Такі актриси, звичайно, прочитають, хоч і не завжди, книжечку про Фанні Хіл, накажуть своєму шоферові раз чи двічі повезти їх на Сохо — і йдуть на сцену дивувати публіку життєвими деталями, хоч усім цілком зрозуміло, що актриса грає погано. Англійці називають це тріумфом мистецтва.— Він знову налив коньяку в обидві чарки.— Отак граєш і ти. Чому? Як ти гадаєш, хто цей хлопець, що він відчуває, коли просить узяти його на роботу? — Він уважно стежив за мною, і це мене дуже ображало.— Ти прибув з Америки. Там не дуже приємна обста— новка для таких хлопців, як ти. Я не знаю, може, ти не такий бідний, як... як дехто, але невже тобі важко зрозуміти, що почуває такий хлопець, як Чіко? Невже ти ніколи не попадав у таку ситуацію?
Я ненавидів його за те, що він поставив мені це питання, добре знаючи відповідь на нього: "Тільки дуже й дуже щасливий чорношкірий ніколи не попадав у таку ситуацію".
Дуже й дуже щасливий...
— О боже,— мовив я,— навіщо оте набридливе "у горі всі рівні"?
— Цілком можливо,— різко заперечив він,— що всі тільки тоді рівні.
Потім він замовк і сів за свій стіл. Обрізав сигару й закурив, пускаючи хмари диму, немов для того, щоб ми не бачили виразно один одного.
— Поміркуй сам,— сказав він,— я, французький режисер, ніколи не бачив вашої країни. Я не зробив вам нічого поганого, хіба що в історичному аспекті — як біла людина. Але моєї вин" в тому нема...
1 — Звідки (франц.).
— А моя є? — спитав я.— Є? Я ніколи не міг зрозуміти, чому я мушу розплачуватися за історію, вписану в колір моєї шкіри, а ви уникаєте будь-якої кари! — Я сам здивувався, що мимоволі заговорив так запально, і тепер тремтів усім тілом; з того, як Відаль на мене дивився, я зрозумів, що принаймні з професійного погляду він домігся від мене того, чого хотів.
— Чому ти так гадаєш? — Його обличчя стало зморене й суво— ре.— Я француз. Подивись на Францію. Невже ти думаєш, що я... що ми не розплачуємось за нашу історію? — Він підійшов до вікна й подивився на досить похмуре передмістя, де була роз— ташована студія.— Якщо ти бажаєш помсти — то радій. Хочеш ти чи ні, а ми будемо покарані — запорукою цьому наша дурість.— Він знову обернувся до мене.— Але я прошу тебе не сплутувати мене з блаженними невігласами вашої країни, які навіть не здо— гадуються про існування такої речі, як історія, а тому гадають, що їм пощастить, як ти сказав, уникнути кари. А я тобі скажу, що ти теж прагнеш до того самого. Я, французький режисер, ніколи не був у твоїй країні, не зробив тобі нічого лихого, але тут, у цій кімнаті, ти говорив не зі мною. Ти говорив не з Жаном Люком Відалем, а з якимсь іншим білим, якого ти добре пам'ятаєш, але який не має нічого спільного зі мною.— Він помовчав і вернувся до столу.— О, в більшості випадків ти пе такий, я знаю. Але все це засіло у тобі, а коли ти хвилюєшся, воно виходить назовні.
Отже, ти граєш Чіко фальшиво, неправдиво, і я тобі цього не дозволяю. Коли ми зараз повернемось до тієї сцени, я про— шу тебе пам'ятати про нашу розмову. Ти приніс в цю кімнату своє минуле. Те саме робить і Чіко, коли приходить у танцюваль— ний зал. Француз, до якого він звертається з проханням дати йому роботу, не просто француз — він і батько, що зрікся сина і зрадив його, і всі інші французи, яких він ненавидить.— Відаль усміхнувся й налив мені ще коньяку.— Ох, якби не наша історія, нам з тобою було б легше дійти до істини.— Він подивився мені в обличчя, ледь усміхаючись.— І ти... адже ти ж не образився, що я вимагаю від тебе щирості? Правда? Ти гадаєш, що я не маю на це права.— Потім він сказав слова, що, як він добре знав, мали мене розлютити:— Хто ж ти такий, заради чого приїхав до Фран— ції і як виховуватимеш свого сина? Невже вчитимеш його ніколи й нікому не казати правди? — Він зайшов за письмовий стіл і поглянув звідти на мене, наче з-за барикади.
