Для себе вони вже вирішили: втративши у битві чоловіків, дідівські оселі та все майно, для них прийнятним залишається одне – зберегти свою волю і честь.
І тому всі вони одноголосно вимагали не прощення для своїх чоловіків-утікачів, не повернення на батьківщину, не відшкодування втраченого майна, вони просили, щоб їм усім дозволили долучитися до римських дів-весталок. Це було почесне рішення, яке, як бачимо, свідчило про щирість їхніх сердець; але цього їм не дозволили. І тоді, палаючи гнівом, задля дотримання своєї обітниці, жінки вдалися до жорстокого вчинку. Насамперед вони розбили об землю своїх діточок – це був єдиний шлях врятувати їх від ганебного рабства; тієї ж ночі, щоб самим не зазнати знеславлення своєї чесноти, скуштувавши насильства ворога, на барикадах, які самі зробили, заподіяли собі смерть, повішавшись на шнурках і вуздечках. Так для пожадливих воїнів залишилася лише одна здобич – висячі трупи.
Одні жінки, якби їхні чоловіки зазнали поразки, зустріли б ворога благаннями, розпущеним волоссям, простягнутими руками, виповнюючи все довкола слізним плачем; інші, що було б ще ганебніше, навіть не згадуючи про якусь жіночу честь, лестощами й обіймами намагалися б добитися збереження свого майна чи повернення на батьківщину, або ж дозволили б переможцеві волочити себе, наче худобу. Але кимбрійки з твердим серцем зберегли себе для кращої долі, не дозволивши заплямувати славу свого народу навіть найменшим приниженням. Тож петлею врятувавшись від рабства і ганьби, вони переконливо довели, що їх чоловіків перемогли не завдяки силі, а завдяки несприятливій долі. Тому, відмовившись від кількох своїх років, які могли б ще проіснувати, не повішавшись, вони здобули значно довше життя для своєї чесноти. А для нащадків залишили подив, що так багато жінок, охоплені єдиним духом, а не за чиїмось розпорядженням чи за вказівкою народу, вночі в одному місці заподіяли собі однакову смерть.
81. Юлія, донька диктатора Гая Цезаря
Як своїм родом, так і подружжям Юлія була найславнішою з-поміж усіх жінок цілого світу, проте найбільшої слави зажила завдяки своїй святій любові та раптовій смерті.
Юлія була єдиною донькою Гая Юлія Цезаря[157] від його дружини Корнелії, батько якої, Цінна, був чотири рази консулом. Свій батьківський рід Юлій виводив аж від Енея, славного вождя троянців, – у цій родині було багато царів та інших знаменитостей, а материнський – від Анка, давнього царя Рима.[158] Сам Цезар надзвичайно славився успішними битвами, тріумфами і тривалою диктатурою.
Тож Юлія була дружиною Помпея Великого,[159] чоловіка дуже відомого в тогочасному Римі. Він перемагав царів, одних ставив, інших скидав, підкорював народи, винищував піратів, завойовував прихильність римського плебсу, царів цілого світу мав за своїх клієнтів[160] – цим усім він довго втомлював не тільки землю, а й небо. Хоча Юлія, чудова жінка, була ще зовсім юною, а Помпей – старим чоловіком, вона ніжно його любила і через це передчасно пішла з життя.
Коли Помпей на виборах едилів[161] приносив жертву, тварина, яку він тримав, почала борсатися від нанесених ран і сильно забризкала його кров'ю. Тому, знявши одяг, він відіслав служника додому, щоб поміняти його на інший, але трапилося так, що служник найпершою зустрів Юлію, яка була вагітна. Вона, уздрівши закривавлений одяг чоловіка, перш ніж довідатися, в чому справа, подумала, що Помпей загинув від руки зловмисника. Наче не бажаючи пережити свого коханого чоловіка, вона тут же поринула в страшну розпуку, закотила побляклі очі, склала руки, повалилася на землю й одразу померла – на превеликий жаль не тільки свого чоловіка і всіх римських громадян, але й цілого світу та всіх віків.
82. Порція, донька Катона з Утики
Порція була донькою того Марка Катона,[162] який, вивівши з Єгипту через палючі пустелі Лівії в Африку рештки військ Помпея, наклав на себе руки, не переживши перемоги Цезаря. Ця незвичайна, як бачимо, жінка ні в чому не зрадила вроджену батьківську хоробрість і непохитність.
Відклавши інші її славні чесноти, скажу, що вона при живому батькові вийшла заміж за Деція Брута[163] і любила його настільки ніжно і вірно, що він був найпершою і найголовнішою її жіночою турботою. Тому й не могла вона приховувати почесний вогонь любові у своєму чистому серці навіть тоді, коли настали складні часи.
Зразок такої любові прислужився до вічної хвали Порції, а також значно возвеличив її славу.
Коли Цезар врешті придушив усіх прибічників Помпея, нищівна громадянська війна швидко вщухла. Згодом стало цілком очевидно, що Цезар, будучи постійним диктатором, наміряється на титул царя – і частина сенату організувала змову проти нього. Поміж ними був і Брут. Цілком довіряючи Порції, Брут відкрив їй таємницю про страшний злочин. У ніч перед злощасним днем, коли змовники задумали вбити Цезаря, Брут якось виходив із спочивальні. Порція взяла бритву, начебто для догляду за нігтями, і, вдаючи, що сталося це випадково, зумисне поранилася. Служниці, що були поруч, від вигляду сильної кровотечі почали голосно кричати, підозрюючи, що сталося жахливе. Брут, що був вийшов, повернувся назад у спочивальню і дорікнув Порції за те, що вона перебирає на себе обов'язки стрижія. На що Порція, відіславши служників, сказала: "Найменше було легковажності у моєму вчинкові, але хочу, щоб ти бачив, що я маю відвагу заподіяти собі смерть мечем, якщо тобі не вдасться твій замисел".
