В такому експерименті це був ідеальний товариш.
Джек Пальмер супроводив би мене до кінця плавання, коли б тільки я зміг передбачити, що надто тривала зупинка в порту позбавить його мужності. Він провів "Єретик" у Танжер, звідки мала початися велика атлантична експедиція. Без нього я ніколи б туди не потрапив.
* * *
Ось, нарешті, вона, Сеута! День був святковий. Ніхто не працював, і капітан відмовився пливти далі, щоб висадити нас у гавані Танжера. Він і слухати не хотів ніяких доказів. Коли радист виступив на наш захист, каштан погодився відправити нас до Танжера при умові, що ми дістанемо дозвіл од поліції, управління порту й митниці. Було пів на 11-ту, пароплав мав стояти біля причалу до 15-ї години. Вже сходячи на берег, ми почули, як капітан сказав: "Що ж до адміністрації порту і дозволу та ще й у свято — то я цілком спокійний…" Але, незважаючи на його песимістичні прогнози, о 12-й годині 30 хвилин усе було зроблено. Іспанські чиновники дуже швидко виконали всі формальності. Поліція та митні інспектори теж пішли нам назустріч. Комендант порту записав у судновий журнал "Монте-Біскаргі" наказ висадити нас на рейді Танжера.
"Монте-Біскаргі" вийшла з Сеути. О 21-й годині 30 хвилин, накачавши на палубі "Єретик" повітрям, ми спустили його на хвилі. Капітан скептично ставився до нашої подорожі і вважав, що таке суденце нізащо не зможе протриматися на воді, бо коли здійметься вітер, вода в протоці почне вирувати, наче закипить. "Монте-Біскаргі" востаннє привітала нас своїм гудком. У темряві, самотні, ми попливли на вогні міжнародного міста, де я мав зустріти не тільки щирих і енергійних друзів, але й грізних ворогів, які згодом розлучили мене з Джеком.
Опівночі ми прибули в Танжер. В цілковитій темряві пришвартувалися до яхт-клубу. Середземне море лишилося позаду.
У понеділок, 28 липня, я вилетів літаком у Париж, а Джека, на нещастя, залишив до свого прибуття в Танжері. Це була величезна помилка. Та я мусив летіти. Щоб завершити експедицію і вирушити в Атлантичний океан, треба було обов'язково замінити наш надувний човен, який уже проплив понад 1000 миль у Середземному морі, та й до цього три роки плавав. Вирушаючи в таку серйозну подорож, ми повинні були зробити все для її успіху.
Завдяки люб'язності керівників авіакомпанії "Ер Франс" я того ж дня приземлився в Парижі.
З часу моїх останніх відвідин обставини в Парижі склалися не на мою користь. Грошей я не мав, і чекати їх було нізвідки. Тоді я пішов до нашого мецената і розповів про перші результати дослідів, пояснив, чому вважаю за потрібне продовжити експеримент. Я знав, що меценат підготував новий човен, і хотів його одержати. Наприкінці розмови меценат обняв мене і сказав: "Я згоден допомагати вам, незважаючи на те, провадитимете ви дослід зі мною чи без мене".
Він наказав передати нам човен. Отже, експедиція здійсниться. Проте радів я завчасно. Коли ми знову зустрілися під час обіду, меценат уже змінив свою думку про нашу подорож і відмовився дати човна. Більше того, він навіть намагався за всяку ціну перешкодити нам. Не знаю, що сталося, але факт залишається фактом: він більше не хотів нам допомагати.
Я умовив мецената поїхати в Танжер, сподіваючись, що Джек переконає його. Розмови з деякими інженерами теж могли б довести йому доцільність продовження досліду. Та його, мабуть, більше цікавило, чи зможуть потерпілі користуватися пульверизатором або пристроєм для опріснення морської води (на батареях) і чи можна привести в дію мотор за допомогою шнура, намотаного навколо човна.
Я ж відпливав у океан, щоб довести зовсім протилежне — що людина може прожити в морі без харчів і спорядження, аж поки не прийде допомога… На початку експедиції нас надихали й запалювали одні й ті ж ідеї, але тепер нам, очевидно, було не по дорозі!
Незважаючи на перешкоди, я все ж одержав на фабриці новенького човна, про якого так мріяв, і повернувся з ним до Танжера.
АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН
ВІДПЛИТТЯ З ТАНЖЕРА
Останніми днями Джека просто не впізнати. Його запал поступово згасає. Щоразу він знаходить різні причини, щоб відкласти відплиття: то вітер заважає, то приплив, то пора року несприятлива. Він мореплавець, і я погоджуюся з усім. Та одного разу шофер таксі повідомив мене, що Джек вирішив зробити все, аби перешкодити мені відплисти. Про це вже знали всі в Танжері, крім мене. Він думає, що сам я ніколи не вирушу. Якийсь час я був знічений і вирішив кинути все до біса. Але що скажуть тоді? "От бачите, це нездійсненна річ, а вся теорія хибна і нежиттєва". Ні! Я певен, що не помиляюся і доведу свою правоту, а для цього продовжу подорож.
Нарешті, після умовлянь, Джек знехотя почав збиратися. Спочатку він запропонував пливти знов у Середземне море. Я вперто стояв на своєму. Американський військовий аташе з картами в руках доводив нам, що допливти в цей час до Касабланки, а тим більше до Канарських островів — просто неможливо. А я знаю, що можливо. Недарма ж я протягом року вивчав течії в Океанографічному музеї Монако. Пора року сприятлива, вирушати не пізно. Навпаки, я певен, що через місяць наші шанси на успішне завершення експедиції збільшаться.
