Але час ішов, і вже не було можливості далі хитрувати; якраз тоді милістю Бога сталося так, що з царства Феаків приплив-таки на Ітаку Одіссей, через двадцять років від тоді, як поїхав, сам і ніким не впізнаний. Підійшовши до своїх пастухів, він довідався про стан речей; оскільки завдяки своїй хитрості одягнувся як жебрак, то Сибот, старий свинар, прийняв його як рівного. Він і розповів Одіссеєві про все, що відбувалося в його домі. Тут Одіссей зустрів свого сина Телемаха, котрий повертався від Менелая, і таємно розповів йому правду про себе й виклав свої наміри. Відтак Сибот відпровадив Одіссея, все ще невпізнаного, додому.
Уздрівши, як нахабно женихи розтринькують його майно, як скромна Пенелопа відмовляється від їхніх пропозицій, Одіссей сильно розгнівався; закривши двері своєї господи, разом із свинопасом Сиботом, пастухом Філотієм і сином Телемахом він напав на бенкетуючих женихів. Одіссей убив Евримаха, сина Полібія, Антинона, Амфінома і Ктесиппа, що з Самосу, Агелая та багатьох інших – дарма що вони благали про прощення; також убив Мелантія, свого козопаса, бо він приносив зброю ворогам, а також домашніх служниць, які, як він довідався, злягалися з женихами; так він позбавив свою Пенелопу від зазіхань молодиків. А вона, заледве впізнаючи свого мужа, відчула неймовірну радість, отримавши того, на кого так довго чекала.
Як говорить Лікофрон, останній грецький поет, старець Навплій, що помстився за смерть свого сина Паламеда, спокусою схиливши до розпусти майже всіх грецьких жінок, намовив Пенелопу до обіймів і стосунків з одним із женихів. Але у віршах багатьох поетів славна жіноча чеснота Пенелопи оспівана як чиста непорочність – і я не схильний вірити одному, що стверджує протилежне. Така чеснота варта настільки більшого вихваляння, наскільки рідко трапляється – і що більше на неї зазіхали, то незламніше вона трималася.
41. Лавінія, цариця Лаврента
Лавінія, цариця Лаврента, що веде свій рід від Сатурна Критського, була єдиною донькою царя Латина[79] і його дружини Амати. І оскільки вона була дружиною Енея, мужнього троянського полководця, то більше, аніж будь-яким діянням, насамперед прославилася тим, що стала причиною війни Енея з Турном Рутульським.
Турн, рутульський цар, юнак неабиякої відваги, понад усе прагнув одружитися з Лавінією. Адже попри те, що вона вирізнялася знаменитою красою, була спадкоємницею батьківського царства; Амата, мати Лавінії, була бабусею Турна, що вселяло в нього надію, бо вона всіляко сприяла інтересам свого онука. Але Латин, досвідчений віщун, отримав пророцтво від оракула, що видасть доньку за чужоземного вождя, і тому не підтримував намірів дружини. Тож коли Еней, втікаючи з Трої, прибув до їхнього краю, Латин, спокусившись як славним Енеєвим родом, так і пророцтвом, пообіцяв йому свою дружбу і руку доньки, тільки-но той попросив. Через це і почалася війна між Енеєм і Турном. Після багатьох боїв, у яких загинуло і було скалічено чимало знаних воїнів, троянці врешті взяли гору, Еней справив заручини з Лавінією, Амата скінчила життя у петлі через великий сором.
Деякі джерела говорять, що війна вибухнула вже після одруження; але як би там не було, кажуть, що Лавінія зачала сина від славного принца Енея; однак ще до того, як його народила, Еней відійшов з цього світу біля ріки Нумік. Тоді Лавінія зі страху перед пасинком Асканієм утекла до лісу, де й народила сина по смерті батька і назвала його Юлієм Сильвієм, як говорить дехто. Але Асканій виявився прихильнішим до своєї мачухи, аніж вона думала, і подався до Альби – міста, яке сам і заснував, залишивши Лавінії батьківське царство. А вона, все ще зберігаючи у грудях давню благородність, достойно і чесно живучи, з великою старанністю управляла царством, не давши нічому пропасти, і зберігала його аж доти, доки не передала дорослому Сильвію.
Деякі джерела стверджують, що забрав її з лісу якийсь Меламподій і що Асканій піклувався про Сильвія як про свого рідного брата.
42. Дідона, або Елісса, цариця Карфагена
Дідона, яку раніше називали Еліссою, була і засновницею, і царицею Карфагена.[80] Справедливо вихваляючи цю жінку, дещо присолоджу свою розповідь: сподіваюся, своєю невеликою оповіддю зможу хоча б частково відчистити незаслужені закиди щодо чесноти її вдівства.
Аби докладніше розповісти про її славу, коротко додам: загальновідомо, що фінікійці, які користувалися славою надзвичайно працелюбного народу, прийшли з найвіддаленіших місцевостей Єгипту на узбережжя Сирії, заснувавши там багато чудових міст. З-поміж них виділявся цар Аґенор, славний не те що у свій, але й у наш час; від нього, як розповідають, і бере свій початок Дідонин рід. Бел, її батько, фінікійський цар, як тільки завоював Кіпр, одразу помер, доручивши її, маленьку дівчинку, та Пігмаліона, її старшого брата, фінікійцям. Вони посадили Пігмаліона на трон його батька, а дівчину-красуню Еліссу видали за Ацерба, чи Сихея, чи Сикарба, як говорять інші: він був жерцем у храмі Геркулеса, і його в Тірі шанували першим після царя.
