Наші костюми добре захищають і від спеки, і від холоду, — озвався Соколовський. — Спускаємось. Тримайтеся міцніше, професоре!
Я теж ухопився за крісло. Але ракета майже без поштовху стала на колеса, підстрибнула, пролетіла метрів з двадцять, знову впала, знову підстрибнула і, нарешті, побігла досить рівною поверхнею.
Тюрін просив під'їхати до центра трикутника, утвореного трьома кратерами.
Ми швидко рушили до кратерів. Ґрунт ставав дедалі горбкуватіший, нас почало кидати з боку на бік, підкидати на сидіннях.
— Мабуть, краще одним стрибком перенестися до місця, — сказав геолог. — А то, чого доброго, і колеса поламаємо.
В цю мить ми відчули сильний поштовх. Щось під нами крекнуло, і машина, осівши набік, повільно поповзла по грудках.
— Ну от, я ж казав! — вигукнув з досадою Соколовський. — Аварія. Доведеться виходити і лагодити пошкодження.
— У нас є запасні колеса. Полагодимо, — сказав Тюрін. — В крайньому разі пішки підемо. До кратерів залишилося всього з десяток кілометрів. Треба одягатись!
І він квапливо витяг люльку і запалив.
— А я пропоную поїсти, — сказав Соколовський. — Уже час снідати.
Хоч як квапився Тюрін, але йому довелося скоритись. Ми нашвидку поснідали і вийшли з ракети. Соколовський похитав головою: колесо було зовсім зіпсоване. Довелося ставити нове.
— Ну, ви порайтесь, а я побіжу, — сказав Тюрін.
І він справді побіг. Отакий вам кисіль! Ось що значить наукова цікавість! Соколовський здивовано розвів руками. Тюрін легко перестрибував через розколини в два метри завширшки і тільки більші розколини обминав. Половина його костюма, обернена до Сонця, яскраво блищала, а друга майже зникала в тіні. Здавалося, що по місячній поверхні мчить надзвичайна потвора, стрибаючи на правій нозі і вимахуючи правою рукою. Ліва рука і нога періодично виблискували вузькою світловою смужкою — "місяцем" освітленої частини. Постать Тюріна хутко віддалялась.
Ми провозилися з колесом кілька хвилин. Коли все було полагоджено, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де містився другий апарат керування. Ми рушили слідами Тюріна. Сидіти на верху ракети було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч від нас — чотири тіні гір смугами вкривали освітлену Сонцем долину. Ліворуч — "горіли" тільки вершини гір, а підніжжя поринали в місячному присмерку. З Землі ця частина Місяця здається попелястого кольору. Гірські пасма були пологіші, ніж я сподівався. Ми їхали понад самим краєм "місяця", тобто по лінії "термінатора", як казав Тюрін, — межі світла і тіні. Раптом Соколовський легенько штовхнув мене ліктем у бік і кивнув головою вперед. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз з розгону перестрибували через такі розколини, а якщо розколина була занадто широка, перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я запитливо подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав:
— Дивіться, наш професор…
Я глянув і побачив Тюріна, який щойно вискочив з тіньової смуги. Він біг, вимахуючи руками, понад розколиною назустріч нам. Перестрибнути через неї він не міг.
— Боїться, що ми випередимо його і першими станемо в центрі цирку, — сказав геолог. — Доведеться спинитись.
Тільки-но ракета стала, Тюрін з розгону вискочив на верхню площадку. Місяць остаточно відмолодив його.
А втім, я трохи перебільшую. Тюрін прихилився до мене всім тілом, і видно було, як його одяг конвульсійно підіймався на грудях. Старий надзвичайно стомився.
Соколовський перед розколиною "натиснув на педалі". Стався вибух — ракета рвонула вперед і вгору. В ту ж мить перед моїми очима мелькнули ноги Тюріна. Утома позначилась: він не встиг міцно вхопитися за поруччя, і його скинуло. Я побачив, як тіло Тюріна, описавши дугу, почало падати. Він падав поволі, але із значної висоти. У мене завмерло серце. Убився професор!..
А ми вже летіли над широкою розколиною. Раптом Соколовський круто повернув ракету назад, через що я сам мало не впав, і ми швидко спустились на поверхню Місяця недалеко від Тюріна. Він лежав нерухомо. Соколовський, як людина досвідчена, насамперед оглянув одяг — чи не має розривів. Найменша дірка могла б бути смертельною: світовий холод миттю перетворив би тіло професора на крижину. На щастя, одяг був цілий, тільки вимазаний чорним пилом і трохи подряпаний. Тюрін підняв руку, ворухнув ногою… Живий! Несподівано він звівся на ноги і сам пішов до ракети. Мене це вразило. Тільки на Місяці можна падати так щасливо. Тюрін вибрався на своє місце і мовчки показав рукою вперед. Я заглянув у скло його скафандра. Він посміхався!
Через кілька хвилин ми були на місці. Професор перший урочисто зійшов з ракети. Він виконував обряд. Він священнодіяв. Ця картина назавжди врізалась мені в пам'ять. Чорне небо, всіяне зорями. Синювате сонце. З одного боку сліпучо яскраві гори, з другого — палаючі верхів'я гір, що висять у порожнечі. Широка долина цирку майже до половини вкрита тінню з зубчастим краєм; на всіяному попелом та пилом кам'янистому ґрунті, зникаючи вдалині, йдуть сліди коліс нашої машини. Ці сліди на місячній поверхні справляли особливо велике враження. Біля самого краю тіні розмірено ступає постать, схожа на водолаза, залишаючи за собою сліди — сліди ніг людини! Та ось ця постать спиняється. Дивиться на кратери, на нас, на небо. Збирає каміння і складає в невеличку піраміду. Тоді нахиляється і креслить пальцем на попелі: "ТЮРІН".
