Ми приблизно в цьому квадраті. Але не пам'ятаю. На карті їх нема?
— Ми ж місяць тому туди з тобою літали! — вигукнув Пфлюґ.
— Пробач, Гансе, — спокійно відповів Ван. — Місяць тому ми з тобою літали на північ від сховища. Ти збирав своїх черепашок.
— Але приблизно ти ту точку уявляєш? — спитав Нільс.
— Двадцять миль?.. У межах десяти миль від нас. Я підніму катер вище, вони мають бути на локаторі… Може, хтось із птахів знає?
— Виклич птахів, — запропонував Дімов. Він звільняв Сандру від приладів.
— Навіщо їх викликати, — сказав Нільс, — птахи тут.
— Вони тут, — підтвердив Павлиш. — Один біоформ зі мною прилетів. Той, який Сандру знайшов. А рацію він викинув.
— Павлиш, ви зараз вільні? Вийдіть назовні, запитайте у них про скелі.
Павлиш натягнув маску.
Усі три птахи сиділи на великій пласкій скелі недалеко від куполу і тихо переговорювалися, повертаючи витончені голівки. Над ними підіймалася чорна крива гора, оповита димом і облямована помаранчевим сяйвом. Давно Павлишу не доводилося бачити такого казкового видовища. Схоже було на скандинавську сагу — величезні білі птахи, вулкан і голий холодний берег.
Побачивши Павлиша, птахи поспішили назустріч.
— Як Сандра? — спитав один із них.
— Сандра опритомніла, — відповів Павлиш, — і повідомила Дімову, що підводників завалило в якомусь гроті в двадцяти милях звідси до південного заходу. Там мають бути скелі. Дві з них піднімаються над водою. Але Ван таких скель не пам'ятає.
— Там немає скель, — підтвердив другий птах. — Ми весь цей район облітали. Ти не бачив там скель, Сен-Венане?
— Ні, Алане, — відповів другий птах. — Ніколи не бачив.
Алан обернувся до третього птаха.
— А ти?
Третій птах сказав:
— Здається, я бачила там два рифи. Вони з'являються тільки під час відпливу. Самі верхівки між хвиль.
— Дякую, Марино, — сказав Алан.
— Марина? — повторив Павлиш. — Марина?
Але птах різко змахнув крилами і злетів угору до димової хмари.
— Марина Кім? — запитав Павлиш у Алана.
— Так. Так що ж ви втрачаєте час?
…Три білі птахи летіли попереду флаєра, трохи вище від нього. Від великої кількості вулканічного попелу повітря стало червонястим, зловісним, і крила птахів відсвічували пожежею.
Один з птахів був Попелюшкою, яка змінила вигляд і не хотіла, щоб Павлиш про це дізнався…
— Хто піде з аквалангом? — запитав Нільс.
Він займав середину кабіни, а інші сиділи навколо, немовби оточили величезний святковий пиріг. Нільс відкинув усі заперечення Дімова, який побоювався, що йому важко працюватиметься під водою:
— Ви без мене навряд чи зможете розібрати завал і пробитися вглиб. Ви висаджуватимете в повітря скелі? Ви їх розбиратимете голими руками? Чи чекатимете, поки з диспетчерською планетоїда вам перекинуть підводного робота?
— Ми маємо свій. Його можна змонтувати, якщо потрібно, за кілька годин.
— Ото ж то. Кілька годин. І привести його туди на катері. І він в результаті візьметься за роботу, коли буде вже пізно.
— Ти маєш рацію, Нільсе, — погодився Дімов.
— А Марина давно на станції? — запитав Павлиш через хвилину.
— Вона новенька, — сказав Дімов. — Місяць як у небі.
Внизу показався катер.
Катер розтинав хвилі, виставивши над ними голову-рубку.
Павлиш сказав Вану по рації:
— Йди на найменшому ходу.
— Навіщо?
— Я сяду до тебе на палубу.
— Навряд чи це можливо.
— Іншого виходу немає.
Птахи летіли високо, здавалися білими точками під пурпурною стелею хмар. Потім пішли вниз і вбік.
