Хойті-Тойті

Олександр Бєляєв

Сторінка 8 з 12

Але тонкість слухового і нюхового апаратів дає Рингу вже тепер величезну перевагу перед нами. — Потім він звернувся до слона: — Сподіваюсь, Сапієнс, вас не дуже обтяжить, якщо ми повернемось до нашої стоянки на горбі, сидячи на вашій спині?

Сапієнс милостиво погодився, кивнувши головою. Ми навантажили на спину слона частину багажу. Він підняв хоботом мене й Вага, — фани йшли пішки, — і ми вирушили в дорогу.

— Я думаю, — сказав Ваг, — через два тижні Сапієнс буде цілком здоровий, і тоді він доставить нас у Бому, а звідти морем доберемось додому.

Коли ми отаборилися на горбі, Ваг сказав Сапієнсу:

— Корму тут аж надто багато. Але я прошу вас далеко не відходити від нашого табору, особливо вночі. Вам можуть загрожувати різні небезпеки, з якими справжні слони справилися б дуже легко.

Слон кивнув головою і почав обламувати хоботом гілки з сусідніх дерев.

Раптом він якось писнув і, відсмикнувши хобот, підбіг до Вага.

— Що трапилося? — спитав Ваг. Слон протягнув хобот майже до його обличчя.

— Ай-ай-ай! — вигукнув Ваг з докором. — Ідіть сюди, — звернувся він до мене, показуючи на пальцеподібний відросток хобота. — Чутливість цього "пальчика" перевищує чутливість пальців сліпих. Це найніжніший орган слона. І дивіться, наш Сапієнс умудрився поранити свій "пальчик" колючкою.

Ваг обережно витяг колючку з хобота.

— Будьте обачні, — сказав він слонові повчально. — Слон з пораненим хоботом — інвалід. Ви не зможете навіть води напитись, і вам доведеться щоразу входити в річку або озеро й пити пащею, замість того, щоб, як звичайно роблять слони, всмоктувати воду в хобот, а з хобота виливати в пащу. Тут багато колючих рослин. Пройдіть трохи далі. Навчіться розрізняти породи.

Слон зітхнув, помахав хоботом і пішов у ліс.

27 липня. Все благополучно. Слон їсть неймовірно багато. Спочатку він перебирав їжею і намагався відправляти в пащу тільки траву, листя і найтонші ніжні гілочки. Але оскільки так він не наїдався, то незабаром, немовби й справжній слон, почав ламати й засувати собі в пащу гілки мало не такі завтовшки, як рука.

Дерева навколо нашого табору мають жалюгідний вигляд, наче тут упав метеорит або пролетіла всепожираюча сарана. На кущах підліску і на нижніх гілках великих дерев — жодного листочка. Сучки поламані, оголені. Кора зідрана. На землі — сміття, кізяк, галуззя, стовбури повалених дерев. Сапієнс дуже вибачається за ці руйнування, але... "становище зобов'язує", як сказав він Вагу з допомогою своїх звукових сигналів.

1 серпня. Сьогодні вранці Сапієнс не повернувся до табору. Спочатку Вагнер не турбувався.

— Не голка, — знайдеться. Що з ним трапиться? Жоден звір не наважиться напасти на нього. Очевидно, за ніч далеко зайшов.

Проте час минав, а Сапієнс не приходив. Нарешті ми вирішили йти шукати його. Фани — чудові слідопити, скоро натрапили на слід. Ми пішли за ними. Старий фан, розглядаючи сліди, швидко читав уголос ці письмена, залишені слоном.

— Тут слон їв траву, потім почав об'їдати молоді кущі. Пішов далі. Тут він нібито підстрибнув — чогось злякався. Ось що його злякало: слід леопарда. Стрибок. Слон біжить. Ламає все на своєму шляху. А леопард? Він теж тікає... від слона. В інший бік.

