Радіо працювало бездоганно, і Савич регулярно повідомляв Землю про хід перельоту та про наукові спостереження Тюменєва, який уже зробив кілька великих відкриттів.
12. Майстерність Архімеда
Зоря летіла все далі. На Землі відновлювався порушений порядок. Затихли бурі, вщухли припливи, люди зітхали з полегкістю і казали:
— Могло бути й гірше.
А крижана планетка і гідростат з трьома членами команди в ньому мчали з наростаючою швидкістю по шляху, обчисленому Архімедом, назустріч планеті Бета. Чим ближче підлітали супутники до зорі Абастумані, тим більшими ставали два сонця і тим далі відходило червоне сонце од голубого. Вже важко було уявити, що ці два сонця, які перебувають на незмірно великій віддалі одне від одного, становлять подвійну зорю.
Водяна планетка летіла до голубого сонця, і тому воно незабаром почало здаватися більшим, ніж червоне, хоч насправді червоне було більше. Вже неозброєним оком видно було планети голубого сонця — Альфу і Бету.
Під час польоту мандрівники суворо розподілили обов'язки: Тюменєв вів астрономічні спостереження, Архімед робив обчислення, Савич був за борт-механіка і радиста. У Савича лишалось більше вільного часу, ніж в інших: керувати польотом не треба було, про це "дбала" зоря; механізми, що забезпечували мандрівників киснем та питною водою, діяли справно. Радіопередача та прийом забирали не більш як чотири години на добу.
Всі Архімедові обчислення виявились правильними. Крижана планетка щасливо перетнула орбіти Марса, астероїдів, Юпітера, Сатурна, Урана й Нептуна. Крайня з планет нашої Сонячної системи, Плутон, проходила в цей час порівняно недалеко від крижаної планетки і своїм наближенням викривила шлях її польоту, спрямувавши до голубого сонця. Все це Архімед передбачив своїми обчисленнями. Тюменєв устиг зробити ряд спостережень над Плутоном і повідомив про них на Землю.
Турцев трохи хвилювався тільки тоді, коли крижана планетка була в "критичній точці" — між притяганням голубого та червоного сонць. Голубе було ближче, а маса його менша; червоне — далі, але маса його більша, і це майже врівноважувало їхні сили.
За допомогою дуже точних обчислень Архімед ще на Землі прийшов до висновку, що перемогти має голубе сонце. І все-таки була мить, коли крижана планетка ніби замислилась, завагалась, в який бік піти: ліворуч — до голубого сонця чи праворуч — до червоного. Для людей шлях праворуч був шляхом смерті. Якби перемогло притягання червоного сонця, то, за розрахунками Архімеда, крижана планетка впала б просто на нього. Але вища математика і висока майстерність володіння нею не підвели Архімеда: крижана планетка, пролетівши якийсь час у небезпечній зоні, рішуче звернула до голубого сонця.
А поки крижана планетка наближатиметься до голубого сонця, його планети, як вирахував Архімед, мають зайняти таке положення: крайня — Альфа буде на протилежному боці орбіти за голубим сонцем, а Бета підійде так близько, що майже перетне шлях крижаної планетки. Решту докінчить притягання Бети.
Поступово голубе сонце ставало все меншим, а Бета зростала і незабаром уже здавалася величезним місяцем, що розкинувся на півнебосхилу. Наближався цікавий, але небезпечний момент — спуск на планету Бета.
13. Перед посадкою
В міру наближення до голубого сонця його світло й тепло відчувалися все більше. В гідростаті вже можна було працювати і навіть читати, не світячи електричних ламп. Химерним було це світло — голубе із зеленкуватим відтінком. Спершу обличчя здавались блідо-зеленими, страшними. Та поступово очі мандрівників звикли, і обличчя стали звичайними.
Дедалі відчутнішими були й теплові промені, які посилало у світовий простір голубе сонце. Вже можна було погрітися, сидячи коло ілюмінатора, ніби в промінні першого весняного сонця. Крига на оберненому до голубого сонця боці планетки почала розтоплюватися, а на тіньовому боці ще був міцний лід. Та поступово вся крижана планетка розтанула і знову перетворилась на водяну. Гідростат опустився до її центра, оповитий зеленим присмерком.
Савич засвітив прожектор. Всі з цікавістю спостерігали, як оживають у потеплілій воді риби, як швидко починають плавати.
— Ото б юшки наварити! — сказав Савич. — Саме воно! — озвався Тюменєв. — Коли вріжемося в атмосферу Бети, вся наша водяна планетка закипить і перетвориться на казан з юшкою.
"А ми не зваримося?" — хотів запитати Савич і стримався, згадавши, що стіни гідростата зовсім нетеплопровідні.
— Юшки поїсти було б справді непогано, — казав далі Тюменєв, великий любитель риби. — Чому б нам і не наловити риби?
Архімед і Савич з охотою пристали на цю пропозицію. Якою цікавою не була подорож, а життя в гідростаті минало одноманітно. А тут така незвичайна розвага. Молоді супутники Тюменєва засперечались, як ловити рибу: сіткою чи остями, — і те, і друге треба було ще зробити. Вирішили — остями.
Взявши ості, Архімед і Савич у водолазних костюмах вийшли з гідростата через люк у верхній легкій надбудові.
Голубе сонце вже досить яскраво осявало невелику водяну планетку, всередині якої метушились риби. Деякі з них, тікаючи від остів, вистрибували на поверхню планетки, зразу ж розривалися від внутрішнього тиску і повільно падали.
Полювання було вдале. Цього дня мандрівники ласували свіжою рибою. Згодом обговорили план, як краще прикріпити до гідростата парашут, потрібний для посадки, щоб він розкрився вже у верхніх шарах атмосфери Бети, інакше ривок буде надто сильним, стропи не витримають, тріснуть, парашут одірветься.
