Ми звикли обслуговувати себе самі.
— Справді, такий гарний шнур здається тут зайвим. Пробачте, але я ще затримаю вас на кілька хвилин, поки як слід не огляну підлогу.
Холмс ліг і з лупою в руці заходився повзати по підлозі, прискіпливо оглядаючи всі щілини між дошками. Так само уважно він обстежив і дерев'яні панелі на стінах. Потім підійшов до ліжка і якийсь час розглядав його й стіну, біля якої воно стояло. Нарешті взявся за шнур дзвінка і з силою смикнув його.
— А дзвінок фальшивий,— промовив він.
— Хіба не дзвонить?
— Ні, шнур навіть не прикріплено до дроту. Це дуже цікаво. Дивіться, його прив'язано до гака оно там, якраз над отим маленьким душником.
— Справді, чистісіньке безглуздя. А я й не помітила цього.
— Дуже дивно,— бурмотів Холмс, смикаючи за шнур.— Дещо в цій кімнаті привертає до себе увагу. Наприклад, яким дурнем мав бути будівельник, щоб вивести душник у сусідню кімнату, коли нітрохи не важче було вивести його на свіже повітря!
— Душник зроблено також не дуже давно,— сказала Хелін.
— Приблизно тоді, коли й дзвінок,— зауважив Холмс.
— Так, у той час тут було зроблено деякі переробки.
— Надзвичайно цікаві переробки — фальшиві дзвінки, душники, що не провітрюють. З вашого дозволу, міс Стоунер, ми тепер перенесемо свої дослідження в інші кімнати.
Кімнату лікаря Грімсбі Ройлотта, хоч і більшу від кімнати його падчерки, було вмебльовано з такою ж невибагливістю. Вузьке ліжко, невеличка книжкова полиця, вщерть заставлена книжками переважно технічного характеру, поряд з ліжком крісло, простий дерев'яний стілець біля стіни, круглий стіл і величезний залізний сейф — це було майже все, що бачило око. Холмс неквапливо походжав по кімнаті і з гострою цікавістю досліджував кожну річ.
— А що тут? — спитав він, поплескуючи по сейфу.
— Ділові папери мого вітчима.
— О, то ви в цей сейф зазирали, так?
— Тільки раз, кілька років тому. Пам'ятаю, в ньому було повно паперів.
— А кота в ньому, приміром, немає?
— Ні. Дивно, що ви про це питаєте.
— Нічого дивного. Гляньте ось сюди.
Він узяв маленьке блюдце з молоком, що стояло на сейфі.
— Ні, кота в нас немає. Але в нас є гепард і бабуїн.
— Ще б пак, я про це й забув! I хоч гепард — це тільки велика кішка, але, насмілюсь зауважити, блюдечко молока для нього — все одно, що собаці муха. Мені б хотілося в цьому розібратись.
Він сів навпочіпки перед дерев'яним стільцем і з величезною увагою почав розглядати сидіння.
— Дякую вам, все зрозуміло,— сказав він, підводячись і ховаючи лупу в кишеню.— Ого, а ось ще щось цікаве!
Цього разу його увагу привернув батіжок, що висів у кутку ліжка. Він був складений удвоє і зав'язаний так, що утворювалась петля.
— Що ви про це думаєте, Вотсоне?
— Досить звичайний батіжок. Не розумію тільки, нащо треба було робити на ньому петлю.
— А це вже не зовсім звичайна річ, правда? Боже мій, скільки зла в цьому світі, і найгірше, коли злочини чинить розумна людина! Тепер я побачив достатньо, і, з вашого дозволу, міс Стоунер, ми пройдемося лужком.
Ніколи я не бачив свого друга таким похмурим і насупленим, як тоді, коли ми покинули місце обстеження. Ми кілька разів пройшлись газоном, і ні міс Стоунер, ні я не заважали йому, поки він сам не вийшов із глибокої задуми.
— Дуже важливо, міс Стоунер,— сказав він,— щоб ви в найменших деталях виконували мої поради.