Цей напис, зроблений на легкому попелі пальцем руки, міцніший від рунічних написів на земних скелях: дощі не змиють його, вітри не занесуть пилом. Напис залишиться на мільйони років, якщо тільки випадковий метеорит не впаде на це місце.
Тюрін задоволений. Ми знову сідаємо в наш екіпаж і летимо на північ. Сонце помалу здіймається над обрієм і освітлює окремі скелі, що лежать на сході. Проте як повільно котиться воно по небу!
Знову стрибок над розколиною. Цього разу Тюріна попереджено. Він учепився руками за залізне поруччя. Я дивлюся вниз. Жахлива розколина! Навряд чи є такі на Землі. Дна не видно — чорно. А завширшки вона на кілька кілометрів. Бідолашний дідусь Місяць! Які глибокі зморшки на твоєму обличчі!..
— Альфонс… Птолемей… Ми вже бачили їх, підлітаючи до Місяця, — говорить Тюрін.
Вдалині я бачу вершину кратера. Тюрін притискає свій скафандр до мого — інакше ми не можемо розмовляти — і пояснює:
— Ось він!.. Копернік! Один з найбільших кратерів Місяця, його діаметр понад вісімдесят п'ять кілометрів. А найбільший кратер на Землі — на острові Цейлоні — має менш як сімдесят кілометрів.
— В кратер. В самий кратер! — командує Тюрін.
Соколовський ставить ракету "дибки". Вона стрімко здіймається вгору, щоб перелетіти через край кратера. З висоти я бачу правильне коло, в центрі якого височить конус. Ракета спускається біля основи конуса. Тюрін зіскакує на поверхню і стрибками біжить до конуса. Невже він хоче вилізти на вершину? Так і є. Він уже дряпається по крутих, майже прямовисних скелях і з такою швидкістю, що найкращий альпініст на Землі не зміг би його наздогнати. На Місяці лазити значно легше. Тут Тюрін важить десять-дванадцять кілограмів. Це невелика вага навіть для його кволих м'язів.
Навколо конуса, на деякій віддалі від нього, — кам'яний вал. Мені не зовсім зрозуміле його походження. Якщо це каміння, викинуте колись під час вибуху вулкана, — тоді воно було б розкидане по всьому простору і не утворило б такого правильного кільця.
Пояснення прийшло зовсім несподівано. Я раптом відчув струс ґрунту. Невже на Місяці бувають "місяцетруси"? Я здивовано оглянувся на Соколовського. Той мовчки простягнув руку в напрямі до шпиля: з його вершини летіли величезні скелі, дроблячись по дорозі. З розгону ці скелі докотились до валу.
Так от у чім річ! На Місяці немає ні вітрів, ні дощів — руйнівників земних гір. Але зате є небезпечніший руйнівник — величезна різниця температур між місячною ніччю і днем. Два тижні на Місяці тримається температура близько двохсот градусів холоду, а два тижні — близько двохсот градусів тепла. Різниця в чотириста градусів! Скелі не витримують і тріскаються, як остиглі склянки, в які налили окропу. Тюрін повинен це знати краще, ніж я. Яку ж необережність робить він, вирушивши в екскурсію на гору… Очевидно, професор і сам зрозумів це: стрибаючи з скелі на скелю, він швидко спускається вниз. Ліворуч від нього виникає новий обвал, праворуч — теж. Але Тюрін уже біля нас.
— Ні, ні! Я не відмовляюсь від своєї думки, — каже він, — але я вибрав невдалий час. Сходити на місячні гори треба або наприкінці місячного дня, або вночі. Поки що досить. Летімо в океан Бур, а звідти — прямо на схід, на другий бік Місяця, який ще не бачила жодна людина.
— Хотів би я знати, хто видумав ці дивні назви, — сказав я, коли ми рушили. — Копернік, Платон, Аристотель — це я ще розумію. Але що за океан Бур на Місяці, де ніяких бур не буває? Море Достатку, де нічого немає, крім мертвого каміння, море Криз… яких криз? І що це за моря, де немає ані краплі води?
— Так, назви не зовсім вдалі, — погодився Тюрін. — Западини на поверхні Місяця, це, звичайно, ложе океанів і морів, які були тут колись. Але їх назви… Треба ж було якось назвати! От коли відкривали нові маленькі планети, то спочатку називали їх за традицією іменами старогрецьких богів. Скоро всі імена було вичерпано, а нових планеток прибувало дедалі більше. Тоді вдалися до прославлених імен людей: Фламмаріона, Гаусса, Пікерінга і навіть відомих філантропів, як от американець Едуард Тук. Так капіталіст Тук придбав на небі земельні ділянки. На мою думку, для дрібних планет найкраща номерна система… А Карпати, Альпи, Апенніни на Місяці — це від убозтва фантазії. Ось я, наприклад, придумав зовсім нові назви для гір, вулканів, морів і цирків, які ми відкриємо на другому боці Місяця…
— Ви не забудете, звичайно, і кратера Тюріна? — спитав, усміхаючись, Соколовський.
— На всіх стане, — відповів професор. — І кратер Тюріна, і море Соколовського, і цирк Артем'єва, якщо захочете.
Не минуло й півгодини, як Соколовський, "піддавши пару" нашій ракеті, доставив нас в океан Бур. Ракета спустилась на "дно" океану.