Менар пропонує, рекомендує, обговорює і зрештою відмовляється від цієї новації.
е) Монографія про "Ars magna generalis"[66] Раймунда Луллія[67] (Нім, 1906 р.).
є) Переклад з передмовою та примітками "Книги вільного винаходу та мистецтва гри в шахи" Руя Лопеса де Сеґури[68] (Париж, 1907 р.).
ж) Чернеткові варіанти монографії про символічну логіку Джорджа Буля[69].
з) Огляд основних метричних законів французької прози, ілюстрований прикладами з Сен-Сімона[70] ("Revue de langues romanes"[71], Монпелье, жовтень 1909 р.).
и) Відповідь Люкові Дюртенові[72] (який заперечував існування таких законів), проілюстрована прикладами з Люка Дюртена ("Revue de langues romanes", Монпельє, грудень 1909 р.).
і) Рукопис перекладу Кеведового "Компасу для освіченого плавання" під назвою "La bussole des precieux"[73].
ї) Передмова до каталогу виставки літографій Каролюса Уркада (Нім, 1914 р.).
й) Книжка "Les problémes d'un probléme"[74] (Париж, 1917 p.), де в хронологічному порядку обговорюються варіанти розв'язань знаменитої проблеми Ахілла[75] та черепахи. На цей час з'явилися вже два видання цієї книжки; за епіграф у другому править порада Ляйбніца "Ne craignezpoint, monsieur, la tortue"[76], і в ньому дещо оновлені розділи, присвячені Раселові[77] та Декарту.
к) Доскіпливий аналіз "синтаксичних звичаїв" Туле[78] (N. R. F., березень 1921 р.). Менар там — нагадую — проголошує, що осуджувати й хвалити — це вияви сентиментальності, які не мають нічого спільного з критикою.
л) Транспозиція в александрійський вірш "Cimetiere marin"[79] Поля Валері[80] (N. R. F., січень 1928 p.).
м) Інвектива проти Поля Валері, процитована в "Сторінках, які пригнічують реальність" Жака Ребуля[81]. (Ця інвектива, зазначимо в дужках, являє собою вивернуту на лівий бік його справжню думку про Валері. Останній так це й зрозумів, і давня дружба між двома письменниками анітрохи не похитнулася.)
н) "Характеристика" графині де Баньйореджо в "переможному томі",— цей вираз належить Ґабріеле Д'Анунціо[82], одному з інших авторів,— який щороку публікує ця дама, щоб спростувати неминучу брехню, яку вряди-годи друкують газети й рекомендувати "світові та Італії" справжній образ власної особи, що так часто потерпав (саме з огляду на її красу та бурхливу діяльність) від хибних або надто поквапних суджень.
о) Цикл вишуканих сонетів, присвячених баронесі де Бакур (1934 р.).
п) Написані від руки вірші, ефект яких завдячує пунктуації[83].
Досі ми говорили (без хай там яких пропусків, якщо не брати до уваги кількох мало значущих сонетів, написаних задля якогось конкретного випадку, щоб похвалити гостинного чи покартати скупого, з альбома пані Анрі Башельє) лише про видиму творчість Менара, в її хронологічному порядку. Тепер я переходжу до іншої його творчості — творчості невидимої, нескінченно героїчної, ні з чим не зрівнянної. А також — о, жалюгідні можливості людини! — незавершеної. Ця творчість — мабуть, найбільш значуща творчість нашого часу — складається з дев'ятого і тридцять восьмого розділів першої частини "Дон Кіхота" й одного фрагмента розділу двадцять другого. Я знаю, що таке моє твердження може видатися безглуздим; виправдати це "безглуздя" і є головною метою мого есею[84].
Два тексти дуже нерівноцінної якості надихнули Менара взятися за цю справу. Один з них — це філологічний фрагмент Новаліса[85] — той, який опублікований під номером 2005 у дрезденському виданні,— де накреслюється тема повного ототожнення з певним автором. Другий — одна з тих паразитарних книг, які поміщають Христа на паризький бульвар, Гамлета — на Ла Канеб'єр або Дон Кіхота на Волл-стріт. Як і кожна людина з добрим смаком, Менар з огидою ставився до цих непотрібних карнавалів, придатних лише для того,— казав він,— щоб потішити плебея видимим анахронізмом, або (а це ще гірше) навіяти нам переконаність у тому, що всі епохи однакові або що всі вони різні. Набагато цікавішим, хоч і виконаним суперечливо та поверхово, здався йому знаменитий намір Доде[86]: поєднати в одній постати а саме в постаті Тартарена, Винахідливого Ідальго та його зброєносця... Ті, котрі натякають, що Менар присвятив своє життя написанню сучасного "Дон Кіхота", чинять наклеп на його світлу пам'ять.
Він хотів створити не іншого "Дон Кіхота" — це було б неважко,— а саме "Дон Кіхота". Гадаю, немає потреби казати, що він не збирався механічно переписувати оригінал, не мав наміру копіювати його. Його чудовий задум полягав у тому, щоб написати кілька сторінок, які збіглися б — кожним своїм словом і кожним рядком — з відповідними сторінками роману Міґеля де Сервантеса[87].
"Моя мета — геть незвичайна,— писав він мені 30 вересня 1934 р. з Байонни.— Кінцевий пункт будь-якого теологічного або метафізичного твердження — зовнішній світ, Бог, причинність, універсальні форми — є не менш давнім і узвичаєним, аніж цей знаменитий роман. Єдина різниця між ними в тому, що філософи описують у цікавих трактатах проміжні етапи своєї праці, а я був сповнений рішучості їх пропустити". І справді, не залишилося жодної чернетки, яка свідчила б про його багаторічну працю.