Сліди слона завели нас далеко від табору. Ось він пробіг болотисту галявину. Сліди наповнилися водою. Слон провалився, але біг, видно, насилу витягаючи нога з болота. Ось і річка. Це Конго. Слон кинувся в воду. Він мусив перепливти на той бік.

Наші провідники пішли шукати селище, знайшли човна, і ми перебрались на другий берег. Але там слідів слона не було. Невже він загинув? Слони вміють плавати. А чи вмів плавати Ринг? Чи він оволодів мистецтвом плавати по-слонячому? Фани висловили припущення, що він поплив за течією. Ми пропливли кілька кілометрів униз по річці. Слідів нема ніде. Ваг засмучений. Уся наша праця пропала марно. Що ж трапилося з слоном? Якщо він живий, як він житиме в лісі із звірами?..

8 серпня. Цілий тиждень ми шукали слона. Марно! Він пропав безслідно. Нам нічого більше не лишалось, як розрахуватися з фанами і вирушити додому".

X. ЧОТИРИНОГІ І ДВОНОГІ ВОРОГИ

— Щоденник закінчився, — сказав Денисов.

— Ось продовження його, — відповів Вагнер, ляскаючи по шиї слона. — Поки ви читали щоденник, Сапієнс, він же Хойті-Тойті, він же Ринг, розповів мені цікаву історію своїх пригод. Я вже думав, що його й живого нема, а він, виявляється, сам знайшов шлях до Європи. Розшифруйте й перепишіть мої стенографічні записи того, що розповів мені слон.

Денисов узяв у Вагнера його зошит, змережаний рисочками й комами, і заходився читати, а потім записувати історію слона, яку розповів він сам. Ось що розповів Сапієнс Вагнеру.

"Навряд чи я зможу передати вам усе, чого зазнав відтоді, як став слоном. Мені ніколи навіть і не снилося, що я, асистент професора Турнера, несподівано стану слоном і житиму в нетрях африканських лісів. Спробую послідовно викласти весь хід подій.

Я трохи відійшов від табору і спокійно поскубував на лужку траву. Виривав жмути соковитої трави і, вибивши з її коріння землю, їв. Упоравшись з травою, я пішов лісом, наглядаючи собі інший лужок. Була досить ясна місячна ніч. Літали світні жуки, кажани і якісь невідомі мені нічні птахи, немовби сови. Я повільно посувався вперед. Ішов легко, не відчуваючи ваги свого тіла і намагаючись рухатись без зайвого шуму. Понюхуючи хоботом, я відчував, що і праворуч і ліворуч від мене сновигають якісь невідомі звірі. Здавалося б, кого мені боятись? Я найсильніший від усіх звірів. Сам лев повинен був дати мені дорогу. А тим часом я страшенно боявся найменшого шарудіння, кожного звуку, миші, що пробігала біля мене, якогось звірка, схожого на лисичку. Зустрівши невеликого кабана, я дав йому дорогу. Можливо, я ще не усвідомив своєї сили. Одно заспокоювало мене: я знав, що недалеко звідси є люди, мої друзі, які можуть мені допомогти.

Так, обережно ступаючи, я вийшов на невелику галявину і вже опустив хобот, щоб схопити пучок трави, як раптом почув запах звіра, а мої вуха вловили шелест у комишах. Я підняв хобот, гарненько згорнув його на всякий випадок і оглядівся навколо. Зненацька я побачив леопарда, який притаївся за комишами коло струмка і дивився на мене жадібними голодними очима. Все його тіло напружилося для стрибка. Ще хвилина — і він кинеться мені на шию. Не знаю, може, я ще не звик бути слоном, відчував і міркував аж надто по-людськи, але я не міг побороти в собі божевільного страху. Я весь затремтів і рвонувся тікати.