— Ви не маєте права так зі мною розмовляти!
— Ні, маю,— заперечив він.— Я мушу зробити фільм так, щоб мене не лаяли, і я тебе примушу грати як слід.— Він глянув на свій годинник.— Ходімо працювати.
Дивлячись тепер на цього старого, впертого, досвідченого фран— цуза, котрий сидить у моїй вітальні, я питаю себе: чи здогадується він, що я, граючи роль Чіко, думав про долю Поля і переживав
жахливі кошмари? Інакше кажучи, я знов переживав катастрофи, які ледве не занапастили мене; та коли я про це думав, мені ста— вало ясно, що я не хотів би, щоб мій син ставився до мене так, як я ставився до свого батька. Він помер, коли мені було всього оди— надцять років, але я вже бачив, якого приниження він зазнавав, і мені було його жаль. Одначе хіба в мою жалість не проникала мимоволі зневага? Бо хіба я усвідомлював, чого він зазнав? Я розу— мів тільки те, що я його син. Хоч би як він мене любив, хоч би чого він зазнав, мене, його сина, зневажали. Навіть якби батько був живий, він не зміг би захистити мене. Єдине, що він міг би зробити, це підготувати мене до приниження; але й цього він не зробив. Бо хіба можна підготувати когось до того, що йому плюва— тимуть в обличчя, підготувати до безнастанних вигадок дріб'язко— вих людців-боягузів, які найдужче в світі бояться вияву людської гідності, а найбільшу втіху мають, коли принижують і мучать інших?
Однак для Поля, клявся я, такий день не настане. Я кину все своє життя і працю між Полем та страхіттям світу. Світ не може так зневажати Поля, як він зневажав мого батька й мене.
Пластинка Магалії скінчилась. Відаль устає й перекидає її.
— Ну? — Він ніжно дивиться на мене.— Прошу, розкажіть про свої кошмари.
— Ох, я часто думаю про те літо, яке я провів у Алабамі, коли померла моя мати.— Я замовк.— Знаєте, коли ми нарешті знімали на плівку оту сцену в барі, я думав про Нью-Йорк. Мені було страшно в Алабамі, але в Нью-Йорку я ледве не збожеволів. Я був упевнений, що ніколи не вернуся сюди — до Гаррієти. І знав, що як не вернусь — мені кінець.— Тепер Магалія співа "Коли ангели простують раєм". — Я влаштувався ліфтером у великому універ— сальному магазині. Ту роботу, як велику ласку, мені дістав один з батькових білих друзів. Адже ми на Півдні дуже довго залежали від ласки білих друзів.— Я дістав хустинку й витер обличчя.— Але я не сподобався тому чоловікові. Мабуть, я був йому не надто вдячний, не такий вдячний, як був мій батько. І я не міг знову звикнути до міста, в якому довго не жив, яке ненавидів. Жахливе місто, воно наче навмисно розляглося навколо в'язниці. А в суді того міста є спеціальна кімната, де б'ють. Ось ти йдеш вулицею уночі — найчастіше це буває вночі, але трапляється також і вдень.
І до тебе під'їздить ззаду поліцейська машина, й полісмен каже:
"Гей, хлопче! А йди-но сюди!" Ти підходиш. Він каже: "Хлопче, по-моєму, ти п'яний". І, розумієш, якщо ти заперечиш: "Ні, ні, сер",— він відлупцює тебе за те, що ти назвав його брехуном.