Метод, який він обміркував спочатку, був відносно простим і переконливим. Добре вивчити іспанську мову, розвинути в собі любов до католицької віри, воювати з маврами або турками, забути про історію Європи, яку вона пережила від 1602 до 1917 року, бути Міґелем де Сервантесом. П'єр Менар ретельно обміркував такий спосіб (я знаю, він навчився досить вільно користуватись іспанською мовою сімнадцятого сторіччя), але відкинув його як занадто легкий. Радше як неможливий! — певно, скаже мені читач. Не заперечую, але ж сам задум був на самому початку неможливим, і з усіх неможливих методів, якими можна було б привести його до успішного завершення, цей був найменш цікавим. Бути у двадцятому сторіччі популярним романістом сторіччя сімнадцятого здалося йому самоприниженням. Бути, хай там у який спосіб, Сервантесом і прийти до "Дон Кіхота" здалося йому не таким важким завданням, а отже, й не таким цікавим, аніж і далі залишатися П'єром Менаром і прийти до "Дон Кіхота" через життєвий досвід П'єра Менара. (Ця переконаність, хотів би я зауважити мимохідь, спонукала його пропустити автобіографічну передмову до другої частини "Дон Кіхота". Включити до свого твору цю передмову означало б створити ще одного персонажа — Сервантеса,— але також означало б поставити "Дон Кіхота" в залежність від цього персонажа, а не від Менара. Цей останній, природно, відмовився від такого легкого шляху). "Моє завдання сутнісно не таке важке,— читаю я в іншому місці його листа.— Мені потрібне лише безсмертя для того, щоб виконати його". Чи мушу я признатися вам, що часто уявляю собі, ніби він досяг успіху і я читаю "Дон Кіхота", всього "Дон Кіхота" — з таким відчуттям, що його написав Менар? В одну з минулих ночей, гортаючи розділ двадцять шостий — який Менар навіть не починав писати,— я впізнав стиль нашого друга, і мені немовби вчувся його голос у такій незвичайній фразі: "Річкові німфи, засмучена і волога Ехо[88]". Це надзвичайно переконливе поєднання двох означень, одне з яких указує на духовний стан, а друге — на фізичний, примусило мене пригадати рядок з Шекспіра, який ми обговорювали одного вечора:
Where a malignant and turhaned Turk... [89]
Але чому саме "Дон Кіхот"? — запитає наш читач. Для іспанця таке віддання переваги не здавалося б чимось непоясненним, але, безперечно, воно таким здається для символіста з французького міста Нім, який особливо захоплювався творчістю Едґара По[90], що породив Бодлера[91], що породив Маларме[92], що породив Валері, що породив Едмона Теста[93]. У листі, якого я цитував вище, дається відповідь на це запитання. "Дон-Кіхот",— пояснює Менар,— глибоко цікавить мене, але не здається мені — як би це висловити? — неминучим. Я не можу уявити собі світ ані без вигуку Едґара По:
"Ah, bear in mind this garden was enchanted!" [94] —
ані без "Bateau ivre"[95] або "Ancient mariner"[96], але знаю, що я спроможний уявити собі його без "Дон Кіхота". (Я говорю, природно, про свою особисту спроможність, а не про історичний резонанс цих творів). "Дон Кіхот" — книжка випадкова, "Дон Кіхот" не є необхідним. Я можу наперед обміркувати його написання, можу написати його, не ризикуючи впасти в тавтологію. Я читав його у свої дванадцять або тринадцять років і прочитав його, мабуть, весь цілком. Згодом я уважно перечитував деякі розділи, ті, про які не говоритиму тепер. У такий самий спосіб я прочитав інтермедії, п'єси "Галатея", "Напучувальні новели", "Мандри Персілеса та Сигізмунди"[97] з їхніми, безперечно, тяжкими поневіряннями та "Подорож на Парнас"[98]... Мій загальний спогад про "Дон Кіхота", спрощений забуттям і байдужістю, можна цілком порівняти з туманним попереднім уявленням про ще не написану книжку. Визнавши можливість створення такого попереднього образу (існування якого в моїй уяві не заперечуватиме жодна тверезо мисляча людина), не можна не погодитися з тим, що моє завдання набагато важче, аніж завдання Сервантеса. Мій не надто вимогливий попередник не ухилявся від допомоги випадку: він створював свій безсмертний роман дещо а lа diable[99], пливучи за течією мови та власної фантазії. Я ж узяв на себе таємничий обов'язок буквально повторити його стихійно написаний твір. Свою гру на самоті з самим собою я мушу підпорядкувати двом протилежним правилам. Перше дозволяє мені пробувати всі варіанти формального або психологічного типу; друге вимагає, щоб я приносив їх у жертву на догоду "оригінальному текстові" й обґрунтовував їхнє знищення неспростовними аргументами... До цих штучних перешкод треба додати ще одну, з ними споріднену. Створити "Дон Кіхота" на початку сімнадцятого сторіччя було справою розумною, необхідною, а може, навіть фатально неминучою; але створити його на початку сторіччя двадцятого майже неможливо. Адже недарма збігли ці триста років, наповнені надзвичайно складними подіями. Серед них — аби згадати бодай про одну — було й створення "Дон Кіхота".
Та незважаючи на ці три перешкоди, фрагментарний "Дон Кіхот" Менара — твір набагато витонченіший, аніж твір Сервантеса. В останньому досить прямолінійно протиставляються лицарські фантазії вбогій провінційній реальності його країни; Менар обирає собі за "реальність" країну Кармен, якою вона була у вік Лепанто[100] та Лопе[101].