Дерева тріщали й ламались на моєму шляху. Хижаки лякалися мого шаленого бігу. Вони вискакували з кущів і з трави й розбігалися в різні боки, ще більше страхаючи мене. Здавалося, що звірі всього басейну Конго женуться за мною. І я біг, — не знаю, скільки часу і куди, — поки нарешті не зупинила мене перешкода — річка. Я не вмію плавати — не вмів, коли був людиною. Але я думав, що мене доганяє леопард, і кинувся у воду й почав працювати ногами так, начебто й досі біг. І я поплив. Вода трохи охолодила й заспокоїла мене. Мені здавалося, що в лісі повно хижих голодних звірів, які нападуть на мене, як тільки я вийду на берег. І я плив і плив.

Уже й сонце зійшло, а я все плив. На річці почали зустрічатися човни з людьми. Людей я не боявся, поки з одного човна не пролунав постріл. Я не міг припустити, що стріляють у мене, і плив далі. Пролунав ще постріл, і нараз я відчув, наче мене бджола вжалила в шию. Я повернув голову і побачив у човні серед тубільців, що веслували, білу людину, на вигляд англійця. Це ж він і стріляв у мене. Леле! Виявляється, для мене люди не менш небезпечні, ніж звірі.

Що мені лишалось робити? Хотілося крикнути англійцеві, попросити його не стріляти, але я спромігся тільки на якийсь писк. Якщо тільки англієць влучить у те небезпечне для мене місце в черепі, яке ви мені показували, — між оком і вухом, де містився мозок, — я загинув... Я згадав вашу пораду і повернув голову так, щоб кулі не влучили в це місце, а сам скоріше плив до берега. Коли я виліз на берег, то являв собою чудову мішень, але голова моя була повернута до лісу. Та англієць, мабуть, настільки добре знав правила полювання на слонів, що вважав марним стріляти в задню частину. Він більше не стріляв, певно, піджидав, чи не поверну я до нього голови. Але я, вже не думаючи про звірів, помчав у хащі.

Ліс дедалі густішав. Ліани перегороджували шлях. Незабаром вони обплутали мене такою сіткою, що навіть я не міг розірвати їх і змушений був зупинитись. Я так смертельно втомився, що звалився на бік, не думаючи про те, чи годиться так робити слонові.

І приснився мені страшний сон: немов я, доцент університету і асистент професора Турнера, знову в Берліні, в своїй маленькій кімнатці на Унтер-ден-Лінден. Літня ніч. У відчинене вікно світить одинока зоря. Доноситься запах квітучих лип, а на столику пахне червона гвоздика в венеціанській гранчастій скляночці з синього скла. І серед цих приємних запахів вривається, мов непроханий гість, якийсь дуже терпкий нудотний запах, що нагадує запах чорної смородини. Але я знаю, що це запах звіра... Я готуюсь до завтрашньої лекції. Схиляю голову над книгами і засинаю, вдихаючи запахи липи, гвоздики, звіра. Я бачу дивний сон: немов я став слоном і броджу в тропічному лісі... Запах звіра чути дужче й дужче. Він мене тривожить. Я прокидаюсь. Та це вже не сон. Я справді став слоном, як Луцій — ослом , завдяки чарам сучасної науки.

Запах двоногого звіра. Пахне потом африканського тубільця. До цього запаху приєднується запах білої людини. Це, мабуть, той, що стріляв у мене з човна. Він переслідує мене, женеться по моїх слідах. Може, стоїть уже за кущем і спрямовує дуло рушниці в небезпечну місцинку між оком і вухом...

Я швидко схоплююсь. Запах доноситься з правого боку. Отже, треба бігти вліво. І я біжу, ламаючи й розсуваючи кущі. Потім — хто мене цього навчив? — роблю так, як роблять слони, коли хочуть збити переслідувача з сліду. Після шумливого відступу слон раптом затихає. Переслідувач не чує жодного звуку і думає, що слон зупинився на місці. Але слон продовжує бігти, так обережно ступаючи і розсуваючи гілки, що навіть кіт не пройшов би тихіше.

Я пробіг не менше двох кілометрів, поки нарешті насмілився обернутись, щоб понюхати повітря.

6 7 8 9 10 11 12