Але чеснота Артемізії не обмежується лише цими величними діяннями: жінка, щедро наділена чоловічою витривалістю, відвагою та військовим хистом, окрасила тріумфами своє величне ім'я.
Адже читаємо, що вже після смерті мужа вона щонайменше двічі, а то й частіше, бралася за зброю, відкладаючи на деякий час оплакування: вперше, коли захищала безпеку своєї країни, і вдруге, зберігаючи вірність союзникам, на їх прохання. Коли Мавзол помер, жителі Родосу, що неподалік від Галікарнаса, озлобилися на те, що жінка очолює царство Карію; сподіваючись захопити владу, вони зібрали флот і з великою кількістю війська напали на царство.
Місто Галікарнас розташоване над Ікаровим морем і має природні укріплення; є там два порти, один з яких, що зветься Малий, звужуючись, наче потаємно входить в глиб міста і розташований так, що з царського палацу, зведеного над ним, можна приготувати і позносити все необхідне, причому цього не помітили ні охорона палацу, ні чужинці; другий порт, більший, розташований поза мурами міста і виходить у відкрите море.
Артемізія, знаючи, що ворог із Родосу заходитиме у великий порт, наказала своїм громадянам озброюватися. Взявши з собою моряків і веслярів, вона заховала їх у палаці для здійснення свого таємного задуму. Всіх громадян попередила, щоб, допоки не подасть знаку, аплодували родосцям з мурів і, подаючи їм надію на капітуляцію, закликали їх, якщо зможуть, усім зібратися на форумі.
Сама ж відразу, тишком-нишком, потай від ворожого ока вийшла у відкрите море з малого порту. Коли подала умовлений знак, громадяни виманили родосців, і ті, покинувши свій флот, поспіхом попрямували на форум, наче переможці. Тоді Артемізія скерувала свої кораблі та рішуче налаштованих воїнів на покинутий флот родосців і захопила його. За наказом здійнявши галас, громадяни звідусіль накинулися на ворогів. Так галікарнасці винищили всіх нападників, позбавивши їх можливості втекти.
Здобувши перемогу, Артемізія увінчала захоплені кораблі лавром і взяла курс на Родос. Родосці, побачивши із сторожових веж, що наближаються їхні увінчані кораблі, повірили у перемогу своїх. Відкривши порт і ворота міста, зовсім несподівано для себе прийняли переможного ворога замість своїх. Так Артемізія швидко підкорила місто і наказала винищити всю старшину Родосу. А для прославляння своєї перемоги дала вказівку звести пам'ятник на родоському форумі: на місці Народних зборів поставили дві мідні статуї, одна з яких зображала Артемізію, інша – переможене родоське місто. На статую наклали ганебні вінки, що позначали поразку. Артемізія, зібравши данину, залишила острів і повернулася додому.
Іншого разу, коли Ксеркс,[112] могутній цар Персів, рушив на Спарту, всю землю покривши своїм військом, а флотом зайнявши весь берег, прагнучи не те щоб завоювати, а проковтнути всю Грецію, то попросив Артемізію долучити свій військовий флот до його армади. Але сухопутні сили Ксеркса вже захиталися, коли її флот біля Саламіна зустрівся у битві з флотом афінян під керівництвом Темістокла. Ксеркс споглядав битву з безпечного місця і бачив, як Артемізія відважно боролася поряд з усіма своїми вождями, закликаючи їх до бою, ніби помінялася із Ксерксом статтю. Якби Ксеркс був такий відважний і мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечі.
Деякі джерела говорять, що це була не Артемізія, а Артемідора, також цариця Галікарнаса, і на підтвердження свого здогаду вказують, що морська битва з Ксерксом біля Саламіна відбувалася в рік сімдесят четвертої олімпіади, а мавзолей Артемізія побудувала в рік сотої.[113]
Однак я приєднуюся до тих, які ототожнюють Артемізію й Артемідору, а достовірні свідчення, що їх розповідають про Артемізію, породжують багато недостовірних, і це зменшує нашу довіру до них.
А читач нехай вірить у те, що йому більше до вподоби: чи була задіяна вона одна, чи дві – все ж діяла жінка. Тож бачачи діяння Артемізії, чи можемо вважати, що через помилку природи сталося так, що тілу, яке Бог наповнив мужнім і величним духом, було надано жіночу стать?
58. Діва Віргінія, донька Віргінія
Віргінія, римська діва[114] як на ім'я, так і за вчинками, гідна шанобливої згадки. Вирізнялася вона чудовою красою і була донькою Авла Віргінія, порядного чоловіка, незважаючи на те, що походив він з простолюду. Хоча Віргінія мала чудовий талант, все ж вона прославилася не стільки своєю стриманістю, скільки жорстокістю свого коханця і непомірною суворістю батька, що й дало поштовх для здобуття нових вільностей для римлян.[115]
Коли децемвіри правили у Римі вже другий рік, батько заручив Віргінію з Луцієм Іцилієм, колишнім трибуном,[116] відважним юнаком. Їх одруження випадково відклалося через військовий похід римлян в Альгід[117] проти Еквів, у якому брав участь Віргіній. Обставини склалися так, що, на нещастя Віргінії, її краса так припала до серця децемвірові Аппію Клавдію, що він у неї безнадійно закохався; коли всі подалися в похід, він один залишився охороняти місто разом із Спурієм Аппієм.