Обоє відчували одне до одного святі почуття. Але Пігмаліон мав ненаситну жадобу до золота – найбільшу, яку будь-коли мав хтось із смертних; Ацерб був дуже багатий і, знаючи жадібність царя, приховував свої статки. Однак не міг приховати чуток про свої багатства; прагнучи наживи і палаючи заздрістю, Пігмаліон підступно вбив необачного Ацерба.
Елісса настільки важко сприйняла цю новину, що ледве не наклала на себе руки; весь час побиваючись у слізних оплакуваннях, часто і даремно закликала свого коханого Ацерба, виливаючи на брата чорні прокляття. Але отримала, як дехто стверджує, видіння уві сні чи, можливо, власним розумом домислила, що їй слід негайно втікати, аби і її часом не погубила братова жадібність. Тож, полишивши жіночу ніжність та скріпивши дух чоловічою хоробрістю (від чого й отримала згодом ім'я Дідона, що фінікійською означає те саме, що "мужність" латинською), схилила на свій бік багатьох принців міста, які з різних причин тримали зло на Пігмаліона. Тоді вона захопила братові кораблі, які вже стояли напоготові для її ж депортації або для чогось іншого, наказала мореплавцям швидко їх приготувати і вночі, захопивши всі чоловікові скарби, про які знала, а також інший дріб'язок, який змогла забрати від брата, потай на них завантажила. Вигадала ще одну хитрість: наповнивши багато міхів піском, наче це і є скарби Ацерба, у всіх на очах завантажила їх на корабель, а вийшовши у відкрите море, на превелике здивування всіх невтаємничених, наказала викинути їх усі в море. Сама ж, плачучи, засвідчила, що разом із потопленням скарбів Ацерба знайде й свою смерть, якої так давно бажає. Однак Елісса співчувала мореплавцям, які були з нею, бо не сумнівалася, що в разі, якщо вони повернуться до Пігмаліона, жорстокий і нещадний правитель усіх на чолі з нею жахливо покарає четвертуванням; вона запропонувала їм втікати разом з нею і запевнила їх, що завжди піклуватиметься і про них, і про їхні потреби.
Нещасні мореплавці, налякані перспективою жахливої смерті, почувши таку пропозицію, все ж легко погодилися на втечу, хоча й з важким серцем покидали рідну землю та батьківських пенатів.[81] Тож, повернувши кермо, під проводом Дідони вони подалися на Кіпр. Там, задля втіхи юнаків і народження потомства, схопили кілька молодих дівчат, що за своїм звичаєм на узбережжі чинили узливання Венері, а також взяли разом із собою Юпітерового жерця з усією родиною: він заздалегідь знав про прибуття Дідони і сповістив про грандіозні наслідки цієї втечі.
Залишивши Крит позаду, а Сицилію праворуч, Дідона подалася до берегів Африки. Огинаючи узбережжя Массилії, зайшла в затоку, яка згодом стала дуже відомою. Вважаючи це місце безпечним для кораблів, дала дозвіл на перепочинок втомленим веслярам. Місцеві жителі, зацікавившись прибульцями, принесли на продаж різні товари та продукти; як зазвичай трапляється, почалися розмови і товариські стосунки. Коли ж прибульці видалися дружніми, то запропонували їм оселитися поблизу. Посли з міста Ютики, жителі якого також були колишніми вихідцями з Тіра, переконали їх влаштовуватися на постійно. Дідона розуміла, що брат може піти на неї війною, однак не боялася. Щоб нікого не образити і щоб ніхто не здогадався про її величні задуми, вона купила у землевласників для облаштування житла стільки землі на узбережжі, скільки могла зайняти шкура бика.
Якою хитрою була ця жінка! Наказавши порізати шкуру бика на вузесенькі смужки та зв'язати їх разом, вона змогла охопити набагато більшу площу, аніж вважали продавці; ворожачи на кінську голову, заснувала військове місто, ім'я якого – Карфаген; побудувала замок, давши йому ім'я Бурса, яке походило від бичачої шкури. Показавши скарби, які до того часу переховувала, вселила велику надію в душі своїх союзників-утікачів. Невдовзі на цьому місці виросли мури, храми, форум,[82] установчі та приватні будівлі. Дуже швидко Дідона, видавши народові закони та загальні норми поведінки, прославилася на цілу Африку як швидким зведенням великого міста, так і своєю небаченою красою, нечуваною мужністю та чесністю.
Однак афри – надзвичайно схильні до пристрастей люди, тому й сталося так, що массилійський цар уперто забажав Дідону собі в дружини і пригрозив старійшині міста війною та поваленням новозбудованого міста в разі відмови. А вони, добре знаючи святу і незламну обіцянку вдови-цариці, небезпідставно боялися, що вона відхилить прохання царя і місто поглине війна. Тож не наважуючись доповісти Дідоні справжні вимоги, надумали перехитрити царицю і домогтися бажаного її ж словами, коли вона розпитуватиме. Отже повідомили їй, що цар бажав скористатися їхньою вченістю, щоб просвітити свій неосвічений люд вищими людськими звичаями, і тому, погрожуючи війною, просив надати йому вчителів. Однак вони сказали, що не знають нікого, хто міг би прийняти на себе такий великий тягар: щоб, полишивши батьківщину, піти жити до такого жахливого царя.
Цариця, не відчувши підступу, накинулася на них з такими словами: "Славні громадяни! Що це за в'ялість, що за обмеженість? Чи ви не знаєте, що ми народжені для батьків та батьківщини? Чи називатиметься справжнім громадянином той, хто в разі необхідності не пожертвує своїм життям, не те що вигодами заради користі народу? Тож ідіть і з гордістю позбавте батьківщину вибуху великої війни ціною своєї невеликої незручності".
Слухаючи такі дорікання цариці, її союзники зрозуміли, що досягнули своєї мети; тут вони й повідомили їй, чого справді хотів цар.