На другий день Архімед, скінчивши щоденні обчислення і провівши астрономічні спостереження, заявив, що до посадки лишилося всього п'ять годин з хвилинами. Час прикріплювати парашут. Він зберігався у верхньому відсіку, що міг наповнюватися водою.
Тюменєв і Турцев, допомагаючи один одному, налягли водолазні костюми й пішли. Савич сів коло апаратів управління, запалив люлечку і замислився про те, що чекає їх у найближчому майбутньому. Він подивився крізь стіну. Од неї віяло теплом. Вона світилась зеленкувато-голубим світлом. Сонце Бети вже близько. Самої планети не видно — вона десь під ногами. Крізь протилежний бік стіни видно яскраву білу зорю. Це наше Сонце. Десь біля нього має бути Земля. Савич зітхнув. Сказати правду, він страшенно боїться посадки…
Раптом заговорив радіоприймач. Вісті з Землі. З милої, рідної Землі, яку зараз навіть неможливо розшукати у світових просторах…
Якась американська радіостанція повідомляла про трьох героїв, що вирішили полетіти з Землі на зорю. "Тюменєв, Турцев і Савич — ось три славетні імені…"
Савич слухає, осміхається і навіть заплющує очі від задоволення. Як все-таки добре, що він узяв участь у цій експедиції…
— Ну, от і ми! Діло зроблено, — сказав Тюменєв, увіходячи. — А ви, здається, дрімаєте? Про що це базікає радіо? Англія? Америка?
— Я не спав, — промовив Савич. — У вас, здається, поранена рука, Турцев?
— Рука — пусте, — відповів Архімед, нашвидку роблячи перев'язку. — Костюм водолазний порвав, зачепившись за залізну скобу, — це гірше. Вода почала проникати всередину костюма. Довелося перетягти руку обривком троса. Добре, що це трапилось, коли роботу було вже скінчено.
— Чудово, — вигукнув Тюменєв, вилазячи з водолазного костюма. — Парашут не підведе. Аби не підвели шнури.
— Хіба товариш Турцев не вирахував, яке навантаження буде на стропи?
— Надіти нам перед посадкою кисневі маски? Як ти гадаєш, Архімед? Може, в атмосфері Бети є які шкідливі гази?
— В такому разі маски тільки відстрочать нашу загибель на кілька годин! — не стримався Савич.
— І чудово. На кілька годин! За кілька годин можна зробити безліч наукових спостережень і повідомити про них по радіо на Землю.
Турцев подивився в невеликий телескоп на Бету, глянув на годинника, щось перевірив по записній книжці і сказав:
— Підлітаємо. Як прикро, що ми впадемо на тіньовий бік планети. Нічого не видно. Що лежить під нами? Гори? Ліс? Океан?
— Дай я подивлюсь. Так, темно. Бачу тільки одну зелену цятку. Можливо, освітлена вершина гори.
— Ну що ж, надіваймо маски. Час! — промовив Архімед. — І, гадаю, нам краще лягти на койки. Коли парашут розкриється в атмосфері Бети, удар буде дуже сильний.
Усі наділи кисневі маски, полягали на койки і почали мовчки чекати, як зустріне їх планета Бета.
Напружена мовчанка ставала нестерпною.
— Коли б нам пощастило впасти у воду, — мовив Савич.
— Я вважав би за краще, щоб наш гідростат упав у глину, — озвався Тюменєв.
— Таж не думаєте ви, що глина м'якша за воду, — заперечив Савич.
— Думаю. То ж бо й воно! Чи знаєте ви, що куля, яка швидко летить, пробиває втрамбований сніг на 350 сантиметрів, глину — на 100, соснові дошки — на 87, а воду — лише на 80 сантиметрів? Виходить, при певних умовах вода може бути твердіша за дошки і глину. А ви — у воду!
— Але ж у такому разі ми маємо розбитись, куди б не впали! — у відчаї вигукнув Савич і в ту ж мить, зойкнувши, простягся на підлозі.
Жахливий поштовх струсонув увесь гідростат. Слідом за першим поштовхом ішов другий, третій, четвертий — щоразу слабші. Нарешті, після п'ятого, досить м'якого поштовху гідростат зупинився, розмірено похитуючись. Зненацька температура в гідростаті підскочила майже до сімдесяти градусів і піднімалась далі. Почулося неймовірне шипіння, яке незабаром стихло.
Мандрівники відчули, що їхні тіла стали важчі. Вони вже звикли до невагомості, і повернення у світ ваги було вкрай неприємним. М'язи ослабли за час подорожі, і тепер руки й ноги здавалися ніби налитими свинцем.
— Помираю. Задихаюсь. Живцем згораю… — стогнав Савич, корчачись на підлозі біля своєї койки.
— Ху-ху. Так. Тепленько. Тертя об повітря. Ху. Гідростат нагрівся, — озвався зі своєї койки Архімед. Він говорив через силу, важко переводячи дух, але спокійно. — Вам допомогти, Савич? Дядечку, як ви себе почуваєте?
— Незрозуміло. Зовсім незрозуміло. То ж бо й воно, — відповів Тюменєв, який опинився під столом, далеко від койок. — Так, жарко. Баня. Шведська парильня. То ж бо й воно. Га? Ти про щось мене питав, Архімед? Як почуваю? Препогано, тобто чудово. Чудесно! Прегарно. Живі. І навіть ніби мало побиті. Га? Чого там Савич стогне? Так. Зовсім незрозуміло…
— Що вам незрозуміло, дядечку? Та вставайте ж, Савич! Температура вже не підвищується.