Усю цю ніч і весь день він розпачливо боровся з нестерпною ясністю неспання. Він спробував заглибитися в густі хащі, виснажити себе, але тільки в заростях цикути спромігся задрімати на кілька хвилин, і в тому слабкому сні перед ним промайнуло лише кілька швидкоплинних і туманних видінь, з яких він не здобув ніякої користі. Він хотів знову скликати свою аудиторію, та не встиг промовити і кількох напутливих слів, як обличчя учнів розпливлись і стерлися. Його старечі очі майже перестали заплющуватися, постійно тепер наповнені гіркими та пекучими слізьми.
І тоді він зрозумів, що надати форму плинній матерії, з якої утворені наші сни і яка лише каламутить наш розум,— це завдання непосильне для чоловіка, навіть якби він зумів проникнути в усі таємниці вищого та нижчого світів; набагато складніше, аніж сплести мотузку з піску або викарбувати монету з невидимого вітру. Він зрозумів, що його початкова невдача була неминучою. Він дав собі обіцянку забути про грандіозну галюцинацію, яка завела його на манівці, і почав шукати інший шлях до своєї мети. Але перш ніж спробувати піти цим новим шляхом, він присвятив цілий місяць відновленню сил, які змарнував на пустопорожню маячню. Він викинув з голови навіть думку про сновидіння й одразу після цього проспав добру частину дня. Протягом цього періоду сни йому іноді снилися, проте він намагався не звертати на них увагу. Щоб знову взятися за свою справу, він зачекав, доки осяйний лик місяця стане бездоганно круглим. Увечері омився у водах річки, ушанував планетарних богів, промовив звуки всемогутнього імені й заснув. І майже відразу йому приснилося серце, яке ритмічно пульсувало.
Він виразно побачив його вві сні — рухливе, гаряче, потаємне, завбільшки з кулак, воно світилося кольором граната в напівтемряві людського тіла, яке ще не мало ані обличчя, ані ознак статі; він знову й знову терпляче і з любов'ю відтворював його вві сні протягом чотирнадцяти прозорих ночей. І з кожним разом він бачив його все виразніше й чіткіше. Він не доторкався до нього. Обмежувався тим, що просто дивився, спостерігав, іноді намагався виправити його поглядом. Він обживав його, намагався вплинути на нього, споглядаючи його з різних відстаней і під різними кутами. Лише на чотирнадцяту ніч він помацав указівним пальцем легеневу артерію, а потім обмацав і все серце, ззовні і зсередини. Результат його цілком задовольнив. Наступної ночі він свідомо уникав будь-яких сновидінь, після чого знов уявив собі серце, назвав ім'я однієї з планет і перейшов до створення інших головних органів. Через рік він уже заходився будувати скелет і повіки. Створити незліченні волосинки на тілі виявилося, либонь, найважчим завданням. І ось, нарешті, він побачив уві сні всю людину, молодого хлопця, але він поки що ані ворушився, ані розмовляв, ані підіймав повіки. Ніч за ніччю творець милувався ним уві сні, але той усе спав.
У космогоніях гностиків деміурги замішують з червоної глини Адама, який не може триматися на ногах; таким самим кволим, грубо зліпленим та примітивним, як той Адам, виліплений з пороху, був і цей Адам, якого чарівник виготовив за багато ночей у своїх снах. Одного вечора прибулець мало не зруйнував свій витвір, але в останню мить спохопився і передумав. (Було б ліпше, якби він його все-таки зруйнував). Вичерпавши всі молитви, з якими він звертався до богів землі та річки, він розпростерся перед статуєю, яка була чи то тигром, чи то жеребцем, і почав благати підтримки в цього невідомого божества. На заході сонця він побачив уві сні цю статую. Вона була жива, тремтлива; це вже не був бридкий гібрид з тигра й коня, він був водночас обома цими могутніми створіннями, а крім того — биком, трояндою, ураганом. Багатоликий Бог відкрив, що його земне ім'я — Вогонь, і розповів, що в цьому округлому храмі (та в інших подібних до нього) йому приносили жертви і поклонялись і що він у чудодійний спосіб оживить виготовлений уві сні привид і що всім створінням, крім самого Вогню та сновидця, він здаватиметься людиною з плоті та кісток. Він наказав навчити його ритуалів, а потім відіслати його до іншого зруйнованого храму, піраміди якого досі стояли нижче за течією річки, аби бодай один голос славив його в тому покинутому святилищі. У тому ж таки сні сновидець побачив, як його привид заворушився й розплющив очі.
Чаклун виконав усі ці накази. Він присвятив тривалий час (який зрештою розтягся на два роки), щоб відкрити своєму синові таємниці всесвіту й прилучити його до культу вогню. У глибині душі йому було боляче розлучатися з ним. Посилаючись на необхідність навчання, він щодня збільшував кількість часу, який відводив для сну. Заходився переробляти йому праве плече, нібито не зовсім досконале. Іноді його опановувало дивне враження, наче все це вже колись відбувалось... А загалом ці дні були для нього щасливими — він заплющував очі й думав: "Зараз я побачуся зі своїм сином". Або, рідше: "Син, якого я породив, чекає мене й перестане існувати, якщо я його не побачу".
