Він лежав у білій, яскраво освітленій кімнаті.
— Підкріпіться склянкою вина і бульйоном, а потім — в дорогу!
— Дозвольте, лікарю, а як же з анабіозом? Він не вдався чи на шахтах спішно стали потрібні робітники?
Юнак усміхнувся.
— Я не лікар. Будьмо знайомі. Моє прізвище Крукс, — і він подав Джонсону руку. — Анабіоз пройшов успішно, ми про це ще встигнемо поговорити. Нас чекає літак.
Джонсон, дивуючись, що з анабіозом так скоро покінчено, швидко одягся і піднявся з Круксом на поверхню.
"А Фредеріка проплакала, мабуть, усю ніч", — думав він і радісно усміхався, згадуючи про скору зустріч.
Біля входу в підземелля стояв великий пасажирський літак. Навкруги розстилалася вічна крижана пустеля. Була ніч. Північне сяйво снопами ніжного барвистого проміння краяло небо на мінливі смуги.
Джонсон, уже в теплій шубі, з задоволенням дихав чистим морозним повітрям.
— Я відвезу вас додому! — сказав Крукс, допомагаючи Джонсону піднятися по сходах у кабіну.
Літак швидко знявся в повітря.
Джонсон знову побачив пересічену місцевість, ті самі зледенілі кратери, що з'являлися час від часу на шляху, мов степові могили, і тих самих ведмедів, яким він так недавно заздрив. Ось і древні сиві хвилі Атлантичного океану. Ще трохи — і на горизонті, в сизому тумані, показались береги Англії.
Кардіфф... шахти... затишні котеджі... Ось видно і його біленький котедж, що потопає в густій зелені саду... У Джонсона закалатало серце. Зараз він побачить Фредеріку, візьме на руки маленького Самуеля і почне підкидати вгору.
"Ще, ще", — лепетатиме малий, як звичайно.
Літак зробив крутий віраж і спустився на лужку біля будиночка Джонсона.
7. ПОВЕРНЕННЯ
Джонсон нетерпеливо вийшов з кабіни. Повітря було тепле. Скинувши шубу, Джонсон побіг до будинку. Крукс ледве встигав за ним.
Був чудовий осінній вечір. Призахідне сонце яскраво освітлювало великі червоні яблука в затишному саду.
— Одначе, — здивовано промовив Джонсон, — невже я проспав до осені?
Він підбіг до садової огорожі і побачив сина й дружину. Маленький Самуель сидів серед осінніх квітів і сміючись кидав яблука матері. Обличчя Фредеріки не видно було за гілками яблуні.
— Самуелю! Фредеріко! — радісно вигукував Джонсон і, перелізши через низьку огорожу, побіг клумбами назустріч дружині й синові.
Та малюк замість того, щоб кинутись до батька, раптом заплакав, побачивши Джонсона, і злякано метнувся до матері.
Джонсон зупинився І тут тільки зрозумів свою помилку: це були не Самуель і Фредеріка, хоч хлопчик і був дуже схожий на його сина. Молода мати вийшла з-за гілки дерева. Вона була одного віку з Фредерікою, така ж білява і рожевощока. Проте волосся було темніше. Звичайно, це не Фредеріка! І як він міг так помилитись! Мабуть, це подруга або сусідка Фредеріки.
Джонсон повагом підійшов і привітався. Молода жінка вичікувально дивилася на нього.
— Даруйте, я, здається, злякав вашого сина! — сказав він, приглядаючись до хлопчика і дивуючись, що той так схожий на Самуеля. — Фредеріка дома?
— Яка Фредеріка? — не зрозуміла жінка.
— Фредеріка Джонсон, моя дружина!
— А ви не помилились адресою? Тут немає Фредеріки... — відповіла жінка.
— Отакої! Добре діло! Щоб я помилився в адресі власного дому!
— Вашого дому?..
