Перемовців послали ще раз, однак той навіть не прийняв їх. Прийшли вони й утретє, разом з понтифіками в інфулах, зі своїми поважаними прохачами, однак повернулися додому зневірені. Тоді зневіра увійшла в серця всіх римлян, і юрба матрон подалася до Ветурії, матері Коріолана, і Волюмнії, його дружини. Вони почали жалібно просити стару жінку, щоб вона разом з дружиною Марція подалася у ворожий табір й ублагала свого сина змилостивитися, оскільки склалася така ситуація, що воїни вже не могли захистити республіку зброєю. Їх супроводжував величезний натовп жінок.
Коріолан, довідавшись про їх прихід, дуже розхвилювався і збентежився появою матері – піднявся з крісла і вийшов із шатра, щоб зустріти її.
Ветурія, тримаючи з одного боку його дружину, а з іншого дітей, сповнена почуття патріотизму, кинулася з гнівом на сина, щойно побачивши його. Вона виходила з міста як прохач, але тільки-но увійшла в табір ворога, перетворилася у звинувачувача, тож у старечих грудях пробудилася велика сила, і вона промовила: "Негайно зупинися, ненависний чоловіче! Перш ніж обійняти тебе, я хочу знати, чи ти прийшов, щоб прийняти мене як матір, чи як полоненого ворога? Бачу, що як ворога. Яка ж я нещасна! Чи моє довголіття, якого так прагнуть смертні, мало мене привести до того, що я бачу тебе, засудженого до вигнання ворога республіки? Питаю тебе: чи знаєш ти, озброєний вороже, на якому ґрунті стоїш? Чи ти впізнаєш батьківщину, яку бачиш перед собою? Певно ж, упізнаєш. А якщо ж ні, то нагадаю, що це земля, на якій ти був зачатий, народився і був вихований моєю працею.
Тож з яким духом, з якими думками, з якими намірами ти можеш наставляти на неї ворожу зброю? Чи повага, що належить матері, любов до милої дружини, ніжність до дітей не зустрічалися тобі на дорозі, коли ти нападав? Чи не зворушилося тобі серце в грудях, чи це все не угамувало твого гніву, який би він не був виправданий? Чи коли ти вперше побачив ці мури, не спало тобі на думку, що там твій дім і домашні пенати, дружина і діти, там твоя мати, нещаслива своєю недолею і твоїми вчинками?
Сенатори приходили до тебе, приходили й понтифіки – не змогли зворушити твоє скам'яніле серце, щоб ти на їх прохання зробив те, що мав би зробити добровільно. Тепер, нещасна, я бачу, що мій плід обернувся проти мене і моєї батьківщини: я вважала, що породила сина і громадянина, однак бачу, що породила ненависного і невблаганного ворога.
Було б краще, якби я взагалі не зачала, бо якби я була бездітна, то Рим не стояв би в облозі, а я, нещасна і стара, померла б у вільній батьківщині. Але я вже не можу перенести щось гірше для мене, ані ж ганебне для тебе, і в такому нещасті я довго не зможу існувати. Що ж до твоїх дітей, то ти зрозумієш, що, продовжуючи своє, забезпечиш їм або передчасну загибель, або довготривале рабство".
За словами ринули сльози, а відтак прохання дружини і дітей, взаємні обійми, схлипування плачучих і благаючих матрон. Ці слова, плачі та прохання зробили те, чого не змогла зробити поважність перемовників та величність понтифіків: повага до матері переламала гнів жорстокого вождя, і він змінив своє рішення. Обійнявши рідних, відіслав їх додому і забрав з-під міста ворожий табір.
Згодом, аби невдячністю не применшити славу жінки, сенат постановив, щоб на тому місці, де Ветурія розтопила гнів свого сина, звести на вічну пам'ять храм Фортуни Жінки і жертовник з випаленого каменя. Цей храм у майже незміненому вигляді достояв аж до нашого часу. Також сенат прийняв рішення, щоб коли жінка проходить поряд, чоловіки вставали і пропускали її: таких почестей чоловіки до того часу майже ніколи не віддавали. Цей давній звичай зберігся в нашому краї до сьогодні. Окрім того, жінкам дозволили носити у вухах сережки – прикраси, які віддавна носили східні жінки, а також одяг з пурпуру, золоті браслети і каблучки. Деякі джерела засвідчують, що за тим самим рішенням сенату жінкам дозволили приймати спадщину від кого завгодно, чого раніше не дозволялося.
Дехто вважає спірним питання, чи цю заслугу Ветурії чоловіки зневажають, а жінки поважають; я вважаю її якнайдостойнішою. Адже коли чоловічі засоби вичерпуються, жінки завдяки своїм перевагам виступають, виблискуючи царським одягом: чоловіки, позбавлені спадщини предків, бідніють, а жінки, отримуючи її, збагачуються; вшановують видатних, а поряд із ними – й незначних; від цього постають розмаїті невигоди для чоловіків і вигоди для жінок.
Я злословив би на Ветурію за її жіночу зверхність, що виявилася у її вчинкові, якби це не врятувало свободу Рима. Однак надмірну щедрість сенату, а також ганебний звичай, що протривав стільки часу, похвалити не можу. Адже могла б вдовольнитися й скромнішими відзнаками: присвячення їй храму Фортуни Жінки видається надмірним.
Що тут сказати? Цей світ належить жінкам, і чоловіки також ожіночуються. Вік, що пожирає багато корисного, не зміг зруйнувати те, що було шкідливим для чоловіків, як і не зменшив жіночої впертості, з якою вони тримаються за свої права.
