— Пливи сам, хлопче.
І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.
Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.
Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?
Відповідь була проста.
Пароплав називався "Прощавай, літо".
А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа.
— Ду-у-г!.. — Голоси з берега було вже ледве чути. — До побачення... прощавай... прощавай...
— Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!
Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:
— Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!
І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.
Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір'я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.
Дуглас перестав плакати.
Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її — вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.
Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір'я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, — а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.
На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.
— Дідусю, це ти тут!
— Ну звісно, Дуг.
— Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.
— Та й ти ж начебто тут, хлопче.
— Тут я, справді тут!
Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:
— Не кажи!
— Чого не казати, хлопче?
"Не кажи, — думав Дуглас, — не кажи того, що збирався сказати!"
Дідусь чекав.
Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.
— Дідусю...
— Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
— Та просто захотілося знати.
Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
— Що ти хотів сказати, дідусю?
— Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
— Так, сер, — прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову — такою собі короною для молодого короля.
Прощавай, літо!
Сюжет роману
Роман "Прощавай, літо!" є продовженням творіння "Кульбабове вино" і входить у трилогію найкращих творів Рея Бредберрі. У книзі автор визначає свій період дорослішання в особі персонажа Дугласа Сполдінга.
У тихому та маленькому містечку Грінтаун час минає дуже швидко. Протягом часу характеризує лише вежа з годинником. Мешканці міста почали справжню війну проти часу. І місто розділилося на 2 табори. На першій були діти, на другій люди похилого віку. Літні люди не хотіли згадувати свою юність і дитинство. А група дітей ніяк не могла повірити, що в майбутньому стануть старими та немічними. На чолі молодих воїнів стояв Дуглас Сполдінг, який мав намір знищити людей похилого віку. Групу старих людей очолив Келвін Сі Квотермейн. Дехто зі старих пересувався на кріслі інвалідів, не любив шуму і майже не посміхався. Крім того, люди похилого віку мріяли провчити дурних хлопчиків. Війна почалася до кінця літа.
На первинних зборах Дуглас Сполдінг проголосив промову проти часу. Він міркував, що не можна очікувати настання старості. Виростаючи люди замикають себе в кабінеті якогось банку або стають грабіжниками і сідають у в'язницю. Дуг міркував, що люди похилого віку раніше були молодими і самі себе постаріли, пробуючи тютюн. Наприкінці вони перетворилися на сварливих людей похилого віку. Інші учасники групи підтримували свого ватажка та сказали, що не старітимуть.
У цей час старий Квотермейн сидів зі своїм товаришем Бліком і міркував про закон. Вони хотіли, щоб уряд ухвалив закон, за яким усім людям одразу виповнюватиметься 70 років. Блік казав, що час тече швидко, як вода. Людина не встигне озирнутися, як придбає сивину на скронях. Дві групи сиділи і думали, як поболючіше зачепити один одного. Загін молодих перейшов у наступ, хлопчики вирізали з гарбуза обличчя старих і підкинули їх до них на підвіконня. Квотермейн не міг заснути до ранку і дивився на копію. Після кількох атак, група зламала вежу з годинником. Після роздумів хлопці дійшли висновку, що у всьому винен годинник. Квотермейн зі старими є простими пішаками. За знищення вежі хлопчики були присоромлені та покарані.
Старий Квотермейн оцінив сили противника і вирішив схитрувати, застосувавши доброту. Він вирішив накрити чудовий святковий стіл на день народження дівчинки на ім'я Лісабелл. Дівчинці виповнилося 14 років. Дуглас Сполдінг теж прийшов на день народження. Після прибуття він відчув жалість до старого. Взявши шматок торта, він підніс його старому. Старий спробував і дав спробувати Дуглас. Так вони почали дружити.
В кінці вежа з годинником була відремонтована і почала знову працювати. Війна між дітьми та старими припинилася. Літо майже закінчувалося разом із дитинством Дугласа.