакцини. Вона, немов туман, огорне все довкола. Якщо струмінь спрямувати на відкритий люк корабля, він заповнить увесь корабель і знищить віруси. Він увійде з повітря у легені космонавтів і вилікує їх, якщо вони хворі. І через три хвилини на Колеїді не залишиться жодного вірусу космічної чуми. Ну, спи, це нам тепер не знадобиться. Гаси світло, завтра рано вставати.
11
Аліса слухняно погасила світло і прислухалася до дихання Громозеки. Важко було здогадатися, заснув він чи ні. Адже він так чутливо спить.