— Я зроблю все точно так, як ви скажете.
— Справа надто серйозна, й ніяких відхилень припускатись не можна. Від вашої слухняності може залежати саме ваше життя.
— Запевняю, я в усьому звіряюсь на вас.
— По-перше, ми обидва — мій друг і я — повинні провести ніч у вашій кімнаті.
Ми з міс Стоунер здивовано втупились у Холмса.
— Це необхідно. Зараз я вам усе поясню. Що це отам, у селі, заїзд?
— Так, заїзд "Корона".
— Дуже добре. Звідти видно ваші вікна?
— Безперечно.
— Ви повинні, коли вернеться ваш вітчим, під приводом, що у вас болить голова, піти до своєї кімнати й замкнутись там. Потім, коли почуєте, що він збирається лягти спати, вам треба розчинити віконниці свого вікна, відсунути засувки і поставити на підвіконня лампу. Це буде для нас сигналом. Після цього, взявши із собою все, що вам може бути потрібно, ви повинні перейти до кімнати, яку займали раніше. Не сумніваюсь, що ви зможете переночувати один раз і там, незважаючи на ремонт.
— Звичайно, зможу.
— Все інше полиште на нас.
— Але що ви збираєтесь робити?
— Ми проведемо ніч у вашій кімнаті і спробуємо з'ясувати причину тих звуків, які вас так налякали.
— Мені здається, містере Холмсе, що ви вже дійшли якогось висновку,— сказала міс Стоунер, доторкнувшись до рукава мого друга.
— Можливо.
— Тоді, благаю вас, скажіть, що було причиною смерті моєї сестри?
— Перш ніж відповісти, я хотів би зібрати переконливіші докази.
— Ви могли б принаймні сказати мені, чи не помиляюсь я, вважаючи, що вона померла від раптового переляку.
— Думаю, помиляєтесь. Я певен, що існувала більш матеріальна причина. А тепер, міс Стоунер, ми змушені вас покинути, бо якщо лікар Ройлотт повернеться й побачить нас тут, то наша поїздка виявиться марною. До побачення! Будьте мужньою і, залишаючись тут, знайте, що ми незабаром відведемо від вас усі небезпеки, які вам загрожують, якщо ви все зробите так, як я вам сказав.
Ми з Шерлоком Холмсом без найменших труднощів найняли двокімнатний номер у заїзді "Корона" на горішньому поверсі, і з його вікна добре видно було браму й ту частину стоук-моранського будинку, в якій жили його господарі. В сутінках ми бачили, як приїхав лікар Грімсбі Ройлотт, його постать височіла поряд із хлопцем, що його віз. Цей хлопець трохи загаявся, розчиняючи важку залізну браму, і ми почули хрипкий і лайливий голос лікаря Ройлотта, а ще побачили, з якою люттю вітчим міс Стоунер розмахує кулаками. Візок зник за брамою, і за кілька хвилин крізь дерева мигнуло світло лампи, засвіченої в одній із віталень.
— Знаєте, Вотсоне,— сказав Холмс, коли ми сиділи в сутінках, що швидко переходили в темряву,— сумніваюсь, чи брати вас уночі з собою. Там дуже небезпечно.
— А я можу допомогти вам?
— Ваша присутність може виявитись неоціненною.
— Тоді я обов'язково піду.
— Спасибі.
— Ви кажете про небезпеку. Очевидно, ви бачили в тих кімнатах щось таке, чого не бачив я.
— Ні, цього не було. Але припускаю, що висновків я зробив більше. А бачили ви те саме, що й я.
— Нічого вартого уваги, крім шнура, я не помітив, і, зізнаюсь, не можу уявити, якій меті він може служити.
— А душник ви помітили?
— Так, але не думаю, щоб маленький отвір між двома кімнатами щось та важив у цьому ділі. Він такий малий, що крізь нього не пролізе й пацюк.
— Я знав, що ми знайдемо цей отвір ще до приїзду в Стоук-Моран.
— Дорогий мій Холмсе, невже?
