Безліч людей воюють на суходолі, в повітрі та на морі, але те, що відбувається насправді, відбувається зі мною... Майже нестерпний спогад про кінську фізіономію капітана Меддена миттю стер усі ці міркування. Посеред своєї ненависті та свого жаху (тепер мені легко говорити про жах: тепер, коли я пошив у дурні Ричарда Меддена і моя горлянка нетерпляче чекає, коли її залоскоче мотузка) я подумав, що цей галасливий і, безперечно, щасливий вояка, либонь, і гадки не має про те, що мені відома Таємниця, що я знаю точну назву того місця, де в долині Анкра розташований новий парк британської артилерії. Сіре небо прокреслив птах, і я уявив його літаком, який разом з багатьма іншими літаками (у французькому небі) скидає бомби на англійські гармати. От якби мій рот, перш ніж його заткне куля, зміг прокричати назву того місця так гучно, щоб її почули в Німеччині!.. Але мій людський голос був дуже слабкий. Як же зробити так, аби він долинув до вух мого шефа? До вух того кволого й бридкого чоловічка, який знав про мене та Рунеберґа лише те, що ми перебуваємо в Стафордширі, і який марно чекав од нас відомостей у своєму похмурому берлінському кабінеті, знову й знову переглядаючи газети... Я сказав уголос: "Я мушу втекти". Я нечутно підвівся на ноги, без потреби намагаючись навіть не зашарудіти, так ніби Медден уже стежив за мною. Щось — мабуть, хвалькувате бажання довести собі, що мої ресурси дорівнюють нулю,— примусило мене вивернути кишені. Я знайшов там те, що й сподівався знайти. Північноамериканський годинник, нікелевий ланцюжок і квадратну монету, брелок з уже непотрібними ключами від відділу Рунеберґа, які відразу мене викрили б, записник, лист, який я вирішив негайно знищити і якого не знищив), фальшивий паспорт, крону, два шилінги й кілька пенсів, червоно-синій олівець, носовичок і револьвер з однією кулею. Я по-дурному стиснув і зважив його в руці, щоб набратися сміливості. У голові майнула невиразна думка, що пістолетний постріл буде чутний далеко. Через десять хвилин мій план був уже готовий. У телефонному довіднику я знайшов прізвище однієї людини, яка була спроможна передати моє повідомлення: цей чоловік жив у передмісті Фантона, куди було менш ніж півгодини їхати поїздом.
Я не можу похвалитися сміливістю. Тепер я можу в цьому зізнатися, тепер, коли мені пощастило здійснити план, який навряд чи кому здасться надто ризикованим. Але ж я знаю, скільки страху довелося мені пережити, перш ніж я довів його до кінця. Я зробив це не для Німеччини, зовсім ні. Я зневажаю цю варварську країну, яка примусила мене принизити себе до шпигунства. А крім того, я знаю одного англійця — дуже скромного чоловіка,— якого я шаную не менше, ніж Ґете. Я з ним розмовляв не більш як годину, але протягом цієї однієї години він був справжнім Ґете... Отже, я здійснив свій задум тому, що відчував: шеф дивиться зі зневагою й острахом на людей моєї раси — на всіх тих незліченних предків, які передали мені свою кров. Я хотів довести йому, що й жовтопикий здатен урятувати велику армію. Крім того, мені треба було втекти від капітана. Його кулаки та його голос могли загриміти в будь-яку мить за моїми дверима. Я нечутно вдягся, попрощався з самим собою в дзеркалі, спустився сходами, пильно оглянув безлюдну вулицю й переступив поріг. Залізнична станція була недалеко, проте я визнав за ліпше найняти екіпаж. Я переконав себе в тому, що в такий спосіб менше ризикую бути впізнаним; бо на зовсім безлюдній вулиці я почувався до нескінченності видимим і вразливим. Пам'ятаю, я наказав візникові зупинитися на певній відстані від центрального входу й зійшов з умисною, майже болісною неквапністю; мені треба було доїхати до села Ешґроув, але я взяв квиток до дальшої станції. Поїзд мав відійти через кілька хвилин, о восьмій п'ятдесят. Я поквапився; наступний поїзд відійде лише о пів на десяту. На пероні не було майже нікого. Я пройшов через кілька вагонів: пам'ятаю, що там було кілька селян, жінка в жалобі, юнак, який заглибився в читання "Анналів" Тацита, поранений солдат зі щасливим виразом обличчя. Нарешті поїзд рушив саме в ту мить, коли чоловік, якого я впізнав, уже добігав до перону. То був капітан Ричард Медден. Знищений, тремтячий, я скулився на краю сидіння, якнайдалі від страшного вікна.
Але незабаром усвідомлення власної нікчемності перейшло в якусь майже огидну радість. Я сказав собі, що мій поєдинок уже розпочався і я виграв перший його раунд, хай навіть лише на сорок хвилин, лише волею випадку випередивши супротивника, який мене переслідував. Я почав переконувати себе в тому, що ця моя мінімальна перемога провіщала й перемогу остаточну. Я сказав собі, що не така вона вже й мінімальна, адже без цієї дорогоцінної перерви в часі, яку подарував мені розклад руху поїздів, я вже сидів би у в'язниці або був мертвий. Я переконував себе (за допомогою не менш очевидних софізмів), що моє щастя боягуза підтверджувало: я людина, спроможна довести свою пригоду до успішного кінця. З цієї слабкості я черпав сили, і вони мене не покинули. Я передбачаю той час, коли людині щодня доведеться здійснювати найстрахітливіші задуми, коли на світі не залишиться нікого, крім солдатів і розбійників. Я даю їм таку пораду: "Виконавець жорстокого та невблаганного наказу мусить уявити собі, що він уже його виконав, мусить зробити своє майбутнє безповоротним, як і минуле". Саме так зробив і я, а тим часом мої очі, очі вже мертвої людини, пильно стежили за тим, як збігає цей день, можливо, останній у моєму житті, й на землю насувається ніч. Поїзд м'яко котився між ясенами. Він зупинився, майже посеред поля. Ніхто не повідомив назву станції.
