Його сутність — відокремлення в формі/знакові — скрізь. Місто становить собою ґетто телебачення, реклами, ґетто споживачів/спожитих, наперед проґнозованих читачів, кодованих декодувальників масмедій, циркулювальників/циркульованих у метрі, розважальників/розважаних на дозвіллі тощо. Кожен часопростір міського життя становить певне ґетто, і всі вони між собою пов'язані. Сьогодні соціялізація — чи, радше, десоціялізація — відбувається завдяки структурному подрібненню, що диктується численними кодами. Доба виробництва, товару і робочої сили ще передбачала певну солідарність соціяльних процесів, аж до експлуатації включно, — і саме на цій солідарності Маркс побудував свою перспективу революції. Однак ця історична солідарність уже щезла — маємо на увазі фабричну, вуличну і класову солідарність. На сьогодні всі роз'єднані і байдужі під знаком телебачення й автомобіля, під знаком стереотипів поведінки, котрі повсюдно записані в масмедіях або міському ландшафті. Всі стоять в одній шерензі — завдяки несвідомій самоідентифікації зі спрямувальними моделями, себто з орґанізованими моделями симуляції. Все підлягає взаємній підміні, як і самі ці моделі. Це доба індивідів змінної ґеометрії. Що ж до ґеометрії коду, то вона залишається незмінною і централізованою. Монополія цього коду, повсюдно розлита у тканині міста, становить справжню форму суспільних відносин.
Можна передбачити, що виробництво, сфера матеріяльного продукування зазнає децентралізації й це покладе край історичному співвіднесенню міста з ринковим виробництвом. Система може обійтися без виробничого фабрично-заводського міста, без часопростору товарів і суспільних ринкових відносин. Вже спостерігаються ознаки подібної еволюції. Однак вона не може обійтися без міста як часопростору коду і репродукування, адже централізованість коду становить дефініцію самої влади.
*
Отож, головну політичну вагу на сьогодні має все, що виступає проти цієї семіократії, проти цієї нової форми закону цінности — тотальної взаємопідміни елементів у межах функційного ансамблю, де кожен елемент набуває сенсу лише як структурна змінна величина, що підпорядковується коду. Наприклад, ґрафіті.
І справді, за таких умов радикальний бунт полягатиме навіть у тому, щоб сказати: "Я існую, ось я такий-то, я мешкаю на тій чи тій вулиці, я живу тут і тепер". Однак це було б лише бунтарство задля ідентичности — поборювати анонімність, відстоюючи своє ім'я і свою власну реальність. Ґрафіті йдуть далі: анонімності вони протиставляють не імена, а псевдоніми. З комбінаторности вони силкуються вирватися не задля того, щоб відвоювати недосяжну ідентичність, а щоб обернути супроти системи її ж таки недетермінованість, — недетермінованість перетворити в екстермінацію. Спотворення коду, обернення його проти самого себе, за своєю ж лоґікою і на своїй території, дає можливість отримати над ним перемогу, оскільки його перевершують в ірреферентності.
Superbee spix cola 139 kool guy crazy cross 136 — все це нічого не означає, це не власне ім'я, це символічний номер у матрикулярному реєстрі, покликаний збити з пантелику загальноприйняту систему найменування. Його елементи не відзначаються ориґінальністю — вони походять із мультфільмів, де їхнє побутування обмежувалося рамками чистої фікції, але вони вихлюпуються за ці межі, проектуються в реальність як зойк, як вигук, як анти-дискурс, як відмова від будь-якого синтаксичного, поетичного, політичного обробляння, як найменший елемент, доглибно закритий для будь-якого орґанізованого дискурсу. Непереможні внаслідок їхньої ж таки вбогости, вони не підлягають жодній інтепретації, жодній конотації, та й самі нікого й нічого не денотують — уникаючи і денотації, й конотації, вони таким чином ухиляються й від принципу сиґніфікації і, як порожні позначники, вдираються до сфери повних знаків міста і руйнують її вже одною своєю присутністю.
В цих найменнях немає інтимности, як немає її й у ґетто, що існує без приватного життя, однак живе завдяки інтенсивному колективному обміну. Ці наймення виборюють не ідентичність, не особистість, а радикальну винятковість клану, ватаги, банди, вікової, етнічної чи ще якоїсь групи, до котрої, як відомо, належати можна завдяки присвоєнню іншого наймення і цілковитій вірності цьому тотемному найменуванню, навіть якщо воно й походить безпосередньо з андерґраундних коміксів. Наша суспільна структура відкидає таку форму символічного найменування, вона дає кожному його власне ймення і наділяє його приватною індивідуальністю, ламаючи будь-яку солідарність во ім'я абстрактно-універсальної соціяльности міста. А ці наймення, ці племінні прізвиська, навпаки, відзначаються правдивою символічною інвестицією: їх створили для дарування, обміну, передачі, безнастанної зміни в анонімному середовищі, однак ця анонімність має колективний характер, де ці наймення виступають елементами ініціяції, котра переходить від одного до другого за схемою обміну, так що вони, як і вся мова загалом, не належать нікому конкретно.