Але ніжна дівчина не відповіла на його лестощі: ані вони, ані щедрі дарунки, ані благання чи погрози не переконали грудей, налитих чистотою. Тоді Аппій запалився таким божевільним гнівом, що, подумки перебравши різні можливості, але все ж не вважаючи достатньо безпечним застосовувати силу привселюдно, надумав застосувати підступ. Він взяв у спільники свого вільновідпущеника Марка Клавдія, чоловіка неймовірно зухвалого; той повинен був, коли дівчина проходитиме повз форум, як тільки випаде нагода, схопити її під виглядом, що вона його невільниця-втікачка, і відвести до свого дому. А якщо дівчина чинитиме опір, то мав привести її до Аппія – для судочинства.
За кілька днів після того, коли Віргінія проходила неподалік, вільновідпущеник нахабно схопив її і сказав, що вона належить йому. Дівчина почала з усіх сил кричати, намагаючись відбитися від нечестивого чоловіка, матрони, що йшли з нею, спробували допомогти їй – тож швидко зібрався великий натовп людей, серед яких був також Іцилій. Коли вже в обох сторін вичерпалися всі аргументи, Віргінію повели в преторію, до судді, закоханого в неї; від гнівливого Аппія ледве добилися дозволу на відтермінування слухання на один день.
Клавдій тут же помчався в табір і намагався дати вказівку воєначальникам, щоб вони перешкодили Віргінієві вийти до міста, хитрість, однак, не вдалася. Бо як тільки Віргінієві повідомили, він одразу ж, не знявши навіть брудного одягу, разом з донькою, кількома друзями й Іцилієм подався до курії.[118] Віроломний суддя, не вважаючи за необхідне вислуховувати Віргінія, виніс рішення на користь позивача Марка Клавдія, який стверджував, що дівчина є його власністю, невільницею-втікачкою. Марк хотів забрати дівчину, а Віргіній марно намагався переконати Аппія, що це неправда; врешті розгніваний батько випросив для себе і для доглядальниці дозвіл ненадовго перекинутися словом з донькою, щоб у разі викриття правди про вчинену помилку невільницю повернули з меншою неславою для себе.
Підійшовши разом з донькою до храму Венери Очистительниці, де були невеличкі крамнички, все ще на очах у курії, вихопив ножа у м'ясника і, вигукнувши: "Дорога донечко, повертаю тобі свободу тим шляхом, яким лиш можу!", простромив груди дівчині; всі, хто споглядав, заціпеніли від жаху.[119] Нещасна дівчина повалилася на землю і на очах у всіх присутніх пролила всю свою кров і випустила душу. Так з убивством невинної дівчини лопнула ганебна мрія похітливого Аппія. Вчинок Віргінія й Іцилія спричинив друге усунення плебеїв, децемвіри були змушені відійти від влади і повернути права, відібрані у римського народу.
Невдовзі після цього Віргіній був призначений народним трибуном, Аппія Клавдія притягнули до суду. Коли той прийшов, щоб відповідати у справі, за наказом Віргінія його закували в кайдани і кинули до в'язниці. Щоб уникнути свого заслуженого знеславлення, винний у смерті невинної Віргінії відкупив свою провину, позбавивши себе життя чи то петлею, чи мечем, чи отрутою. Однак його зухвалий клієнт, Марк Клавдій, не відповів належним чином, а врятувавшись втечею, оплакував свій злочин у вигнанні: все його майно, а також майно його патрона конфіскувала республіка.
Нічого немає ганебнішого, аніж упереджений суддя. Адже він, виконуючи вказівки свого злочинного розуму, обов'язково перевертає належний порядок законів, нівелює силу права, паралізує силу чесноти, попускає повіддя злочинності, тим самим невблаганно призводячи всенародне благо до руїни.
Якщо це не зовсім очевидно випливає з іншого, то злий вчинок Аппія і те, що за ним послідувало, достатньо висвітлюють справу. Адже цей могутній чоловік не стримав своєї нечестивої похоті. Заручившись підтримкою нечесного вільновідпущеника, намагався зробити з вільної – рабу, з дівчини – перелюбницю, і з зарученої – коханку. Завдяки його нечестивому рішенню сталося так, що батько накинувся на доньку, обернувши свою любов на жорстокість; а щоб неправдивим рішенням не скористався нечестивий чоловік, загинула невинна дівчина, піднявся заколот у місті, розпалився бунт у військовому таборі, виникло розділення між плебеями і патриціями – майже вся римська республіка потрапила в небезпечну круговерть.
Який чудовий захисник і видатний законодавець! Адже те, що повинен був карати твердою рукою, не завагався здійснити сам.
Авжеж! Наскільки часто ми, смертні, наражаємося на таку заразу, потрапляємо, невинні, у смертельну пастку і терпимо ярмо ганьби! Скільки нас переслідують, грабують і вбивають з примусу такої підлості! Наскільки поганими є такі вчинки? Посадовці, взагалі не маючи страху перед Богом, не вагаючись, обертають у злочинну вседозволеність те, що винайдене для вгамування похітливості. Адже очі та розум посадовців повинні бути розважливо скромними, мова виваженою, манери поважні та бездоганні, руки повністю захищені від хабарів. Однак чинять вони навпаки: розпусні в них не лише очі, але й помутнілі розуми, вони керуються не законами, а спокусами, завжди погордливі й ніколи не м'якнуть, хіба коли повія попросить, злість заспокоюють лише золотом. Дарунки вони не тільки приймають, але й випрошують, вимагають, відбирають їх.