— Це Ешґроув? — запитав я в кількох хлопчаків, які стояли на пероні.
— Ешґроув,— відповіли вони.
Я зійшов.
Перон був освітлений ліхтарем, проте обличчя хлопчаків ховалися в пітьмі. Один з них запитав:
— Вам до доктора Стівена Елберта?
Не чекаючи моєї відповіді, другий сказав:
— Його дім далеко звідси, проте ви не заблукаєте, якщо звернете ліворуч і на кожному перехресті знову й знову звертатимете ліворуч.
Я кинув їм монету (свою останню), спустився кількома кам'яними східцями й пішов по безлюдній дорозі. Дорога полого спускалася вниз. Вона була ґрунтова, вгорі наді мною спліталися віти дерев, місяць, низький і круглий, здавалося, проводжав мене.
На якусь мить мені сяйнула тривожна думка, що Ричард Медден у якийсь спосіб уже розгадав мій підказаний розпачем план. Але я дуже швидко зрозумів, що це неможливо. Порада завжди звертати ліворуч нагадала мені про те, що саме так рекомендувалося робити кожному, хто хотів дістатися центру того або того лабіринту. Недарма ж я доводжуся правнуком тому Цюй Пенові, який був правителем Юньнаня й відмовився від земної влади, щоб написати роман, який був би багатолюднішим, аніж "Сон у червоному теремі"[157], і побудувати лабіринт, в якому заблукав би кожен. Тринадцять років присвятив він цим двом, таким різним, справам, але загинув від руки чужоземця, його роман залишився нікому не зрозумілим, а лабіринту так і не знайшли. Йдучи під вітами англійських дерев, я замріявся про цей утрачений лабіринт: я уявив його неушкодженим і досконалим на потаємній вершині гори, я уявив його в оточенні рисових полів, а також під водою, я уявив його нескінченним, не просто з восьмикутними павільйонами та закрученими навколо них стежками, а з річками, провінціями та королівствами... Я подумав про лабіринт лабіринтів, про заплутаний лабіринт, який би вміщував у собі минуле й майбутнє і в якийсь спосіб закручувався навколо небесних світил. Захопившись цими ілюзорними видіннями, я забув про своє становище втікача, якого переслідують і от-от схоплять. Протягом якогось невизначеного часу я почувався абстрактним дослідником світу. У моїй свідомості жило тільки це оповите сутінками поле, місяць, далекий обрій, де ще червоніли останні відблиски заходу, а також дорога, що постійно спускалася вниз і не дозволяла мені відчути бодай найменші ознаки втоми; вечір був інтимний і нескінченний. Дорога то спускалася, то петляла між луками, яких було уже майже не видно. Добре чутна музика напливала хвилями й відлітала з поривами вітру, заглушена густим листям і відстанню. Я подумав про те, що людина може бути ворогом інших людей, у якийсь інший час — іще інших людей, але не всієї країни з її світлячками, словами, садами, струмками, світанками й вечорами. Тим часом я вже підійшов до високої іржавої брами. Між прутами я розгледів алею і щось подібне до павільйону. Несподівано я зрозумів дві речі — одну цілком очевидну і другу — неймовірну: музика долинала сюди з павільйону, і це була китайська музика. Саме тому я сприймав її в усій повноті, не звертаючи на неї якоїсь особливої уваги. Я вже не пам'ятаю, чи був там дзвін або дзвоник, чи я просто загупав у браму руками. Переливчаста музика все лунала.
Але з будиночка за огорожею вже наближався до мене ліхтар, ліхтар, який то почасти, то цілком ховався за стовбурами дерев; то був ліхтар паперовий, який мав форму барабана і колір місяця. Його ніс високий чоловік. Його обличчя я не розгледів, бо світло від ліхтаря засліплювало мені очі. Він відчинив браму і повільно промовив моєю рідною мовою:
— Я бачу, що благочестивий Сі Пен визнав за свій обов'язок скрасити мою самоту. Ви, звичайно ж, хочете оглянути сад?
Він назвав ім'я одного з наших консулів, і я розгублено повторив за ним:
— Сад?
— Сад з розгалуженими стежками.
Щось ворухнулося в моїй пам'яті, і я промовив з незбагненною для себе самого певністю:
— Це сад мого предка Цюй Пена.
— Вашого предка? Вашого уславленого предка? Прошу, ходіть за мною.
Волога стежка петляла, як і ті, що я їх топтав у своєму дитинстві. Ми увійшли до бібліотеки з книжками східними і європейськими мовами. Я впізнав у палітурках, обтягнутих жовтим шовком, кілька рукописних томів Утраченої Енциклопедії, яку звелів укласти Третій Імператор Осяйної Династії і яку так ніколи й не надрукували. Грамофон, на якому крутилася платівка, стояв поряд з бронзовим феніксом. Пам'ятаю також вазу з рожевої порцеляни і ще одну, на багато століть давнішу, того синього кольору, який наші майстри запозичили в перських гончарів...
Стівен Елберт дивився на мене, усміхаючись.