І саме тут криється справжня потуга символічного ритуалу, й, у в цьому сенсі, ґрафіті суперечать всім рекламним і медіятичним знакам, які, захарастивши стіни наших міст, неначебто створюють ілюзію таких же замовлянь. Рекламу порівнювали зі святом — без неї міське середовище було б похмурим і нецікавим. Але насправді вона призводить лише до холодного пожвавлення, вона створює всього лиш симулякр заклику і тепла й нікому не подає знаку, не підхоплюється автономним чи колективним прочитанням, не утворює символічної мережі. Реклама сама є стіною, — ще більшою мірою, ніж стіни, де її розміщено, — це стіна функційних знаків, що створені для декодування, й цим їхній ефект і вичерпується.
Всі медіятичні знаки походять із цього простору, що позбавлений якостей, з цієї поверхні, що вкрита написами, зі стіни, що височить поміж виробниками й споживачами, поміж відправниками й одержувачами знаків. Це міське тіло без орґанів, як висловився б Делез, тіло, в якому перехрещуються струми, що течуть протореними річиськами. Що ж до ґрафіті, то вони пов'язані з територією. Вони териториліязують декодований міський простір — завдяки їм та чи та вулиця, той чи той квартал набувають життя, знову стають колективною територією. Й вони не обмежуються теренами ґетто, вони експортують ґетто в усі артерії міста, вдираються до міста білих і роблять очевидним той факт, що воно якраз і є правдивим ґетто західного світу.
Разом з ними до міста вдирається лінґвістичне ґетто, щось таке як бунт знаків. Досьогодні у реєстрі знаків міської сиґналізації ґрафіті відносилися до найнижчого, ницого розряду, — розряду порноґрафії та сексу, — це були сороміцькі написи, загнані до громадських вбиралень і пустищ. Наступальністю відзначалися лише політичні, пропаґандистські гасла, котрі окупували мури, вони були знаками повної ваги, для котрих мур іще виступає носієм, а мова традиційним засобом передачі інформації. Їхнім об'єктом не є ні стіна як така, ні функційність знаків. Немає сумніву, що лише у 1968 році в Франції ґрафіті й афіші затопили мури зовсім інакшим чином, вони атакували самого носія, вони повернули стінам оту мобільну стихійність, оту раптовість напису, що по суті означала усунення самих стін. Написи та фрески на стінах Нантського універсистету були загарбанням стіни як позначника функційно-терористичного розлініювання простору, себто антимедіятичною дією. Доказом цьому служить той факт, що в адміністрації вистарчило глузду не стирати написи й не перефарбовувати мури — цю роль узяли на себе масові політичні гасла й афіші. Не було потреби вдаватися до репресії: скрайньо ліві масмедії повернули стінам їхню функційну сліпоту. Пізніше стала відомою стіна протесту в Стокгольмі: це була свобода протестувати на певній поверхні, поруч це заборонялося.
Іще була примарна спроба підпорядкувати собі рекламу. Ця спроба обмежувалася своїм матеріяльним носієм, однак уже використовувала напрямки, що їх розробили самі масмедії (метро, вокзали, афіші). Також було намагання Джеррі Рубіна й американської контркультури заволодіти телебаченням. Спроба політичного загарбання найбільшого засобу масової інформації, але тільки на рівні змісту, не міняючи самого засобу інформації.
Що ж до нью-йоркських ґрафіті, то тут уперше з таким розмахом і вільною наступальністю були використані міські маґістралі та рухомі носії. Причому вперше медії атакувалися в самій їхній формі, себто у способі їхнього виробництва і поширення. Й було це якраз тому, що ґраффіті не мають змісту, не можуть нести повідомлення. Ця порожнеча і є їхньою силою. Не випадково тотальний наступ на форму супроводжується відступом змісту. Це походить із якоїсь революційної інтуїції, — здогаду про те, що глибинна ідеолоґія функціює вже не на рівні політичних значеників, а на рівні позначників, — й саме тут найбільш вразливе місце системи, а значить, її можна зруйнувати.
Отак з'ясовується політичне значення ґрафіті. Вони народилися з придушення міських заворушень у ґетто. Під гнітом цих репресій бунт розпався на дві частини: з одного боку, суто політична, жорстка доктринальна марксистсько-ленінська орґанізація, з другого, — цей стихійний культурний процес на рівні знаків, процес без мети, без ідеолоґії, без жодного змісту. Дехто у першій течії вбачає істинну революційну практику, а ґрафіті розглядає як своєрідний фольклор. Все навпаки: невдача 1970 року призвела до згасання традиційної політичної активности, але водночас вона спричинилася до радикалізації бунту на правдиво стратеґічних обширах, на території тотального маніпулювання кодами і значеннями. Отож, це не втеча у знакову площину, а навпаки, нечуваний поступ як у теорії, так і в практиці, — ці два елементи якраз тут існують нерозривно і не зазнають відокремлення під впливом орґанізації.
Це спражнє повстання, це вторгнення в міське середовище як простір відтворення і простір коду — і на цьому рівні вже не відіграє ролі співвідношення сил, адже знаки грають не силою, а відмінностями, а значить, атакувати їх треба за допомогою відмінности, себто ламати структуру кодів, кодовані відмінності за допомогою абсолютної, некодованої відмінности, після зіткнення з якою система розпадеться сама по собі.