— Павлишу, — повідомив Алан, — дві скелі над самою водою в півтора кілометрах від тебе. Ми йдемо вниз. Дивися.
— Гаразд, — відповів Павлиш. Він став поступово знижуватися, щоб зрівняти свій хід зі швидкістю катера. — Рівніше йди, — попередив він Вана.
— Як по ниточці, — відгукнувся Ван.
— Тримайся!
Флаєр опустився на палубу катера за рубкою. Палуба була мокрою й похилою з боків. Павлиш випустив страхувальні ноги флаєра, і рубчасті присоски стиснули боки катера.
— Деякий час утримаюся, — кинув Павлиш тим, що сиділи в кабіні. — Відкрийте нижній люк.
Нільс зіскочив на палубу першим і, акуратно переставляючи кінцівки, пішов до рубки. Щупальця звисали з боків панцира — ними Нільс підстраховувався. Він не вмів плавати і пішов би на дно каменем. А глибина тут чимала. Катер із флаєром, що сидів на ньому, немов вершник, неспішно летів над хвилями.
Павлиш підняв голову, розшукуючи птахів. Але не побачив їх.
Гогія завмер біля люка, не знаючи, що робити далі. Пасажири по черзі сховалися в рубці. Павлиш спитав Вана:
— Усе благополучно?
— Так.
— Дай мені Дімова.
— Я слухаю тебе, Славо.
— Я хотів би піти вниз із Нільсом. Я хороший нирець, сильніше за багатьох. Можу знадобитися.
— Ні, — вирішив Дімов, — залишайся, де ти є. Може статися, що ти будеш потрібніший як пілот, ніж як нирець.
Павлиш увімкнув двигун. Флаєр, сівши від напруги, відірвав ноги від похилої спини катера й різко злетів угору.
Катер сховався під водою.
Піднявшись на сто метрів, Павлиш розгледів білі буруни, в центрі яких чорними крапками стирчали вершини скель.
Павлиш викликав Алана. Рація була лише в нього.
— Дякуй Марині. Вона вивела нас точно до місця.
Йому хотілося зайвий раз повторити це ім'я. Він раптом зрозумів, що ніякого шоку, жаху, відрази, болі — нічого подібного не відчуває. Чи то був підготовлений до такого повороту подій за останню добу, чи то мав таки рацію Дімов: біоформ залишається людиною, тільки екзотично одягненою. Марину було жалко. Півроку тому… півроку тому вона вже почала біоформування. І чомусь їй потрібно було обов'язково зустріти ту людину на Місяці, того капітана, який не захотів її побачити. Можливо, той капітан уважав за краще відмовитися від Попелюшки в хатині. Звісно, що вона вважала себе злочинницею. Втекла з інституту… її взагалі могли зняти з експерименту.
Павлиш почув голос Дімова:
— Вони тут, під осипом.
— От бачиш, — сказав Гогія, — я в цьому не сумнівався.
— Слухай, Павлишу, — промовив Дімов, — ми зараз на глибині сорока двох метрів. Ван залишається в катері. Ми з Нільсом виходимо до зсуву. Єрихонський страхуватиме нас зовні. Про всяк випадок увімкни запис, реєструй усі наші рухи.
— Ясно, вмикаю запис.
— Ми виходимо.
— Далеко їм іти до завалу? — спитав Павлиш Вана.
— Ні, я їх чудово бачу.
Павлиш уявив собі цю сцену. Катер завис біля самого дна над камінням, серед уламків коралів і переплутаних водоростей. Поряд із катером у кількох кроках Єрихонський. Промінь його шоломового ліхтаря висвічує сутулого Дімова в облягаючому помаранчевому скафандрі й черепаху, що упевнено крокує попереду.
— Ми дійшли до осипу, — продовжував Дімов. — Нільс шукає вхід. Тут має бути тріщина, крізь яку вибралася Сандра.
Настала довга пауза.
Павлиш зв'язувався з островом. Там усе було як і раніше. Сандра спала. Пфлюґ відповів, що стан у кратері стабілізувався. Йде в'язка лава. Якщо швидкість витікання збережеться попередньою, то до ранку площа острова значно збільшиться. Років через скількись можна буде саджати тут цитрусові.
