Я спостерігаю її в телескоп, Аркусов фотографує, Архімед обчислює без кінця. Ми випередили іноземних астрономів: нам про зорю відомо таке, чого ще ніхто в світі не знає.
— Що ж вам відомо?
— Зоря, яку ми відкрили, схожа на подвійну зорю Міцар. Уяви собі на небі не одне сонце, а два, причому більше сонце має одну планету, а менше — дві, одна а яких у свою чергу має супутників — два місяці.
— З-за цього не варто журитися. Не всім же планетам мати по два місяці.
— Ми вже чимало знаємо про зорю, — вів далі Тюменєв, не слухаючи дружини, — і все-таки вона поки що загадка. Зоря рухається з незвичайною, небувалою, неймовірною швидкістю. Архімед ще не закінчив своїх обчислень, але для нас уже тепер очевидно, що подвійна зоря пройде дуже близько від нашої Сонячної системи. — Чи не думаєш ти, що зоря може зіткнутися з нашою Землею?
— Зіткнутись? Ні. Але, проходячи досить близько, вона, певно, завдасть нам таки багато клопоту. Викличе припливні явища.
— Це небезпечно? Тюменєв знизав плечима.
— Все залежатиме від того, на якій саме відстані пройде од Землі зоря Абастумані.
Сонце спустилося за гору. Іванові Івановичу час було вже йти до обсерваторії, а він усе ще сидів на веранді в плетеному кріслі і дивився на згасаючі барви заходу. І коли вони погасли зовсім, професор заговорив знову, тихо й схвильовано:
— Не знаю, чи зрозумієш ти мене, Олено… Я все життя віддав науці. Ніяка жертва не мала, якщо вона розширює людські знання…
Олена Гаврилівна насторожилась.
— Нам, земним жителям, — говорив він далі, — доведеться пережити виняткові події, бути свідками незвичайних явищ… Такі події трапляються один раз на мільйони мільярдів років, і ти можеш зрозуміти, який інтерес і яку цінність для науки вони становлять.
— Так. Поблизу нашої Сонячної системи пройде подвійна зоря, і ти спостерігатимеш її, — сказала Олена Гаврилівна.
— Поблизу! Та близькість астрономічною мовою — це щонайменше сотні тисяч, мільйони, сотні мільйонів кілометрів. Чи багато побачиш із Землі?
Настала коротка мовчанка. Було вже зовсім темно, та Олена Гаврилівна не світила світла. Вона злякано дивилась на мерехтливе сяйво перших зірок, які тепер здавалися їй зловісними, й спитала:
— Що ж ти хочеш?
— Летіти на зорю Абастумані, — пролунав з темряви голос Тюменєва.
У відповідь почулося зітхання й коротке схлипування.
"Допрацювався. Доведеться завтра ж викликати лікаря", — подумала Олена Гаврилівна і сказала ніби простудженим голосом:
— Це ти… серйозно, Іване Івановичу?
— Цілком серйозно. То ж бо й воно…
— На чому ж ти полетиш? Адже міжпланетних ракет ще не винайдено.
— На жаль, так. Але в мене є план. Признатись, дуже сміливий і незвичайний. Я доручив Архімедові зробити ряд дуже складних обчислень і розрахунків. Він іще сам не знає, для чого їх робить.
Зашурхотів пісок на доріжці, почулися чиїсь кроки. Дві тіні підійшли до поручнів веранди.
— Це ти, Архімед? — запитав Тюменєв.
— Ми, — відповів Аркусов. Стурбовані вашим запізненням. Прийшли довідатися про здоров'я. Добрий вечір, Олено Гаврилівно!
— Слухай, Архімед, і ви, Аркусов, послухайте, — в голосі Тюменєва пролупало надзвичайне хвилювання. — Друзі мої! Якби я вам запропонував вирушити зі мною в дуже небезпечну, дуже рисковану, але конче важливу наукову експедицію, чи згодилися б ви?
— Авжеж, — швидко відповів Архімед.
— Завжди готовий! — одночасно вигукнув Аркусов.