А коли ти скажеш щось інше, він просто забере тебе й поб'в заради розваги. Хіба що тобі вдасться його розсмішити. Вся штука в тому, щоб дати їм можливість розважитися, не лупцю— ючи тебе.
На вулицях Парижа спалахують ліхтарі, й зелене листя від— разу стає наче срібне.
— Або треба підтримувати їх у їхніх вигадках. Вони зроблять що завгодно, аби тільки довести, що ти не кращий за собаку, і змусять тебе відчути себе собакою. Вони зненавиділи мене за те, що я жив на Півночі й був у Європі. Мені весь час повторювали:
"Слід сподіватися, хлопче, ти не привіз звідти ніяких закордон— них ідей". І я відповідав: "Ні, сер", або: "Ні, мадам". Але я ніколи не казав це так, як треба. А вони ж пам'ятали, що ще недавно я казав це так, як треба. А тепер вони відчували, що я зневажаю їх, і я, мабуть, і справді хотів їм показати, що зневажаю їх. Та я зневажав їх не дужче, ніж інші, тільки інші ніколи цього не показували. Вони вміли догодити білим людям, адже це ж так просто: дати їм відчути, ніби вони послані богом ощасливити землю. І тоді вони відразу гордо ступають з дурною посмішкою на обличчі, а кольорові люблять спостерігати за ними, в душі ненавидячи їх. "Погляньте на нього,— скаже хто-небудь,— всю його білість виперло назовні". А коли ми їх не зневажали, ми їх жаліли. Ось що означає дружити з білим в Америці. Ти щиро жалієш бідолашного —байстрюка, який переконаний, що все в світі прекрасно, а ти знаєш, що це не так, і уявляєш собі, як йому буде важко звикнути до дійсності, якщо він узагалі коли-небудь до неї звикне.
Потім я знову думаю про Поля, що, як і раніше, вважає мене всемогутнім, про його шкіру кольору меду й вогню, про його чорні мов смола кучері. Я знов дивлюся на Париж і слухаю Магалію.
"Може, все-таки краще пережити всі страхіття в дитинстві. Не знаю. Може, тоді ти зможеш жити, якщо виживеш, кращим, справжнім життям, бо ти його так важко виборював, наче виривав з пащеки скаженого собаки. Але тоді на твоєму житті назавжди залишаться сліди зубів, укусів, крові!" Я взяв пляшку.
— По одній на дорогу?
— Дякую,— каже Відаль.
Я наливаю обом, а він не зводить з мене очей. Я ще ніколи не говорив так багато, принаймні на цю тему. Я знаю, що Відаля теж переслідують кошмари, бо чому б він так багато про них знав, але мені він ніколи про них не розповідав. Гадаю, що він просто перестав про них говорити. Я знаю, що під час війни він втратив дружину й сина і попав у в'язницю в Німеччині. Дуже рідко він про це згадує. В нього є одружена дочка, що живе в Англії, але й про неї він говорить рідко. Він схожий на людину.
яка звикла жити на те, що залишилось від минулого.
Якусь мить ми помовчали.
— Розповідай далі, будь ласка,— каже Відаль, усміхаючись.— Мені цікаво дізнатись, яка справжня причина твоєї правдивої гри.
— Моя сестра Луїза ніколи не виходила заміж,— кажу я різ— ко,— бо кілька років тому вона, її наречений і ще двоє інших друзів їхали в машині й поліція зупинила їх. Дівчина, що їхала з нами, мала занадто світлу шкіру, і полісменам не вірилось, що
вона теж кольорова. Вони примусили її вийти з машини, стяти перед фарами й підняти спідницю,— вони казали, що це єдиний спосіб узнати правду. Можете уявити їхні вигуки й жести; та ще добре, що на цьому ті жарти скінчились. Ніхто з чоловіків не міг нічого зробити. Відтоді Луїза не могла бачити свого друга, та й він, певно, не зміг би глянути їй в очі.— В кімнаті зовсім смеркло, і я йду до вимикача.— Розумієш, я знаю, що відчував той хлопець, я сам це пережив.