Кліві підхопився і дав йому стусана. Якщо вже бути з’їденим, то принаймні не стерв’ятником.
Пантера блискавично повернулася, її сліпа пухнаста морда виражала лють і розгубленість.
Кліві замахнувся металевим стержнем, шкодуючи, що поблизу немає дерева, на яке можна вилізти, рушниці, щоб відстрілюватися, або принаймні смолоскипа, щоб налякати...
Смолоскип! Кліві одразу зрозумів, що вихід знайдено. Він дихнув вогнем пантері в морду, і та, жалібно скимлячи, позадкувала. Кліві почав поширювати вогонь на всі боки, підпалюючи суху траву й кущі.
Пантера й вовки дременули геть.
Настала його черга! Як він міг забути, що всі тварини відчувають глибокий інстинктивний страх перед вогнем! їй-богу, Кліві стане найбільшою пожежею, яка коли-небудь вирувала в цих місцях! Війнув легенький вітерець і розніс його вогонь по горбкуватій землі. З кущів вистрибнули білки й чкурнули геть від нього. У повітря злетіли зграї птахів, а пантери, вовки та інші хижаки бігли поруч, забувши про їжу й бажаючи лише одного — врятуватися від вогню, від нього, Кліві!
Кліві ще не усвідомлював, що відтепер став справжнім телепатом. Із заплющеними очима він міг бачити й відчувати, що відбувається довкола нього.
Він перетворився на бурхливе полум’я, що випалює все на своєму шляху. Кліві міг відчувати страх у думках тих, хто втікав від нього.
Так і мало бути. Хіба завдяки своєму розуму й умінню пристосуватися людина не була завжди і скрізь царем природи? Те саме й тут. Кліві тріумфально перестрибнув через вузенький струмок у трьох милях від нього, підпалив групу кущів, розгорівся, викинув струмінь полум’я...
Тут він відчув на собі першу краплю води. Він ще горів, але одна крапля перетворилася на п’ять, потім на п’ятнадцять, потім на п’ятсот. Його прибило водою, а його пожива — трава й кущі — незабаром наскрізь промокли.
Він почав гаснути.
Це нечесно. За правилами він повинен був виграти. Він боровся з цією планетою за її правилами і переміг... лише для того, щоб сліпа стихія усе зруйнувала.
Тварини обережно поверталися.
Дощ лив як із відра. Кліві останній раз спалахнув і погас.
Він зітхнув і втратив свідомість...
— ...Гарна робота, чорт забирай. Ти беріг пошту до останнього, а це ознака гарного листоноші. Може, пощастить виклопотати для тебе медаль.
Кліві розплющив очі. Над ним, урочисто посміхаючись, стояв поштмейстер. Кліві лежав на ліжку й бачив над собою увігнуті металеві стіни зорельота.
Він перебував на рятувальному судні.
— Що трапилося? — прохрипів він.
— Ми нагодилися вчасно, — відповів поштмейстер. — Тобі якийсь час краще не рухатися. Ще трохи — і було б запізно.
Кліві відчув, як корабель відривається від землі, і зрозумів, що назавжди залишає планету З-М-22. Хитаючись, він підійшов до ілюмінатора й поглянув на зелену поверхню.
— Ти був за крок від загибелі, — сказав поштмейстер, підійшовши до Кліві й дивлячись униз. — Нам пощастило увімкнути дощувальну систему корабля лише в останній момент. Ти стояв у центрі найбільшої степової пожежі з усіх, які мені доводилося бачити.
Дивлячись униз на бездоганний зелений килим, поштмейстер, схоже, засумнівався.
Він ще раз поглянув у ілюмінатор, і на його обличчі з’явився вираз, який нагадав Кліві обмануту пантеру.
— Слухай... А як сталося, що на тобі немає опіків?
© ВСЕСВІТ. — 2001. — № 7-8 (Переклад ВИШНЕВОГО Вячеслава).
© ШЕКЛІ Роберт. Остання збірка. — К.: Зелений пес, 2006. — 464 с. (Іноземний легіон).
© ТКАЧУК Р., переклад з англійської, 2006.