— А чийого ж? — Джонсона почала дратувати ця дурна жінка.
На дорозі будиночка з'явився чоловік років тридцяти трьох, якого, очевидно, зацікавив гомін голосів.
— У чому справа, Елен? — спитав він, стоячи на сходинці ганку і попихкуючи коротенькою люлькою.
— А в тому, — втрутився Джонсон, — що за час, поки мене не було дома, тут, очевидно, сталися якісь зміни... В моєму домі оселились інші...
— У вашому домі? — глузливо перепитав молодик, що стояв на ганку.
— Так, у моєму домі! — відповів Джонсон, махнувши рукою на свій котедж.
— З ким же я маю честь говорити? — поцікавився чоловік.
— Я Бенджамін Джонсон!
— Бенджамін Джонсон? — розсміявся молодик. — Чуєш, Елен? — звернувся він до жінки. — Ще один Бенджамін Джонсон — власник цього котеджу!
— Дозвольте вас запевнити, — підходячи, раптом втрутився в розмову Крукс, — що перед вами справді Бенджамін Джонсон, — і він вказав на Джонсона рукою.
— Це стає цікавим. І свідка з собою притяг! Тільки дозвольте і вам сказати, що ваш жарт невдалий. Тридцять три роки я був Бенджаміном Джонсоном, народився в цьому будинку і є його власником, а тепер ви хочете мене переконати, що власник будинку Бенджамін Джонсон — оцей юнак.
— Я не тільки хочу, а й сподіваюсь переконати вас у цьому, коли ви дозволите зайти до вас і пояснити деякі обставини, яких ви, очевидно, не знаєте.
Крукс говорив так переконливо, що чоловік, подумавши трохи, запросив його і Джонсона до господи.
З хвилюванням увійшов Джонсон у свій дім, який залишив так недавно. Він ще сподівався побачити на звичному місці, біля каміна, Фредеріку і сина, що грається коло її ніг на підлозі. Та їх там не було...
З жадібною цікавістю Джонсон окинув поглядом кімнату, в якій провів стільки радісних і гірких хвилин.
Усі меблі були чужі йому.
Тільки під каміном ще висіли розмальовані тарілки єлизаветинських часів — фамільна дорогоцінність Джонсонів.
А біля каміна, в глибокому кріслі, сидів сивий, старезний дід. Ноги його були закутані пледом, хоч день видався теплий. Старий недружелюбно оглянув прибулих.
— Батьку, — звернувся молодший чоловік до старого, — оці люди кажуть, що один з них Бенджамін Джонсон — власник будинку. Чи не хочеш мати ще одного синка?
— Бенджамін Джонсон, — прошамкав старий, розглядаючи Крукса, — так звали мого батька... Але він давно загинув у Гренландії, тому проклятому льодовнику, де морозили людей!..
— Дозвольте мені розповісти, як усе було, — обізвався Крукс. — Насамперед Джонсон не я, а ось він. Я — Крукс. Учений, історик.
І, звертаючись до старого, він почав свою розповідь.
— Вам було, якщо не помиляюсь, близько двох років, коли ваш батько, Бенджамін Джонсон, попався на гачок вуглепромисловця Гільберта і дав згоду заморозити себе, щоб врятувати вас і вашу матір від голодної смерті під час безробіття. Приклад Джонсона скоро наслідували і багато інших сімейних робітників, які настраждалися в житті і зневірились у всьому. Порожній "Консерваторіум" на північно-західному березі Гренландії швидко заповнився тілами заморожених робітників. Та Карлсон і Гільберт прорахувались у своїх замірах. Заморожування робітників не усунуло кризи, яку переживав англійський капіталізм. Навпаки, ще більше розпалило пристрасті класової боротьби. Найстійкіші робітники були обурені замороженою чоловічиною, як називали вони застосування анабіозу для "консервування" безробітних, і використовували заморожування як засіб агітації. Вибухнула революція. Загін озброєних робітників, захопивши літаки, вирушив у Гренландію, щоб оживити своїх братів, які спали мертвим сном, і поставити їх у ряди борців.
