Білий дикун

Олександр Бєляєв

Сторінка 3 з 6

Звичайно, не тільки воно, а й товста загартована шкіра та шар клітковини оберігають його від холоду.

На плащі Адама я знайшов цікаву "шпильку", зроблену з слонової кістки і прикрашену різьбленим птахом, схожим на глухаря. Дикунові відомо мистецтво. Він, очевидно, спускався з гір туди, де водяться слони.

З тої миті, як я врятував його від смерті, Адам відданий мені, мов собака. Коли я перев'язував його рани, він схопив мою руку і облизав, виявляючи так свою вдячність. Таким чином, я мав приємність пізнати "первісний поцілунок".

Сьогодні вранці Адам підвівся з ліжка і, незважаючи на мою заборону, — хоча взагалі він слухняний, — вийшов з намету, зірвав пов'язку і, підставивши рану сонцю, пролежав до вечора на сонці. Це гірське сонце творить чудеса. Опух зменшився. Рана швидко загоюється. Ще кілька днів, і ми вирушимо в дорогу. Чи піде він зі мною? Чи залишить свої рідні гори? Що б там не було, я не розлучуся з ним. Живий чи мертвий, він буде в Парижі.

27 вересня. Нарешті я дома, в Парижі, у своїй маленькій квартирі. Як довго я не писав! Адам зі мною. Але чого це мені коштувало!

Усупереч моїм сподіванням він пішов за мною. Адам корився, правдивіше, намагався коритися кожному моєму слову, оскільки сам не міг справитися з своєю дикою натурою. Поки ми не спустилися вниз, до людей, все було гаразд. Але потім...

Найперше, чим я був заклопотаний, — як одягти його. Не міг же я привести Адама в цивілізоване товариство голого, тільки із звіриною шкурою на спині. Я насилу знайшов білий фланелевий костюм на його зріст. Це були просто широка сорочка і штани. Сорочку він сяк-так надів, але з штаньми ніяк не міг примиритися. Вони зв'язували і смішили його. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, пирхав і прекумедно вивертав ноги.

У Калькутті на людній вулиці він раптом зняв штани і кинув їх. У Калькутті люди звичні до наготи, і це не викликало великого скандалу. Та що як він утне таку штуку в Парижі?

Уперше я вилаяв його, і який же він був жалюгідний, усвідомлюючи свою провину! Адам знову намагався лизати мені руки, хоч я йому й забороняю це робити.

Коли ми вже були на пароплаві, з ним знову трапилася пригода.

Перед самим відходом завила сирена. Адам, охоплений панічним жахом, упав на палубу, а потім, зірвавшись на ноги, миттю кинувся через борт у море. Довелося виловити його звідти і замкнути в каюті.

Багато клопоту завдав Адам мені і з харчуванням. Не могло бути й мови, щоб ходити з ним до спільного столу. Йому приносили обід у каюту. Але він відмовлявся — не міг їсти наші страви. Зрештою, довелося давати йому, як і в горах, сире м'ясо та воду. До всього Адамові допікала спека, і він часто вив, викликаючи нарікання пасажирів. А виводити його на палубу теж було не просто — довкола нього завжди збирався натовп зівак. Усе це завдавало мені чимало клопоту.

Нелегко і довго описувати всі події цієї подорожі. Адам весь час то лякався, то дивувався. Поїзди, автомобілі страхали його. Наш одяг, будинки, електричне освітлення буквально приголомшували. Якась дрібниця, на яку ми не звертаємо анінайменшої уваги, — рухлива світлова реклама, звуки духового оркестру або гурт галасливих хлопчаків-газетярів, — так поглинали увагу Адама, що мені доводилося по кілька разів смикати його за руку, щоб зрушити з місця.

Та що б там не було, моїм мукам настав край. Адам у Парижі.