Поступово він привчав його до реальності. Одного разу він наказав йому підняти прапор на одну з вершин. Наступного дня прапор уже майорів на тій високій горі. Він здійснював й інші аналогічні експерименти, за кожним разом усе сміливіші. З почуттям певного смутку він зрозумів, що його син прагне нарешті народитися, виявляючи дедалі більше нетерпіння. У ту саму ніч він уперше поцілував його й відіслав до іншого храму, руїни якого біліли нижче за течією річки за багато ліг[116] дрімучих хащ і непрохідних боліт. Але спочатку (аби той ніколи не довідався, що він привид, і вважав себе звичайною людиною, як і всі інші) творець повністю стер усі його спогади про роки навчання.
Відчуття перемоги й мир у його душі затьмарювалися відчуттям смутку. У вечірніх сутінках та на світанку він падав ницьма перед кам'яним ідолом, мабуть, уявляючи собі, що його ілюзорний син виконує такі самі ритуали у колі інших руїн, униз по річці; вночі йому тепер нічого не снилося або снилось те саме, що й іншим людям. Звуки навколишнього світу ставали для нього дедалі тихшими, форми стиралися: далекий син поглинав ці частинки його душі. Мета його життя була досягнута, й тепер прибулець перебував у дивному стані екстазу й самозабуття. Через певний період часу, який одні оповідачі його історії воліють вимірювати роками, а інші п'ятиріччями, його розбудив опівночі плюскіт весел. До нього підійшли двоє людей. Їхніх облич у темряві він не розгледів, але вони розповіли йому про чарівника, який жив у руїнах Північного Храму й міг заходити у вогонь без шкоди для себе. Тутешньому чарівникові несподівано пригадалися слова бога. Він пригадав, що з усіх істот, які населяють землю, лише Вогонь знає, що його син — привид. Цей спогад, який спочатку приніс йому заспокоєння, незабаром наповнив його відчуттям тривоги. Він злякався, що його син почне міркувати над цією своєю ненормальною перевагою і відкриє, що він лише підробка під людину. Не бути людиною, а бути лише породженням чиїхось сновидінь — яке це глибоке приниження, яке запаморочення для розуму! Кожен батько переймається долею своїх дітей, яких він народив (або дозволив їм народитись) у стані збентеження або радості; тож цілком природно, що чарівник боявся за майбутнє сина, якого зусиллями своєї думки він створив жилка по жилці й риска по рисці за тисячу й одну потаємну ніч.
Кінець його роздумів настав несподівано, хоч певні знаки його й провістили. Спочатку (по закінченні тривалого періоду спеки) далека хмара, що опустилася на вершину гори, легенька, як птах; потім — небо на півдні, забарвлене в рожевий, як у пащі леопарда, колір; потім — клуби диму, від яких заржавів метал ночей; і нарешті, панічна втеча тварин. Бо повторилося те, що сталося тут багато століть тому. Руїни святилища бога вогню були знищені вогнем. На світанку, який жодна пташка не вітала своїм співом, чарівник побачив, що він опинився в колі вогню. На мить він завагався, чи не спробувати йому знайти порятунок у водах річки, але тут-таки зрозумів, що смерть прийшла увінчати його старість і визволити його від трудів. І він пішов назустріч омахам полум'я. Але ті не вжалили його плоть, вони лише приголубили його і наповнили теплом, не спалюючи і не спопеляючи. З полегкістю, з відчуттям приниження й жаху він раптом зрозумів, що й сам він лише привид, який наснився комусь іншому.
Лотерея у Вавилонi
Як і всі чоловіки у Вавилоні, я був проконсулом; як і всі — рабом; спізнав я також усемогутність, ганьбу, ув'язнення. Погляньте: на моїй правій руці бракує вказівного пальця. Погляньте: крізь цю дірку в плащі на моєму животі видно червоне татуювання — це другий символ, "бет". Ця літера, у ночі повного місяця, наділяє мене владою над людьми, чий знак — літера "ґімель", але підкоряє мене людям зі знаком "алеф", які в безмісячні ночі мають підкорятися людям зі знаком "ґімель". У передсвітанкових сутінках, у підземеллі, біля чорного жертовного каменя, я перетинав яремну вену священним бикам. Протягом одного місячного року я був проголошений невидимим: я кричав, і мені не відповідали, я крав хліб, і мені не відтинали голову. Я спізнав те, чого не знають греки,— невпевненість. У бронзовій камері, перед хусткою мовчазного душителя, мене не зраджувала надія; у потоці насолод мене змагав панічний страх. Гераклід Понтійський[117] захоплено розповідає, як Піфагор[118] пригадував, що він був Пірром[119], а до того — Евфорбом[120], а раніше — ще якимсь смертним; проте мені, для того, щоб пригадати аналогічні пригоди, не треба звертатися ані до фатуму, ані до обману.
Я завдячую такою жорстокою мінливістю своєї долі одній інституції, яка в інших державах або не відома, або діє в них недосконало й таємно,— лотереї. Я не цікавився її історією; знаю тільки, що маги не можуть прийти до згоди, знаю, що про її грандіозні цілі мені відомо не більше, аніж відомо про місяць людині, яка не обізнана в астрології. Мені випало жити в запаморочливій країні, де над життям усіх панує лотерея: до сьогоднішнього дня я думав про неї так само мало, як думають про поведінку й задуми незбагненних богів або про своє серце. Але тепер, опинившись далеко від Вавилона та його милих звичаїв, я думаю з деяким подивом про лотерею і про блюзнірські припущення, що їх шепочуть у сутінках люди в масках.
Батько розповідав мені, що раніше — ідеться про кілька століть чи про кілька років? — лотерея у Вавилоні була грою, призначеною для плебеїв.