Тоді Карлсон і Гільберт, намагаючись випередити події, дали по радіо наказ своїм прислужникам у Гренландії висадити в повітря "Консерваторіум". Цей злочин вони збиралися пояснити нещасним випадком.
Радіотелеграму було перехоплено, і Карлсон та Гільберт не втекли від заслуженої кари. Однак радіохвилі летять швидше за будь-який літак. І коли червоні льотчики спустились біля мети свого польоту, вони застали тільки зяючі провалля, які ще диміли, уламки будівель і шматки мороженого людського мяса... Пощастило розкопати кілька вцілілих тіл, але й ці заморожені загинули від надто швидкого підвищення температури, а можливо і від задухи. Роботи утруднювалися ще й тим, що плани підземних тілосховищ зникли. Лишалося тільки поставити пам'ятник над цим сумним місцем. Минуло сімдесят три роки...
Джонсон мимоволі скрикнув. — І ось, не так давно, вивчаючи історію нашої революції з архівних матеріалів, в архіві одного з колишніх міністерств я знайшов заяву Гільберта про те, щоб йому дозволили побудувати "Консерваторіум" для консервування безробітних. Гільберт докладно і красномовно писав, яку нібито користь може дати цей захід у "справі викорінення періодичних криз і пов'язаних з ними робітничих заворушень". Рукою міністра на цій заяві було накладемо резолюцію: "Звичайно, краще, коли вони мирно спочиватимуть, аніж бунтуватимуть. Дозволити...".
Але найцікавіше те, що до заяви Гільберта прикладено план шахт. І в цьому плані я звернув увагу на одну шахту, що відходила далеко вбік від загальної мережі. Не знаю, якими міркуваннями керувалися будівники шахт, прокладаючи цю галерею. Мене зацікавило інше: в тій шахті могли залишитись тіла, які не потерпіли від катастрофи. Я зразу ж повідомив про це наш уряд. Було споряджено спеціальну експедицію, яка розпочала розкопки. Після кількох тижнів невдалих пошуків нам пощастило відкрити вхід у шахту. Шахта була майже не пошкоджена, і ми спустились у неї.
Жахливе видовище постало перед нашими очима. Вздовж довгого коридору в стінах було влаштовано ніші в три ряди, а в них лежали тіла. В ніші, розміщені ближче до виходу, мабуть, просочилося гаряче повітря. Під час вибуху воно відразу вбило людей, що лежали тут в анабіозі. Чим далі до середини шахти, температура, видно, підвищувалася повільніше, і кілька робітників ожили, та, певно, вони загинули від задухи, голоду або холоду. Їхні спотворені обличчя і судорожно зведені тіла свідчили про передсмертні муки.
Нарешті, у найглибшому місці шахти, за крутим поворотом, стояла рівномірна холодна температура. Тут ми знайшли тільки три тіла. Дуже обережно спробували оживити їх. І нам пощастило. Першим ожив відомий астроном Едуард Леслі, загибель якого оплакував весь учений світ, другим — поет Мере і третім Бенджамін Джонсон, якого я щойно привіз сюди на літаку... Якщо моїх слів недостатньо, на підтвердження їх я можу дати незаперечні докази. Я скінчив.
Усі сиділи мовчки, приголомшені почутим. Нарешті, Джонсон тяжко зітхнув і докірливо звернувся до Крукса:
— Виходить, я проспав сімдесят три роки? Чого ж ви не сказали мені про це зразу?
— Любий мій, я оберігав вас від надто сильного потрясіння після пробудження.
— Сімдесят три роки!.. — в роздумі промовив Джонсон. — Який же у нас тепер рік?
— Серпень тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року.
— Тоді мені було двадцять п'ять років.