Гогія відірвався від своїх приладів, сів поряд із Павлишем.
— Все-таки я не заздрю Єрихонському, — сказав він. — Кохати жінку, яка, по суті, наполовину риба…
— Але вона завжди може повернутися в попередній стан.
— Важко. Вона ж не зовсім біоформ. Підводників готували ще до Геворкяна. До того ж вона й не захоче. Сандрі подобається її життя. Вона схиблена на океані. Колись вам напевно розповідатимуть їхню історію. Дуже романтично. Вони познайомилися, коли Сандра вже працювала на Наїрі. Вона прилетіла якось до нас у Тбілісі на конференцію, там зустріла Єрихонського… ну й уявляєте… Він, коли про все дізнався, намагався її відрадити. Безрезультатно. Так що ж ви думаєте: в результаті він сам перейшов працювати на Проект, щоб бути поруч.
Гогія зітхнув.
— А ви могли б полюбити підводницю? — запитав Павлиш.
— Звідки мені знати, якщо в мене в Кутаїсі молода дружина живе? Звичайнісінька дружина. Дуже гарна. Я вам у лабораторії фото покажу. Листа прислала — три кілограми.
— Ну, а ось… — Павлиш показав на птахів, що майоріли в небі.
— Це зовсім інша справа, — сказав Гогія. — У Алана в самого дочка в нашому інституті працює. Це тимчасово. Це як маска. Прийшов додому, зняв маску і живи.
— Ага, — пролунав голос Дімова, — є щілина!
Павлиш тримав рацію на прийомі, вимкнувши передачу, щоб його розмова з Гогією не заважала іншим.
— Та що там казати, — продовжував Гогія, — ви у Вана були?
— Мене там поселили.
— Правильно. Велика кімната. Світла. Там на полиці портрет Марини Кім стоїть. Не помітили?
Гогія не дивився на Павлиша і не помітив, як той почервонів.
— Ми з Нільсом відвалили камінь, — сповістив Дімов. — Є хід. Дуже вузький. В глибині ще завал.
— Ну то й що? — спитав Павлиш у Гогії. — Ви сказали, що у Вана є портрет Марини Кім.
— Так. Він в неї смертельно закоханий. Він знав її ще на Землі, коли вона стажувалася в інституті. Мене тоді в інституті не було, я тільки тут до них приєднався. А тут ще в Марини почалися неприємності…
— Є! — крикнув Дімов. — Пішов камінь! Обережніше!
Павлиш завмер.
"Раз, — вважав він про себе, — два, три, чотири, п'ять…"
Дімов голосно зітхнув.
— Ну й сила величезна у тебе, Нільсе. Він таку брилу утримав, просто розумом не осягнути.
На зв'язок вийшла Станція. Запитували, чи вислати другий флаєр.
Павлиш велів чекати і поки змонтувати підводного робота. Може, доведеться його доставляти сюди.
— Правильно, — підтвердив Гогія. Потім продовжував свою розповідь: — Я деталей не знаю. Тільки вся справа в її батькові. Він моторошний педант. Він заборонив Марині йти до нас в інститут. Сказав, що не захоче її більше бачити… Загалом, боявся за неї, пробував впливати, але на Марину дуже важко впливати. Коли вона все-таки не підкорилася, він, як людина слова, сказав, що більше її не побачить. Правильно сказав. Батько завжди батько. Треба поважати.
— Тріщина відкрита, — повідомив Дімов, — я залишаюся поки тут. Нільс спробує до них дістатися.
— А далі? — кинув Павлиш.
— Вам, напевно, нецікаво.
— Нічого, все одно чекаємо.
— Ван допоміг Марині втекти з інституту на один день.
— На Місяць? — вирвалося у Павлиша.
— А як ви здогадалися?
— Це було півроку тому?
— Так, якраз півроку. Вона вже пройшла курс підготовки, з неї зняли біокопії й почали обробку терапевтичними засобами, щоб знизити опірність організму.