Але зараз?.. Літаючими тарілками, наскільки мені відомо, фахівці по справжньому не займалися. Не думаю, що контакти можливі в наш час.
О.М. — А що ви думаєте про так звані палеоконтакти, які відбувались в минулі тисячоліття? Підтвердженням їх дехто вважає такі матеріальні свідчення, як, скажімо, Баальбекська тераса, Великі єгипетські піраміди, зображення в пустелі Наска тощо. У науково-фантастичній літературі багато пишуть про те, що наші предки зустрічалися з представниками позаземних цивілізацій, бо чим, наприклад, пояснити дивні астрономічні знання у африканського племені догонів і таке подібне.
Р.Б. — Років п'ятнадцять тому була опублікована книжка "Колісниця богів", і тоді ж група американських документалістів, яка знімала фільм за цією книжкою, звернулась до мене з проханням зробити до нього усний коментар. (Точніше кажучи, фільм спирався не лише на цю книжку Еріка фон Денікіна, а й на інші його книжки — "Назад до зірок", "Посів і Космос", "Мій світ в образах" — О.М.) Я переглянув фільм і сказав їм: "Ви весь час запитуєте: "Чи могло це бути? Чи могло це бути?" Але ж це не науково. Треба висувати ідеї, а тоді доводити їх. Ви дивитесь на майданчики в перуанській пустелі, які виглядають наче зльотно-посадочні смуги, прокладені дев'ятсот або тисячу років тому, і задаєте питання: "Чи можливо, щоб це були посадочні смуги для колісниці Бога, істот з інших світів?" Я дивлюся на це й кажу: "Може, й так". Але ж така відповідь не гідна вченого! Або написи на скульптурах інків і майя. Або блакитні японські статуетки, що нагадують космонавтів у блакитних шоломах. Або піраміди та всі інші приклади.
Коли я прочитав книгу і подивився фільм, то сказав їм: "Я не можу цього зробити". Вони здивувались: "Чому?" Я відповів: "Тому що це недостатньо науково. Я не можу ризикувати своєю репутацією і збивати людей спантелику запитанням: "А чи могло б це бути насправді?" Отож я відмовився від цієї пропозиції, і телесценарист і продюсер Ред Сіллінг прокоментував фільм замість мене. Це не могло не відбитися на нашій дружбі: він заможна й незалежна людина і не повинен був ставити своє прізвище під таким фільмом. Звісно, це зовсім не означає, що ми повинні стримувати нашу уяву. Всі ці речі дуже заманливі й красиві. Я не знаю, що мають означати ті посадочні смуги, хто зробив змієподібні знаки та кола в горах, що їх можна побачити лише з висоти польоту. Ми ламаємо голови: "Навіщо вони зробили ці фігури, яких самі не могли побачити?" Але через дев'ятсот років уже неможливо дізнатися, про що думали тодішні люди. Коротше, це заманливий сюжет, і ми всі захоплені ним. Ми прагнемо романтики, але романтика мусить спиратися на знання, і я хочу, щоб знань у нас було побільше.
О.М. — У нас нещодавно кілька разів промайнула в пресі вже відома науковій фантастиці ідея, ніби планета Земля і життя на ній є об'єктом грандіозного експерименту з боку якоїсь позаземної над розвинутої цивілізації, яка здійснила такий експеримент і тепер спостерігає за ним. Яке ваше ставлення до цього?
Р.Б. — О, це чудова ідея! Я в неї не вірю, але вона мені подобається. Років тридцять п'ять тому я зробив фільм, що звався "Король з інших світів", про метеорит, який розколовся у наших краях, і про істот, що вийшли з цього метеорита: вони набули різних форм та обрисів і блукали навколо наших міст. Цю ідею висловлювали й інші письменники. Мовляв, багато тисяч років тому, ще перед тим, що ми звемо нашою ерою, нас занесло на Землю як уламки метеорита з іншої частини Всесвіту. Спершу то були якісь пливкі, змінні форми. Потім вони перетворилися на живих істот, прийшли в джунглі й нарешті зробилися такими, якими ми є. Інакше кажучи, що ми родом з інших світів. А чом би й ні? Або інший варіант: групи людей приземлилися багато років тому з інших світів і, покинуті, жили десь серед скель. Що ми знаємо про все це? Я хотів би, щоб ми виявились машинами, а, може, ми і є машинами? Га?! Про такі речі приємно погомоніти за столом у вільну годину.
О.М. — А кого ви, містере Бредбері, могли б назвати своїми вчителями в літературі?
Р.Б. — О, багатьох! Почнемо від Герберта Уеллса. Він вплинув, звичайно, на всіх нас. Коли я був підлітком, його друкували в усіх науково-фантастичних журналах. Згодом, коли я вчився в університеті, я зустрічав багатьох великих письменників тридцятих-сорокових років, і вони стали моїми вчителями: Едмонд Гамільтон, Лі Брекет, Роберт Ханлайн, мій вчитель і друг. І, звісно, славетний Айзек Азімов. Ми приятелюємо п'ятдесят років. З Артуром Кларком ми в дружбі тридцять п'ять років, разом з Карлом Саганом я написав книгу. Кого б ви не назвали з тих, хто писав у цьому жанрі, нема жодного, хто б якийсь час не був моїм вчителем і другом.
О.М. — Цікаво, кого з молодих американських фантастів могли б ви порекомендувати для перекладу в Радянському Союзі?
Р.Б. — Я знаю одного молодого автора ще з тих часів, коли йому було шістнадцять років. Пише він давненько, опублікував чимало книжок, тепер — відомий письменник не тільки у нас. Його ім'я — Грег Бер. Ви можете дістати його книжки, переглянути їх. Якщо схочете зв'язатися з ним після повернення додому, напишіть мені, я передам йому лист.