Тож нехай жінки плескають Ветурії та вшановують її ім'я щоразу, коли прикрашають себе дорогоцінними камінцями і золотими каблучками, чи коли чоловіки встають і пропускають їх, чи коли вони на дозвіллі підраховують гроші померлих.
56. Тамірис, донька Мікона
Тамірис була відомою художницею своєї епохи. Хоча у віках загубилося багато її творів, але унікальність і талант жінки непідвладні часові. Є відомості, що вона жила в період дев'ятнадцятої олімпіади і була донькою художника Мікона. Читаємо, що в той час в Афінах було два Мікони, обоє – відомі художники, і відрізнялися вони лише короткою вказівкою – що одна з них донька Мікона, і було додане уточнення "молодша".
Постійно спостірегаючи за роботою батька, Тамірис, відкинувши жіночі турботи, з великим ентузіазмом взялася наслідувати його мистецтво, виявивши неабиякий талант. Коли Архелай був македонським царем, вона здобула славу видатного художника, так що навіть в Ефесі, де Діану вшановують особливим культом, довго зберігали її зображення, яке власноруч намалювала Тамірис на дошці, вважаючи його священним. Ця картина зберігалася там упродовж віків, будучи свідченням чудового вміння митця, і залишається гідною згадки й до сьогодні, навіть якщо порівнювати її з мистецтвом ткацтва і прядіння інших жінок.
57. Артемізія, цариця Карії
Артемізія, цариця Карії,[110] була великодушною жінкою. Для нащадків вона залишилася рідкісним і вічним зразком найсвятішої любові та незаплямованого вдівства. До наших днів не дійшли відомості ані про її батьків, ані про батьківщину, однак задля оспівування її слави вже достатньо знати, що вона була дружиною Мавзола, могутнього на той час царя Карії. За життя вона так його любила, що коли він помер, не могла забути мужа до кінця своїх днів.
Пам'яткою її любові був чудовий монумент, що довго простояв. Адже якщо вірити відомим історикам, як тільки коханий чоловік скінчив свої дні, вона справила виняткові почесті для його тіла. Після церемонії спалення, коли прах дбайливо зібрали, не дозволила засипати його на зберігання в золоту урну: вважала, що для жінки, яка так сильно любила свого чоловіка, жодне інше вмістилише не буде надійнішим, аніж її власні груди, в яких полум'я давньої любові після його смерті горіло значно яскравіше. Тому, щоб його прах покоївся там, де міститься вічна пам'ять про минуле життя, зібрала увесь, розчинила й потроху пила, допоки не випила все. Решту життя провела у слізних оплакуваннях. Споживши рідину, вірила, що йде до мужа, і, згорьована, згодом відійшла у небуття; але перед тим вдова здійснила неймовірні вчинки.
Звичай зводити видатним людям грандіозні поховальні монументи походить з давніх часів. Артемізія, не маючи й краплі жадібності, задумала неймовірно пишний та коштовний монумент, аби виглядав співмірним з її почуттями. Невдоволена жодним з місцевих майстрів і не довіряючи якомусь одному, наказала послати за Скопасом, Бріаксом, Тимотеєм та Леокаром, яких у Греції на той час вважали за найкращих будівничих у цілому світі. Під їх керівництвом для Мавзола був створений величний мавзолей, зведений з мармуру, видобутого саме для нього: аби цим неймовірним творінням, якщо не було іншого способу, увіковічити ім'я коханого мужа.
Мавзолей перевершив майже всі будівлі світу – як мистецтвом, так і коштами: його зарахували до семи чудес світу і довго берегли пам'ять про нього. Тож згадка про будівлю не була даремною: адже з нею розквітала і слава митців, і прославлялася величність знаменитої жінки.
Отже за наказом жінки архітектори заклали підвалини гробівця прямокутної форми поблизу Галікарнаса, головного міста Карії. Південна і північна сторони мали шістдесят три стопи у довжину, дві інші були коротшими. У висоту гробівець вивищувався на сто сорок стіп і мав тридцять шість мармурових колон довкола. Як згадують джерела, східну сторону будівлі проектував Скопас, північну – Бріакс, за західну сторону взявся Леокар, а четверту залишили для Тимотея. Митці намагалися перевершити один одного у вирізьблюванні статуй, фресок та інших окрас, виявляючи таку майстерність і силу таланту, що споглядаючі не раз дивувалися, що майстри створили з мармуру наче живі обличчя. Схоже, руки митців боролися за славу не лише для того часу, але й для наступних століть.
Артемізії не випало побачити завершення цього дивовижного творіння: їй перешкодила смерть. Говорять, що, незважаючи на смерть цариці, архітектори не покинули своєї праці, довівши задум до кінця, оскільки вважали, що для нащадків цей витвір буде чудовим свідченням їхнього таланту. До роботи, однак, залучили Гітерона, п'ятого архітектора, який додав до будівлі рівнобічну піраміду в двадцять чотири стопи;[111] шостий митець, скульптор Пітій, увінчав будівлю мармуровою колісницею, запряженою четвіркою коней. Коли цю будівлю завершили, то назвали її по імені царя Мавзола – мавзолей. З того часу всі царські поховання називають мавзолеями – від назви цієї видатної споруди.
Велику славу здобула любов Артемізії, щире визнання отримали її незламне вдівство і плачі, не менш відомим стало величне поховання – чи то завдяки скульпторам, чи завдяки Артемізії, що, випивши, помістила прах чоловіка у своїх грудях.