Посилаючись то на припливи, то на вітри, то на відсутність морехідних карт, Джек зволікає. В понеділок, 11 серпня, він нарешті неохоче зважується. Та я бачу: він не відмовився од свого наміру. Сумнів охоплює мене: досить йому крутнути стерно, коли я спатиму, і я прокинуся в Середземному морі. А стежити весь час за ним — не дуже приваблива перспектива.
Нарешті подув східний вітер. Тепер він, мабуть, не вщухатиме днів три. Це чудова нагода вийти з Гібралтарської протоки, цієї ріки, що впадає в Середземне море. Іспанський мотобот буксирує нас якнайдалі від берега. В мене не було ніякого сумніву в тому, що ми пливемо до Атлантичного океану, і тому я страшенно здивувався, коли Джек, замість того щоб віддати наказ держати курс на захід, наказує:
— На Малабатський мис!
Це ж на схід, до Середземного моря. Він пояснює це тим, що треба перечекати в затишку, поки не вщухне штормовий вітер. Море й справді сильно хвилюється, але коли ми не скористаємося сприятливим вітром, то не зможемо вийти в "пащу чудовиська". Назва ця добре передає мої почуття. Ми повинні залишити Середземне море і ввійти в щось незрівнянно більше та неосяжніше. Атлантика! Цей океан поглинув континент, який дав йому ім'я11, що для нього наш благенький човник!..
Іспанський мотобот усе ще буксирує нас на схід, і згодом ми пристаємо до невеличкого пляжу. Весь вівторок б'ємо байдики. У середу вранці вітер дме, як і раніше: рівно і в одному напрямку. Годині о дев'ятій ранку Джек їде в Танжер трохи погуляти й обіцяє незабаром повернутися. Це ж останній день віє сприятливий вітер, і треба обов'язково відпливти не пізніше ніж о 18-й годині. 18-та година — Джека немає. Я у відчаї. Розумію, що вагатися — значить, поставити під загрозу всю справу.
Тоді я залишаю митному наглядачеві записку для Джека.
"Беру всю відповідальність на себе і вирушаю сам. Щоб перемогти — треба вірити в перемогу. Коли мені не пощастить, то це тому, що я не фахівець і я сам буду винен. До побачення, брате.
Ален".
Митний наглядач допомагає мені, і я відчалюю, сповнений гніву, честолюбства та віри в перемогу.
САМ В ОКЕАНІ
Насамперед треба було вийти з Гібралтарської протоки в океан, щоб потрапити на Канарську течію. Всього кілька миль відділяло мене од океану, але яка різка межа між цими двома світами! Там зовсім нові поняття про час і простір. Там усе незвичне: день стає тижнем, миля — сотнею миль… Та залишити Середземне море не так легко. Для того щоб опинитися в Атлантичному океані, доводиться, наче тим героям східних казок, пройти через неймовірні випробування.
Лише той, хто бачив під час повені потоки води, що мчать з скаженою швидкістю, знищуючи все на своєму шляху, може уявити собі силу течії, з якою я змушений був боротися. Тільки величезне бажання йти вперед до незнаних і чудесних пригод, нестримний потяг до широких просторів, до Океану, який вперто кликав до себе і разом з тим кидав проти мене всі свої стихії, допомогли мені вислизнути з полону Гібралтарської протоки. На щастя, в цій боротьбі я був не самотній, я мав спільника, хоч і тимчасового, — східний вітер. Повітряна течія проти течії морської — ось сили, які тут виступали.
В першу ніч я не міг заснути. Незначна помилка з мого боку могла дорого обійтися: човен понесло б у Середземне море. Всю ніч дув вітер, і "Єретик" з напнутим вітрилом летів проти течії.
Вдень течія стала ще швидшою, а вітер трохи стих. Я намагаюсь пливти впоперек потоку. Тепер я просуваюсь на південь, але бачу, що земля дедалі ближче. Немає сил. А все ж я "або пройду, або помру". Адже я знаю, що пройти можна.
Мис Еспартель збільшується на очах з кожною хвилиною. Який жах! Кинувши погляд на компас, я помічаю, що цей мис лежить на південному заході від мене. Так і є, мене віднесло назад у протоку! Гібралтарська течія продовжує гратися моїм човником, який бореться з виром і хвилями.
Колись у дитинстві я захоплювався греблею на каное і пригадав, що проти течії найлегше пливти біля самого берега. Спробую, гірше не буде. Еспартель усе наближається. Але дивно! Мені здається, що велика біла вілла, проти якої я тільки-но був, залишилася позаду. Минає кілька хвилин напруженого чекання. Ну, звичайно! Онде він, мис Еспартель! Я вже минув його. Це був пам'ятний для мене час. Ще сяяло надвечірнє сонце, коли я вийшов в Атлантичний океан. Зворотна течія підхопила мій човник, наче дружні хвилі у ворожій річці, і понесла його назустріч великому й небезпечному випробуванню.
Після такого напруження, опинившись в океані, я вперше відчув самотність, і мене огорнув сум. Самотність — мій давній ворог! — оволоділа мною не відразу. Вона очікувала, поки я плив поблизу берегів і, зайнятий всілякими питаннями, не міг зосередитись. Та варто було мені опинитися серед неосяжних просторів води і неба, як самотність переможно піднялася до мене на борт. Самотність! Це була нерозв'язна проблема.
Але насамперед, куди пливти — до Касабланки чи до Канарських островів? Зрозуміла річ, я скоріше б зупинився в Касабланці. Та я ще не знаю, як поставилися до мого від'їзду.
Чи не вважають мене за небезпечного божевільного і чи не відберуть у мене спорядження на першій же зупинці? Може, краще взагалі ніде не зупинятися? Ні, все-таки зупинитися треба, адже рідні страшенно хвилюються, знаючи, що я зараз зовсім самотній.