Цорн не носив окулярів, його розумні сірі очі дивились весело і проникливо. Тонкі губи посміхалися. Костюм пісочного кольору з гвоздикою в петлиці гарно облягав його струнке тіло. В зовнішності лікаря, так само як і в обстановці, не було нічого, що нагадувало б його професію. І в усьому цьому був свій тонкий, добре продуманий психологічний розрахунок.
Як тільки Престо увійшов, Цорн підвівся і, простягнувши обидві руки, пішов йому назустріч, як до давнього друга.
— Здрастуйте, здрастуйте, містер Престо! — привітно вигукнув Цорн. — Дуже радий вас бачити. Сідайте, будь ласка. Отут вам буде зручніше.
Він посадовив Престо не біля письмового столу, а біля вікна, і сів у крісло навпроти. На маленькому круглому столику червоного дерева стояла срібна скринька з сигарами і цигарками та електрична запальничка.
— Ви любите цигарки чи сигари? — Цорн підсунув скриньку з багатьма відділеннями і пояснив: — Ось єгипетські цигарки, турецькі, гаванські сигари "Вегуерос", "Регалія Байрон", — у продажу не знайдете, — це із Суматри, Яви, Віргінії...
Престо подякував і взяв "Вегуерос" — найкращий витвір Гавани. Цорн запалив цигарку.
— Коли мене вчора сповістили, що до нас завітав сам Тоніо Престо, я, признатися, спочатку не повірив. Невже ви вирішили змінити свою зовнішність?
Цорн дивився прямо в обличчя Престо, ласкаво посміхаючись, але не сміючись, що дуже здивувало Престо. Цорн, очевидно, вмів прекрасно володіти собою.
— А чому б і ні? — відповів Престо запитанням на запитання.
Цорн зробив паузу, посміхнувся ще ширше, відкривши чудові білі довгі зуби, і сказав:
— А ви можете поручитися, що ваші поклонники не вчинять наді мною суду Лінча?
Престо посміхнувся в свою чергу і мало не проговорився про вчорашню відвідувачку.
— І справа не тільки в цьому, — говорив Цорн. — Я сам не певен, чи маю право зробити над вами метаморфозу.
"Невистачає ще того, щоб Цорн відмовився!" — з хвилюванням подумав Престо і сказав:
— Але ж ви робите їх десятками!
Тоніо хвилювався і був надзвичайно смішний. Але Цорн, як і досі, тільки посміхався. Залізна людина!
— Я тут пробув усього кілька годин, — додав Тоніо, — а вже бачив стільки товаришів по нещастю...
— Так, але ви становите виняток. Виняток навіть у моїй, трохи незвичайній практиці, — заперечив Цорн. — Для всіх моїх пацієнтів їх фізична ненормальність є лише сумною побічною обставиною. Вона позбавляє їх багато чого, не даючи нічого ні їм, ні суспільству. Вони нічого не втрачають, а виграють усе. Зовсім інша справа з вами. Ваша зовнішність нерозривно зв'язана з вашою творчістю, з вашими публічними виступами...
"І він про те саме!" — з досадою подумав Престо і крикнув:
— Я не раб публіки!
— Звичайно, ви вільний американський громадянин, — відповів Цорн. — Але я зараз кажу не про вас, а про себе. Згодьтеся, що ви — зовсім виключне явище природи, як неповторний твір мистецтва... Ви бачили химер на паризькому соборі Нотр-Дам? Вони дуже потворні, і разом з тим у них своєрідна краса. Що сказали б про людину, яка б розбила химери і на їх місце поставила благообразних херувимів? Хіба не називали б їі вандалом і варваром? Історія ніколи не простила б їй цього. Ця людина зганьбила б своє ім'я. Я не хочу, щоб це було моє ім'я... Боюсь, що ви й самі не обдумали до кінця всіх можливих наслідків вашого наміру... Ви знаєте, що моя лікарська практика — мій життєвий базис. Але я готовий відмовитись од гонорару і повернути вам його, щоб тільки не брати на себе такої величезної відповідальності.
— Значить, ви відмовляєтеся змінити мою зовнішність? — ослаблим голосом спитав Престо. В цю хвилину він здавався глибоко нещасним. Невже всі його мрії про нове життя в новому тілі, про особисте щастя загинуть?
Але не пригнічений вигляд розжалобив Цорна. його взагалі навряд чи можна було розжалобити. Цорн зовсім не збирався відпускати такого вигідного пацієнта. Проте це справді був трудний випадок у його практиці. Безсумнівно, перевтілення Престо викличе шум у всьому світі. Звичайно, Цорна не покарають судом Лінча. Але можливо, що газети лаятимуть його, і ще невідомо, чи буде це для нього новою рекламою, чи, може, пошкодить практиці. Та й зайва реклама була небажана для Цорна. Він мав достатню практику, залучаючи клієнтуру з найзаможніших класів. Широка публіка про нього мало знала, представники влади не цікавились ним, і це було йому тільки на руку: розголос міг викликати небажану увагу медичних організацій, і тоді хто знає, чим усе це закінчиться! В кращому випадку — збитками, набагато більшими, ніж гонорар Престо, необхідними для того, щоб погасити весь цей шум і зам'яти справу. Через те він хотів, як тільки можна, гарантувати себе і навіть установив у кабінеті апарат, що записував на валок розмову з Престо. При потребі Цорн міг довести, що він зробив усе можливе, що він сам вперто відмовляв Престо.
Цорн розвів руками і сказав:
— Ваша потворність — така сама хвороба, як і всяка інша. І тому як лікар я не маю права відмовити вам у лікарській допомозі. — Цю і наступні фрази він сказав особливо голосно і виразно. — Це дуже складний конфлікт і найкращим виходом з нього може бути ваша добровільна відмова од свого наміру. Тому я можу лише просити вас, дуже просити відмовитись од свого наміру. Обдумайте ще раз усе як слід. Почекаймо день-два. І якщо ви вирішите...
