Стрибок у ніщо

Олександр Бєляєв

Сторінка 3 з 47

Кожен з нас повинен зрозуміти, що краще зараз, поки не пізно, добровільно відмовитись од частини свого майна, ніж втратити все.

— Я читав про "Ноїв ковчег" і вважаю, що письменник цілком своєчасно ставить питання величезної ваги, — сказав Генрі, намотуючи на палець і розмотуючи стрічку монокля. — Коли в ряді країн перемагає революція, переможені, правда, чинячи опір, сходять зі сцени і, як крайній засіб, рятуються втечею. Але куди тікати? Чи є цілком безпечні країни на земній кулі? Пора подумати про це.

— Не вважайте мої слова за передчасне капітулянтство, паніку, невір'я в перемогу, — сказав барон. — З повсталими ми будемо боротись усіма засобами не на життя, а на смерть. Але успіх мені здається проблематичним. Уже тепер ми заклопотані тим, в яке діло вкласти наші капітали, де більша гарантія їхньої безпеки. Проте може настати момент, причому швидше, ніж багатьом це здається, коли доведеться думати вже не так про капітали, як про самих себе.

— І люди кидатимуться на всі боки, як у будинку, охопленому полум'ям, — знову ожив у Шнірері пророк. — З країни в країну тікатимуть вони і скрізь зустрінуть всепоглинаюче полум'я, згубне полум'я, незбориме і неминуче, як доля. І не врятують від нього ні сторожа, ні залізні грати, ні товсті стіни. Все загине. Все перетвориться на попіл. І ми загинемо. — І знову перейшовши на писклявий крик, Шнірер закінчив: — А хто винен? Машини! Пролетарі! Вони! Ще чашечку чаю, міцного, коли ваша ласка.

— Страйки почали, революція закінчить, — кинув репліку банкір.

— Хай мине нас чаша сія! — вигукнув єпископ і, враз набравши пісного вигляду, перехрестився. — Тут справді пора подумати про якийсь... ковчег, що в ньому з божою поміччю могли б сховатися праведники — цвіт нашої цивілізації і культури. Хіба не сам милосердний Господь подав цю думку, як у Ноєві часи?

— Збудувати такий собі "Титанік", ковчег сучасного масштабу, обладнаний за останнім словом техніки? — іронічно спитав Генрі. — Ну, а далі? Куди ви на ньому попливете? До південних морів? До безлюдних островів, загублених в океані ї не нанесених навіть на карту? Дурниці, нема більше білих плям на карті світу. Майже нема таких островів. А коли і є, їх скоро знайдуть. Побудова ковчега і його відплиття не зможуть бути непоміченими. Нас розшукають, доженуть і розчавлять, мов черв'яків, разом з ковчегом. Де, нарешті, гарантія, що його пощастить добудувати?

Запала тиша.

— Невже нема виходу? — спитала леді Хінтон.

— Чому ж нема? Вихід є, і непоганий, як мені здається, — спокійно відповів Генрі. — От ви, пане професор філософії, лаяли техніку і з своєї точки зору, звичайно, маєте рацію. Але ця сама техніка може дати нам і вихід, відкрити шлях до порятунку. Ми примусимо техніку зробити нам останню послугу, і потім я нічого не маю проти, якщо її буде знищено на вашу радість, професоре.

Всі насторожилися слухаючи. Генрі, задоволений справленим враженням, зробив паузу і не поспішаючи вів далі.

— Ковчег може врятувати не всіх, хто належить до нашого класу і кола, а тільки невелику групу "обранців". "Хто може врятуватись, хай врятується" — так, здається, сказано в письмі, лорде-єпископе? Отже, ковчег може і повинен бути збудований. Але ковчег зовсім особливий, який поніс би нас якнайдалі від цієї бунтівної планети — ну, хоча б на деякий час, поки небезпеку буде усунено. Проте, очевидно, назавжди... І чим швидше...