— Так, знав. Пам'ятаєте, міс Стоунер сказала, що її сестра чула запах сигари, яку курив лікар Ройлотт. Це зразу ж вказувало на те, що кімнати сполучено отвором, причому зовсім малим, бо інакше його помітив би слідчий під час огляду кімнати. Я зробив висновок, що тут має бути душник.
— Але яка в цьому шкода?
— Та зверніть увагу принаймні хоч на цікавий збіг у часі: зроблено душник, повішено шнур, і леді, яка спить у ліжку, помирає. Це вас не вражає?
— Не бачу між цими речами ніякого зв'язку.
— А ліжко не здалося вам особливим?
— Ні.
— Його прикріплено до підлоги. Чи ви коли-небудь бачили щось подібне?
— Ні, не бачив.
— Дівчина не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди мало залишатися в одному й тому ж положенні щодо душника й вірьовки, так-так, бо цей шнур ніколи не призначався для дзвінка.
— Холмсе! — вигукнув я.— Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Отже, ми прибули сюди саме вчасно, щоб відвернути якийсь моторошний і жахливий злочин.
— Так, досить майстерний і досить жахливий. Коли на криву стежку стає лікар, він — найбільший злочинець. Він має витримку й знання. Палмер1 і Прічард2 були серед найпомітніших знавців своєї справи. Ройлотт навіть підступніший, ніж вони, але я певен, Вотсоне, що ми зможемо перехитрувати його. Сьогодні вночі на нас чекають досить страхітливі речі, й тому, ради всього святого, давайте спокійно покуримо й поговоримо ці кілька годин про щось веселіше.
Близько дев'ятої години світло, що його видно було між деревами, погасло, і вся садиба поринула в темряву. Повільно спливло дві години, потім раптом рівно об одинадцятій просто поперед нас яскраво засвітився самотній вогник.
— Це наш сигнал,— мовив Холмс, схопившись на ноги.— Світиться в середньому вікні.
Виходячи з готелю, він перекинувся кількома словами з хазяїном, пояснивши, що ми йдемо до одного знайомого, де, можливо, й проведемо ніч. За хвилину ми вже були на темній дорозі, холодний вітер дув нам в обличчя, самотній жовтий вогник, блимаючи попереду, вів нас крізь морок туди, де ми мали виконати своє не дуже приємне завдання.
Потрапити в садибу було неважко, бо старий мур довкола парку ряснів проломами. Пробираючись між дерев, ми дійшли до газону; перетнули його і вже намірились були лізти у вікно, коли раптом із лаврових кущів вихопилась якась істота, що здалася нам бридкою скаліченою дитиною, кинулась на траву, потім швидко пробігла газоном і зникла в темряві.
— Боже мій! — прошепотів я.— Ви бачили?
На мить Холмс злякався не менше, ніж я. Його рука мимоволі схопила мою і стиснула її, мов обценьками. Потім він тихо розсміявся і, наблизивши губи до мого вуха, прошепотів:
— Ну й гарна сімейка! Це бабуїн.
Я зовсім забув про дивних улюбленців лікаря. Існував ще гепард, що міг будь-якої миті стрибнути нам на плечі. Зізнаюсь, я відчув себе куди спокійніше, коли, наслідуючи Холмса, скинув черевики й опинився в спальні. Мій супутник безшумно зачинив віконниці, поставив лампу на стіл і окинув поглядом кімнату. Тут було все так, як і вдень. Присунувшись до мене і склавши долоні дудочкою, Холмс знову прошепотів мені у вухо, але так тихо, що я ледве почув його слова:
— Найменший звук зруйнує наші плани.
Я кивнув головою, показуючи, що зрозумів.
— Нам треба сидіти без світла. Він може побачити його крізь душник.
Я знову кивнув.
— Не засніть, бо, можливо, від цього залежатиме наше життя. Тримайте револьвер напоготові,— він може нам знадобитись. Я сяду на край ліжка, а ви — на стілець.
Я вийняв револьвер і поклав його на ріжок столу.