О.М. — А кого із сучасних американських письменників не фантастів шануєте ви найбільше, містере Бредбері?
Р.Б. — Звичайно, Хемінгуея і всю ту плеяду авторів. Стейнбека, Фолкнера... Я знаю, вони дуже популярні й у вас. Скотт Фіцджеральд — найкращий серед них. Знаєте, він письменник з ідеями, у Хемінгуея теж є серйозні думки, але не так багато, як в нього. Фолкнер — складніший, дуже складний, філософського спрямування письменник. Я дуже люблю оповідання цих американських авторів, багато чого в них навчився.
О.М. — А із більш сучасних?
Р.Б. — Всі наукові фантасти, яких я називав. Чимало белетристики, що тепер друкується в нью-йоркських журналах, — чистої води нудота. Трапляються вдалі речі, але зрідка. І більшість нью-йоркських інтелектуальних авторів, так званих серйозних письменників, теж наганяють нудоту.
О.М. — А Апдайк, Селінджер?
Р.Б. — Ну так, звісно, але ж Селінджер уже років двадцять як нічого нового не друкує. Взагалі ж у нас сьогодні немає по-справжньому цікавих письменників, якщо не говорити про Сола Беллоу, Айзека Башевіца Зінгера, може, ще кількох. Знаєте, я часто повертаюся до минулого. Перечитую знову й знову Джорджа Бернарда Шоу. Читаю Анатоля Франса, оповідання Мопассана, твори Мольєра, Жіроду, деякі речі Камю. А з російської літератури, звісно, Толстого. Мені більше подобаються його короткі речі. Дружина любить перечитувати "Війну і мир", а я хоч і намагався, але так і не прочитав цього твору. Віддаю перевагу таким речам, як "Крейцерова соната". І Гоголя читаю, і Достоєвського, звичайно. А якщо говорити про англійських авторів, то знову й знову повертаюсь до Хакслі, Діккенса, Шекспіра, Шоу. Шоу для мене найвищий, тому що він цікавився усім, він випромінював безліч ідей. Про жінок, політику, соціалізм, майбутнє. Згадаємо його великі суперечки з Честертоном. Коли у письменника немає ідей, його не варто читати, він нецікавий.
О.М. — Я теж люблю і шаную Шоу, і мені зараз пригадалась одна його цікава відповідь на лист, надісланий із Москви 1931 року. Шоу запитали, як Жовтнева революція вплинула на його творчість, на що він відповів: "Жовтнева революція не впливала на мою творчість. Це моя творчість вплинула на Жовтневу революцію".
Р.Б. — Ха-ха, це на нього схоже. Якщо подумати, то гарні письменники ніколи не бувають надто серйозними. Вони пишуть тому, що не можуть не писати. І навіть коли пишуть про сумне або погане, все одне якимсь дивовижним чином беруть участь у зображуваних подіях і цим розважають себе. Візьміть такий визначний твір, як "Війна і мир". Я впевнений, що писати цю річ було для Толстого воістину хвилюючою пригодою.
Бернард Шоу помер, коли мені було тридцять років. Мені пощастило зустрітися з ним в Лондоні, він став для мене другим батьком. Я був знайомий і з Хакслі. Це щастя, коли вдається зустріти людей, яких любиш.
О.М. — Ви, мабуть, чули, містере Бредбері, про ті суспільні процеси, які відбуваються тепер в СРСР, про перебудову, гласність, боротьбу за демократію?
Р.Б. — Сподіваюсь, що вам пощастить усе це здійснити. Нині настала доба змін для всього світу. Якщо все піде як слід. Якщо містер Горбачов працюватиме як слід. І якщо люди з його оточення діятимуть як слід... Гадаю, все те, що відбувається тепер — у вас, у нас, у Китаї, скрізь — повільно, але невідворотно веде до змін на краще. Входячи в наступне тисячоліття, ми, мабуть, скажемо: "Слава Богу, цей вік скінчився!" Ми вже почали допомагати один одному, але повинні допомагати ще більше.
О.М. — У нас вважають, що письменники — це вчителі життя. І не тільки для молоді. Не хотіли б ви, містере Бредбері, сказати кілька слів з цього погляду для читачів журналу "Всесвіт"?
Р.Б. — Але ж я і так вже забагато набалакав, хіба ні? Усе, про що ми говорили, ви можете передати своїм читачам. Історія людства — це історія наукової фантастики, яка зародилась у печерах: наукова фантастика почалася з тих малюнків, що їх печерні люди залишили на стінах печер. Люди й тоді мали свої проблеми, які треба було вирішувати. Наукова фантастика з'явилась двадцять тисяч років тому. Ми — діти тих печерних людей. Як і вони, ми мріємо і втілюємо мрії в життя, і від того самі змінюємось. Конструктивність мрії поліпшує світ. Світ може стати набагато кращим. Завдання наукової фантастичної літератури — спонукати дітей, щоб вони також мріяли змінити світ. Мені хотілося б, щоб такі зміни відбувалися швидше, але, мабуть, еволюція більш сприятлива для людини, ніж революція. Правда, для еволюційного шляху потрібно багато терпцю, а ми завжди прагнемо одержати все негайно, відразу. Ми, американці, теж мріяли, як ті печерні люди, щоб наші мрії перетворилися на дійсність.
О.М. — Дорогий містере Бредбері, читачі "Всесвіту" ніколи не пробачать мені, якщо я не спитаю, над чим ви зараз працюєте?
Р.Б. — Пишу сценарій для мюзиклів та науково-фантастичної опери за моїми власними творами. Один із сюжетів — про шістьох юнаків-чіканос. Я дуже люблю музику, мені подобається працювати з композиторами.