— От бачиш, — повернув Тюменєв голову до Олени Гаврилівни, — мені шістдесят, а кожному із них немає й тридцяти, і вони не роздумуючи погодились.
Спершись рукою на поручні, Аркусов спритно перестрибнув через них, розшукав на веранді вимикач і засвітив світло.
Обличчя Олени Гаврилівни було збентежене, а очі Івана Івановича горіли молодечим запалом.
— Так, я пропоную вам не більш і не менш як летіти зі мною на зорю Абастумані! То ж бо й воно!
Почувши це, Аркусов раптом став серйозний і багатозначно подивився на Архімеда — чи не збожеволів старий професор? А завжди спокійний Архімед мимоволі знизав плечима:
— Летіти? Але на чому?
— Ти сам, Архімед, візьмеш участь у конструюванні літального апарата, — загадково відповів Тюменєв. — Завтра я їду в справах до Ленінграда, — заявив він несподівано.
Другого дня Тюменєв справді поїхав і не повертався понад два місяці.
5. У пастці
Цілу ніч над обсерваторією шаленіла буря. Незважаючи на спеціальну систему кріплень, купол двигтів, хитався, — здавалося: ось-ось зірветься. Крізь отвір у куполі вітер вривався у башту, обдаючи обличчя й руки Тюменєва нічною свіжістю і запахом хвойного лісу. Густина повітря швидко змінювалась. Це заважало спостерігати, спотворюючи зображення зорі. Тюменєв сердився, лаяв вітер, а зорі навіть погрозив кулаком:
— Це все твої жарти!
У телескоп уже чітко було видно два сонця зорі Абастумані, розділені тонесенькою темною смужкою небесного простору. Насправді ширина цієї щілини дорівнювала сотням мільйонів кілометрів. У ній вільно вміщувались орбіти планет та їхніх супутників двох сонячних систем, зв'язаних взаємним притяганням. Більше сонце було забарвлене в червоний колір, менше — в голубий.
Небо блідло, згасала подвійна зоря, — світало. Час кінчати спостереження.
— Архімед! — гукнув Тюменєв. — Архі-ме-ед!
— Його ще нема, Іване Івановичу, — почувся з лабораторії голос Аркусова.
— Як це — ще нема? Вже пішов, хочете ви сказати? Ах, так…
— То ж бо й воно, — неголосно вказав Аркусов, повторюючи улюблену примовку Тюменєва.
Іван Іванович згадав, що сам звільнив Архімеда від усіх нічних робіт в обсерваторії, щоб той міг зайнятись виключно обчисленням. Досі Архімед працював майже цілодобово, дуже перевтомився, проте не хотів кидати астрономічних спостережень, доки Тюменєв, — це було вчора ввечері, — не нагримав на нього:
— Отак ти до запалення мозку допрацюєшся! Якщо ти ще ночами в обсерваторії працюватимеш, то вчасно не скінчиш своїх обчислень. І ми пропустимо момент, єдиний у житті не тільки нашому, а й усього людства. Марш додому і лягай спати, а завтра, коли голова буде свіжа, сідай за обчислення! — І Тюменєв майже виштовхнув Архімеда з обсерваторії, вигукнувши в темряву: — То ж бо й воно!
— Ну й вітер! З ніг валяє, — сказав Аркусов, входячи до обсерваторії.
— І не те ще буде, — зауважив Тюменєв, підводячись з крісла. — Зоря працює.
— Дозвольте провести вас додому, Іване Івановичу.
— Дякую. Не турбуйтеся. Сам дійду.
Тюменєв підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Та двері не піддавалися.
— Що таке? Певно, Микита замкнув їх на ключ, щоб вітер не одчинив. Микито! Микито!
Ніхто не озивався.
— Навіщо Микиті замикати, — заперечив Аркусов. — Двері одчиняються надвір. Мабуть, вітер не дає відчинити. Дозвольте, я допоможу.
Аркусов щосили натис плечем. Двері трохи одчинилися, — вітер засвистів у вухах, розкуйовдив волосся, — і зразу ж щільно причинилися. Знову натиск плечем — двері навіть не одхилились.