Яка невичерпна сила любові, який щасливий муж цієї жінки! Але що ж трапилося далі? Змовники здійснили свій замисел, убивши Цезаря, – однак не безкарно. Все склалося не так, як гадалося: решта членів сенату засудили їх як зрадників батьківщини, і вони всі порозбігалися хто куди. Брут і Кассій подалися на Схід, зібрали чимале військо і рушили проти цезаря Октавіана[164] й Антонія, спадкоємців Цезаря. Коли Октавіан і Антоній виставили свої війська проти них і при Філіппах розбили і розігнали сили Брута і Кассія, сам Брут наклав на себе руки.
Порція, почувши такі вісті, не мислила для себе щастя в подальшому житті без свого чоловіка. Пам'ятаючи свою обітницю, не бачила іншого шляху до смерті, аніж на зразок давнього випадку з бритвою. Але не маючи нічого при собі, щоб швидко, підкоряючись пориву, здійснити свій задум, зачерпнула пригорщу палаючого вугілля, що було якраз під рукою, і не вагаючись засипала собі в уста і проковтнула. Жар випалив нутрощі й спровадив душу Порції на той світ.
Без сумніву, наскільки незвичним був її спосіб самогубства, настільки більшу славу подружньої вірності він приніс загиблій. Навіть смерть, яку власноруч заподіяв собі її батько, анітрохи не затьмарила заслуженої слави Порції.
83. Курія, дружина Квінта Лукреція
Курія була римлянкою; якщо покладатися на її ім'я, то можна стверджувати, що вона походила з родини Куріїв, а якщо покладатися на її вчинки, то вона була блискучим взірцем дивовижної поміркованості та чистої віри.
У часи великих заворушень, коли за наказом тріумвірів у місті були виставлені нові списки проскрибованих,[165] до них серед багатьох інших потрапив також Квінт Лукрецій, чоловік Курії. Більшість одразу ж покинули батьківські землі, заледве знайшовши сховок у печерах диких тварин, у віддалених горах чи поміж ворогів римського народу. І лише Лукрецій, послухавшись поради коханої дружини, безстрашний, залишився в мурах міста, в рідних стінах свого будинку, закрившись у своїй спочивальні, в обіймах власної жінки. Дружина вберегла його такою чудовою кмітливістю, чутливою старанністю та чистотою віри, що ніхто, крім однієї втаємниченої служниці, навіть близькі родичі не те що не знали нічого, а навіть не здогадувалися ні про що.
Лише уявімо собі, скільки разів, уміло прикриваючи таємницю, Курія виходила на люди у старому вбранні, з недоглянутою зовнішністю, зморщеним обличчям, заплаканими очима, нечесаним волоссям, без жодних прикрас, з тривожним подихом у грудях, з удавано безумним поглядом і наче сама не в собі, сновигала містом, заходила у храми, бродила вуличками, тремтячим і зламаним голосом, так наче вже надокучила богам своїми благаннями й голосінням, розпитувала перехожих та друзів, чи вони не зустрічали її Лукреція, чи не знають, чи він живий, куди і з ким подався, за якою надією, додаючи, що найбільше прагнула б долучитися до нього у втечі, вигнанні та незгодах. Вона мала робити багато всілякого, що зазвичай роблять нещасні, аби надійно приховати сховок свого чоловіка. Але якими лестощами, якими обіцянками, якими переконаннями вдалося їй умовити служницю стати союзницею і з кам'яним серцем зберігати таємницю? Якими втіхами могла вона підтримувати надію свого тремтячого чоловіка, полегшити жаль у його зневіреному серці, змінивши сум на радість?
У той час, коли всі інші, зазнавши такого ж нещастя, наражалися на штормове море, грозове небо, віроломство варварів, нестримну ненависть ворогів та руку переслідувача, тільки один Лукрецій почувався безпечно і захищено на лоні своєї милої дружини. Цією святою справою Курія заслужено здобула собі вічну славу.
84. Гортензія, донька Квінта Гортензія
Гортензія, донька видатного оратора Квінта Гортензія,[166] заслуговує гідної похвали. Вона не тільки щиросердечно цінувала красномовність свого батька, а навіть, якщо цього вимагала необхідність, сама переймала вишуканість промов, чого часом потребують учені мужі.
Під час тріумвірату, коли велика кількість жінок, зважаючи на потреби республіки, несла на собі нестерпний тягар грошових податків, ніхто з чоловіків не знаходив у собі сили надати їм захист; і тільки Гортензія відважилася винести на розгляд тріумвірів справу всього жіноцтва. Вона виступила так успішно і з такою невичерпною красномовністю, що слухачі незмірно дивувалися, гадаючи, що вона змінила свою стать і переродилася Гортензієм.
Така велична справа, за яку взялася Гортензія, ознаменувалася належним завершенням: не схибивши ані в жодній тезі своєї промови, ані в незаперечних доказах свого права, вона не отримала від тріумвірів заперечення ні в чому з того, що вимагала. Вони щиро погодилися відкликати більшу частину накладеного податку, зауваживши, що хоча мовчанка жінок у питаннях щодо республіки й викликає повагу, все ж, якщо є така можливість, яскрава і плинна красномовність має бути належно схвалена.