14 грудня. Адам досяг деяких успіхів. Він уже не лиже мені руки. Звик до костюма, дуже любить яскраві галстуки, навчився їсти наші страви з допомогою ножа й виделки. Знає кілька найуживаніших французьких слів. Та виходити з ним на вулицю я ще не наважуюсь. А треба було б його провітрити. Адам занудьгував — мабуть, тому, що сидить весь час у кімнаті, хоча й при відчиненому вікні, незважаючи на сувору зиму. Ночами, особливо місячними, він сидить біля вікна і виє. Я забороняю йому вити, але він усе-таки виє, потихеньку, приглушено, жалібно... Серед ночі це людське виття дуже нервує, але, бачу, він не в силі стриматись.

Щоб розважити Адама, я приношу йому книжки з кольоровими малюнками. На мій подив, він дуже добре розуміє їх і тішиться, мов дитина. Особливо порадував його мій останній подарунок: цуценя. Адам не розлучається з ним ні на мить, навіть спить разом з Джіпсі, — він вимовляє "Жіпсь", — і собака платить йому такого ж відданістю, розуміє кожен його жест. Чи не тому, що психологія їхня дуже близька?

26 грудня. Проте Адам ще не зовсім "цивілізувався". Сьогодні до мене зайшов давній шкільний товариш і дружньо поплескав мене по плечу. Адам, гадаючи, мабуть, що мене б'ють, заричавши, кинувся на гостя, а вслід за ним і Джіпсі. Я насилу заспокоїв усіх трьох. Мій давній друг, людина нервова й дратівлива, дуже налякався і розсердився за цю вихватку.

— Я б на твоєму місці тримав його в клітці, — сказав він, прощаючись".

Далі в щоденнику було описано події, вже відомі Клотільді, — пригоди Адама на вулицях Парижа. Проте вона прочитала все до кінця.

— Вирішено, я повинна взятись за його виховання! — вигукнула вона, кинувши рукопис на стіл, і негайно послала професорові телеграму, запрошуючи його до себе разом з Адамом.

V. АДАМ ВИХОДИТЬ У СВІТ

З деяким хвилюванням підходив професор Лікорн до знайомого під'їзду будинку де Труа під руку з Адамом.

Адам з нерозлучним собачам, у чорному капелюсі, в модному пальті мав цілком пристойний вигляд. Лікорн подзвонив.

— Гляди ж, Адаме, шануйся. Поводься чемно. Не кричи, не стрибай...

— Еге ж...

Двері відчинились, і вони зайшли до вестибюля.

Швейцар, упізнавши Лікорна, шанобливо пропустив його. Лакей підбіг скинути пальто.

Зненацька Адам з диким ревінням кинувся на чучело ведмедя, що стояло, простягти лапи, в кутку, вчепився йому в горло і впав з ним на підлогу. Джіпсі загавкав. Вражений лакей упустив пальто на підлогу і стояв, роззявивши рота.

— Адаме, назад! — крикнув Лікорн.

Та Адам і сам зрозумів свою помилку, коли його залізні пальці продерли шкуру ведмедя і витягли звідти клоччя.

— Адаме, бідолашний, ти помилився. Ведмідь несправжній.

— Птах несправжній, у-у несправжній... Усе несправжній, — розгублено бурчав Адам, підводячись з підлоги.

— Ходімо, Адаме.

Адам плентався за своїм повелителем, тяжко зітхаючи від усвідомлення провини.

— Буду... — засмучено казав він.

Мовою Адама це означало "не буду". Лікорн мимоволі всміхнувся.

Слуга привів їх у кімнату Клотільди де Труа.

Коли Лікорн і Адам показалися в дверях, Клотільда, радо усміхаючись, попрямувала їм назустріч, простягаючи Адамові руку. Однак рука її повисла в повітрі.

Увагу Адама привернув фарфоровий китайський ідол з розкосими очима, що стояв на мармуровому каміні й хитав головою. Адам узяв у руки ляльку. Вона хруснула, і на підлогу посипались уламки.

— Адаме, сядь, — суворо наказав професор, узявши його за плече і садовлячи в крісло. — Сиди. Не рухайся. Бачиш, що ти наробив.

— Буду, — жалібно промовив Адам, скрушно розглядаючи уламки на підлозі.