— Спробуймо вдвох, — запропонував Тюменєв. — Раз, два, три! Ой, ой!.. Плече забив. З таким самим успіхом ми могли б натискати на залізобетонну стіну.
— Справді, знаєте… — озвався Аркусов, теж потираючи забите плече.
— Цікаво! В пастку попали. В'язні урагану, — Тюменєв розсміявся. — Оце так зоря! Які діла робить! Яка здоровенна сила!
— Доведеться тут відсиджуватись, доки вітер ущухне.
— Відсиджуватись? Не згоден, — сказав Тюменєв. — Олена Гаврилівна, мабуть, хвилюється. Я йду, а ви як хочете.
— Але ж ми й дверей відчинити не можемо.
— То й не треба! Ось люк. Він веде до підвалу, в машинне відділення. З підвалу двері виходять на захід, а вітер дме зі сходу. Ті двері ми напевне відчинимо. Ходімо!
6. Крізь повітряний потік
Низькі залізні двері підвалу були відчинені навстіж. Біля дверей у напівтемному підвалі сидів Микита, посмоктуючи люлечку.
— Вітер загнав, одсиджуюсь, — пояснив він Тюменєву. — Хотів пройти до корпусу, але з ніг так і валяє. Не йдіть і ви, Іване Івановичу.
— Дурниці, — сказав Тюменєв і сміливо вийшов з підвалу.
Аркусов не одставав від нього.
Будівля прикривала їх од вітру, і вони щасливо пройшли кілька кроків уздовж стіни круглої башти, але як тільки поминули її, вітер зі свистом ударив у груди й обличчя.
Тюменєв зігнувся під прямим кутом і рушив уперед, та скоро відчув, що задихається. Спробував іти задки, але порив вітру одразу ж збив його з ніг.
Аркусов допоміг професорові підвестися. Тюменєв уже не заперечував проти допомоги.
— Прикрийте рот носовою хустинкою! — гукнув Аркусов, підтримуючи старого астронома.
Здавалось, зоря намагалася вже тепер зірвати всю атмосферу Землі. Ураган шаленів. Дерева похилилися в один бік, гілки, витягтись, дрібно тремтіли, різноголосо дзвеніли, свистіли, співали, мов туго натягнуті струни. Тріщали зламані бурею дерева. Величезні суки, гілки, листя, сухі голки й шишки — все лісове сміття шалено проносилось над головою. Смерчі білої куряви крутилися, танцювали по дорогах. У синьому небі з неймовірною швидкістю мчали обривки білих, як вата, хмар.
Від обсерваторії до лісу треба було пройти кроків двісті по відкритому місцю. "Чи вистачить у старого сили?" — подумав Аркусов. У лісі буде затишніше, але там, дивись, придавить деревом або впаде на голову товстий сук. А за лісом — знову чисте поле. Ні, не дійде Тюменєв…
Від "корпусу" — головної будівлі — ледве долинув заглушений бурею крик. Аркусов озирнувся. Міцно тримаючись за кам'яну балюстраду, на нижній веранді стояли молоді співробітники обсерваторії і застережливо кричали. Хтось махав рукою.
Аркусов почав побоюватися вже не тільки за Тюменєва, а й за самого себе.
— Іване Івановичу, вернімося! — крикнув він у вухо Тюменєву.
— Я… вас… не тримаю… — відповів шалений старик і, скорчившись іще більше, почав пробиратися вперед. Іти проти течії скаженого гірського потоку було б не важче. Та Тюменєв ішов. Чи міг повернутися Аркусов?
І, чіпляючись один за одного, один одного підштовхуючи й підтримуючи, падаючи й насилу підводячись, крок за кроком просувалися вони вперед і, нарешті, досягли лісу.
Тут було затишніше, дихалося легше. Але стежку завалив бурелом. Щохвилини доводилося перелазити через повалені дерева й купи сміття або обходити їх.
З-під оголеного коріння старої сосни, наполовину розчахнутої і обвугленої давнім ударом блискавки, витікало джерело.