Слухачі розчаровано відкинулись на спинки стільців, а єпископ, сприйнявши слова Генрі як хитрий маневр одвернути загальну увагу від сумних думок, скинув пісну маску, засяяв і добродушно розреготався.

— Чудово! Ковчег, що пливе на хвилях ефірного океану. Незрівнянно!

— Так, на хвилях ефірного океану, — серйозно відповів Генрі.

— Це могло спасти на думку тільки Генрі! — вигукнула поважна леді далеко не похвальним для нього тоном.

— Зовсім не мені, тітонько. Признаюсь, я мало розуміюсь на техніці. Але ви, панове, знаєте, що останнім часом я разом з своїм другом інженером, видатним теоретиком зореплавання і талановитим конструктором Лео Цандером віддаю дань захопленню стратосферними польотами. Я щойно від нього... І коли б ви знали про його праці, його досягнення...

— Але ж це химера!

— Фантазія!

— А як же ми там будемо дихати?

— І чим харчуватись? Ефіром?

— Ми задубіємо від світового холоду, що знищить нас так само швидко і напевно, як це зробить комунізм.

— Він хоче передчасно відправити нас на небо.

— А ви самі полетите? Почулись вигуки, жарти, сміх.

— Леді і джентльмени, — не вгавав Генрі, — ваші запитання і вигуки свідчать лише про цілковиту, м'яко кажучи, необізнаність з предметом, я запевняю, що коли б ви...

Та лорда не слухали. Нервове напруження знайшло вихід. Товариство розвеселилось. Навіть Шнірер був виведений з стану звичайної для нього похмурої зосередженості і зробив відкриття, що на цьому світі, крім міцного чаю і страшних машин, існують ще й чарівно приємні рідини, налиті в чудові пляшечки, і єпископ ще більше почервонів і сміявся голосніше, ніж належало в його сані.

Леді Хінтон була задоволена і вже милостиво поглядала на Генрі, який, хотів того чи ні, зробив їй послугу.

— Не будемо, панове, думати про сумні речі, — сказала вона. — Бог милостивий, наш народ благорозумний, влада в надійних руках, і нам, сподіваюсь, не доведеться вдаватись до мандрівок на повітряних кораблях і шукати порятунку в такій втечі. Чому ви не покуштуєте цього лікеру, бароне?

Генрі сердився, що провалювалась пропаганда зореплавання.

Він розраховував одержати ще кілька чеків для продовження дослідів Цандера.

Леді Хінтон здалося, що їй уже пощастило, як досвідченому капітанові, вивести корабель з смуги лютого шторму, і раптом налетів новий: Стормер, який мовчав цілий вечір, загримів своїм громоподібним голосом так, Що Хінтон опустила чайну ложечку.