— Я вирішив твердо! — вигукнув Престо. — І два дні не змінять мого наміру.
Цорн зітхнув, ще раз розвів руками.
— Ну що ж! Цим самим ви берете всю відповідальність на себе. — І вже іншим тоном, як лікар, він спитав Тоніо: — На що ви скаржитесь, містер Престо?
— На долю.
Цорн, з виглядом людини, яка все розуміє, мовчки співчутливо кивнув головою і сказав:
— Доля для нас, сучасних людей, всього тільки закон причинності. Тому ми більше не блаїаємо долю. Ми скручуємо її в баранячий ріг... Ви — останній хворий. Прийом у мене закінчився. Ходімо в парк і там поговоримо, — додав він, глянувши на годинник.
ВСЕ ТЕЧЕ...
Престо і Цорн ішли доріжкою, посипаною жовтим піском, прямуючи в найдальшу частину парку.
— Отже, ви скаржитесь на долю? — повторив Цорн.
— Так, — палко відповів Престо. — Чому одна людина народжується красивою, а інша потворною? І ця потворність, мов прокляття, мов печать Каїна, незмінна, якщо не брати до уваги повільної зміни за віком від дитинства до старості?
Цорн похитав головою:
— Ви не праві. Ви зовсім не праві! Не тільки наше обличчя, але форма всього нашого тіла не є чимось стійким, нерухомим. Вони рухомі, вони течуть, мов річка. Тіло наше безперервно згоряє, в ньому багато що зникає, а замість того весь час створюється нове. Кожну мить ви стаєте іншим, а приблизно за сім років у вашому тілі не залишиться жодного атома з тих, що складають зараз ваше тіло.
— А проте я сьогоднішній як дві краплі схожий на вчорашнього, — зітхаючи сказав Престо.
Цорн посміхнувся. Але посмішка його була не образлива для Престо. Лікар посміхнувся його словам, а не жестам.
— Так, ілюзія сталості форм справді є. Але ця ілюзія виникає тому, що нові форми тіла будуються за зразком того тіла, яке "сплило", згоріло в обміні речовин, зникло. А будується тіло в такому ж вигляді тільки тому, що органи внутрішньої секреції своїми гормонами спрямовують це будівництво за раніше визначеним планом.
— А хіба це не говорить про сталість форм?
— Ні в якому разі! Вилита з бронзи статуетка не змінюється, доки час не зруйнує її. Вона має стійкі форми. Інша справа — форми нашого тіла. Як тільки одна із залоз внутрішньої секреції почне працювати, хоч трошки відхиляючись од визначеного плану, форми нашого тіла будуть змінюватися. Та ось гляньте на цих хворих.
Назустріч їм садовою доріжкою йшов чоловік-велетень. Пропорції його тіла були неправильні. Він мав надзвичайно довгі ноги і руки, короткий тулуб і маленьку голову. Незважаючи на свій величезний зріст, у велетня був зовсім дитячий вираз обличчя. Побачивши доктора Цорна, він почав опоряджати свій костюм, як хлопчик, що боїться дістати зауваження від дорослого.
Велетень вклонився лікареві і пішов далі.
— Бачите, який велетень? Нормальний зріст європейця — від ста шістдесяти двох сантиметрів у італійців до ста сімдесяти семи у норвежців. А зріст цього велетня — двісті тринадцять сантиметрів. Йому всього сімнадцять років. До десяти років він був зовсім нормальною дитиною, а потім раптом почав нестримно тягнутися вгору. Чому? Тому, що у нього передня частина придатка мозку — гіпофіза — почала розвиватися занадто (швидко, або, як кажемо ми, лікарі, це наслідок гіперфункції, тобто посиленої діяльності передньої частини гіпофіза. А ось карлиця, — дивіться праворуч. їй тридцять сім років, а зріст її всього дев'яносто сім сантиметрів. Ріст її затримався тому, що функція щитовидної залози була послаблена.
— Так, але всі ці зміни сталися в дитячому віці.
— З дорослим справа, звичайно, складніша. Але наука перемагає всі перешкоди... Ходімо ось до того будиночка біля горба. Може, нам пощастить побачити міс Веде.
Біля веранди будиночка сиділа жінка, відкинувшись на спинку великого крісла.
— Доброго вечора, міс Веде! — люб'язно сказав Цорн.
Жінка, не підводячись, кивком голови привітала Цорна.
Престо, глянувши на жінку, здригнувся. Це була якась потвора з видовженим обличчям, різко випнутим підборіддям і потилицею, з дуже товстим носом і губами. У неї були величезні руки і ноги.
— Яка вона страшна! — тихо сказав Престо, коли вони минули хвору.
— Так, потворна, — відповів лікар. — Чи повірите ви, що ця жінка ще недавно вважалася справжньою красунею, що всього два роки тому вона взяла в Чікаго приз краси? І, повірте, вона справді була надзвичайно красива. У мене є фотографія, де вона знята до хвороби. Я покажу вам її.
— І що ж її так спотворило?
— Без будь-якої видимої причини у неї почали розростатися кістки обличчя, головним чином підборіддя, кінці пальців рук і ніг, а також ребра і остисті відростки хребців. Хвороба почалася загальною кволістю. Ця хвороба зветься акромегалія і залежить вона від хворобливого збільшення, найімовірніше опуху передньої частини гіпофіза. Якби це трапилося в дитинстві, вона стала б велетнем, а в двадцять років вийшла отака потвора. А втім, штучно я міг би створити велетня із дорослої людини.
— Вона безнадійна?
— Зовсім ні.