— Я попереджаю вас, мадам, — промовив Лікорн, вітаючись нарешті з господинею, — що цей візит може завдати вам і мені чимало прикрощів. Адам ще не настільки вихований, щоб бувати в товаристві. І я хотів би краще, з вашого дозволу, одразу ж відвести його додому.

— Буду, — озвався Адам, почувши своє ім'я.

— Дрібниці, — відповіла Клотільда. — Будь ласка, не хвилюйтесь. Він же як дитина, що з нього візьмеш...

Наприкінці візиту Лікорн і Клотільда де Труа домовилися, що віднині Адам житиме в її особняку і вона під керівництвом професора візьметься за його виховання.

VI. ДОМАШНІЙ УНІВЕРСИТЕТ

Адам переселився і одразу ж перевернув догори дном увесь дім де Труа. Найнещаснішим почував себе господар.

— Можете собі уявити, що значить жити в одному домі з тигром, — говорив Бернард де Труа своєму компаньйонові по торгівлі. — Я намагаюсь уникати цього дикуна, але, поміркуйте самі, чи можна ухилитись від зустрічі, живучи під одним дахом? Хто знає, що в нього на думці? Він може вбити, зламати сейф, підпалити будинок... Я тепер не обідаю вдома. Повертаюсь через бічний вхід прямо до кабінету, замикаю двері на два запори і цілу ніч не сплю.

— Невже ніяк не можна спекатися цього пожильця? Де Труа безнадійно махнув рукою.

— Поки в дружини не мине оцей дур, — ніяк.

Щоранку Клотільда вчила Адама читати й писати, а вечорами передавала його "на виучку" своєму братові П'єру.

Товариство молодого веселого офіцера подобалось Адамові більше, аніж заняття з Клотільдою. Він охоче працював з П'єром і дивував свого вчителя неабиякими успіхами. За якийсь місяць Адам чудово навчився їздити на велосипеді, керувати автомобілем, веслувати, опанував бокс і футбол.

Правда, його скажена їзда на автомобілі закінчувалась численними штрафами, та для П'єра це не мало значення, поки "сестра, — як він казав, — тримає в руках ключі від каси Бернарда де Труа".

У боксі й футболі Адам немало перекалічив людей своїми нищівними ударами. Футбольний м'яч, пущений його ногою, валив з ніг, наче бомба. Проте його успіхи визнавали найкращі спортсмени. Він ставав знаменитістю в спортивному світі.

На жаль, П'єр просвіщав Адама не тільки в галузі спорту.

Частенько увечері молодий офіцер переодягався в цивільний одяг, брав з собою Адама і вирушав на Монмартр тинятися з кабачка в кабачок, шукаючи пригод. П'єр затівав сварки, потім нацьковував Адама і тішився розгромним побоїщем. Адам, збуджений вином, розкидав, мов ведмідь цуценят, кабацьких забіяк, що насідали на нього. Від хмелю геть вивітрювалась ота нетривка лакіровка "цивілізації", назовні проривалися первісні інстинкти, і він ставав не на жарт страшним у ці хвилини.

Клотільда дала П'єрові "відставку" і почала виховувати Адама сама.

— Ану ж побачимо, що зробите ви з вашим "облагороджуючим жіночим впливом", — іронічно казав П'єр.

Проте незабаром він змушений був визнати, що Адам помітно змінився на краще.

Клотільда часто прогулювалася з Адамом пішки, і все обходилося без будь-яких пригод. Адам поводився добре.

Коли що й бентежило Клотільду часом, так це його запитання, зовсім прості, на які, проте, їй важко було відповісти.

То Адам запитував, чи слід вважати своїм "ближнім" ведмедя і чи підставляти йому, якщо вдарить, "другу щоку". То, побачивши на вулиці голодного жебрака поруч з рознощиком пиріжків, самочинно починав годувати жебрака і заводив суперечку про "чуже" і "власне", явно не сприймаючи "основ економіки" і наполягаючи на тому, що голодних більше, ніж полісменів.

Такі розмови будили в Клотільді якесь тривожне почуття.

1 2 3 4 5 6