— А я вас запевняю, сер, — звернувся він до Блоттона, — що в південних морях знайдеться ще не один десяток невідкритих островів. Я добре знаю Тихий океан. У його південно-східній частині, далеко від великих океанських шляхів, і тепер ще можна знайти тихий притулок — острів, не нанесений на жодну карту. Але... Я комерсант, ділова людина, не схильний до паніки й істерик. Безглуздо, проте, закривати очі на дійсність. Ми живемо на вулкані. Так. Ми з диявольською, — Хінтон здригнулась, — швидкістю летимо в прірву. Я не перераховуватиму останніх подій, їх знають усі. Треба бути готовим до найгіршого. Так. — Кожне його "так" гриміло, мов удар грому. — Я кажу не про безглузду позу стоїка. Барон має рацію. Треба битися і в той же час готувати шляхи відступу, поки у нас не зв'язані руки і є капітали. Збудувати величезний теплохід. Своєрідний "Ноїв ковчег" завдовжки метрів триста і водотоннажністю вісімдесят п'ять — сто тисяч тонн. Настільки механізований, щоб можна було обійтись мінімальною кількістю екіпажу — з молодих людей привілейованих класів. Жодного пролетаря, бо всі вони явні чи приховані наші вороги. Так. Скільки триватимуть війни, революції? Чотири-п'ять років? Ми можемо взяти продовольства на шість-вісім років, не кажучи вже про можливість поповнення запасів рибною ловлею і полюванням на відлюдних островах. І ми одсидимось. Ми зможемо зберегти таким чином своє життя, якщо не свої капітали. Я пропоную, не зволікаючи, організувати компанію для побудови "Ноєвого ковчега". "Цілком зрозуміло, що членами цієї компанії будуть тільки обранці і вся справа триматиметься в якнайсуворішій таємниці. Адже мій проект не виключає вашого, сер, — сказав Стормер до Блоттона, повернувши до нього своє червоне обличчя з витріщеними, як у рака, очима, — Згоден: відкрити наш плавучий острів вороги все-таки зможуть. У зореплаванні я, на жаль, нічого не розумію. Але якщо воно можливе, чому б нам не приготуватися, на крайній випадок, і до останнього стрибка — з Землі в безодню неба? Ви не відмовите в люб'язності, сер, познайомити мене з вашим винахідником? Якщо він переконає мене в тому, що зореплавання не химера, я перший внесу пай.

— Невже в-ви в-вірите в зореплавання і готові в-вкласти в-в цю справу к... к... капітал? — спитав Маршаль Стормера, коли вони поверталися від леді Хінтон.

— Вірю! Так! — гаркнув Стормер. — Ми обидва комерсанти, бароне, і з вами я можу говорити одверто, — стишив він голос. — Я вірю в зореплавання так само твердо, як в золоті розсипи на Темзі. Так. Слухайте. Коли б Темза протікала за тисячі кілометрів од Лондона, в екзотичній країні, то в золоті розсипи на Темзі повірили б тисячі. Пам'ятаєте мої "срібні копальні" в Новій Зеландії або мою "австралійську нафту"? Я нажив на них мільйони, а вони існували тільки в уяві акціонерів. Тепер ви розумієте, що й на Темзі можуть бути золоті розсипи, які збагатять нас?

Авто затряслося, наче мчало по брусованому мосту. Шофер оглянувся. Це сміявся містер Стормер.

— Становище справді вкрай серйозне, — сказав банкір тихше і спокійніше. — Що ми переживаємо, ви знаєте. В трьох країнах уже верховодять комуністи. Кожен день приносить вісті про нові самогубства. Чи давно Сміт, Мільтон... за ними Скарфас, тепер Сіддонс, Аббінгтон... Справжня епідемія. Жахливі кризи бували і раніше, але мало хто кінчав самогубством. Чому? Люди вірили: за кризою знову настане епоха розквіту. Тепер цієї віри нема. Хто розорився — розорився назавжди. Хіба неправда?

— X... х... х...

— Таке становище і такий настрій. Революції І розорення, неминучі, як смерть, підстерігають нас усіх. Неминуча загибель.

Стормер зробив, паузу, щоб віддихатися.

— К-. — к... кап... кап..т

Стормер, не діждавшись кінця тяжких пологів, загримів знову:

— Людина у відчаї. Знервувалася. Стомилась. Людина вже простягає руку до револьвера. І в цю мить до неї приходить наш агент і каже: "Ми можемо врятувати вас. Зберегти принаймні ваше життя. Ми надамо вам тихий притулок, куди не доберуться ваші вороги і де ви зможете доживати в колі близьких людей, оточені звичним комфортом. Так, це коштуватиме вам мільйони, але чого будуть варті ці мільйони завтра? Завтра ви можете прокинутись злиднем, і тоді всі шляхи до відступу, втечі, порятунку будуть відрізані..." Чи багато знайдеться таких, що відмовляться од нашої пропозиції? Наприклад, леді Хінтон.

1 2 3 4 5 6 7