Він може розповісти тобі так само докладно, як і ти — йому, скільки часу пішло на отруєння жертви, якими дозами їй давали отрути і як часто, які спостерігались ознаки поступового руйнування її душі й тіла, в чому виявлявся розлад її розуму, які спостерігалися зміни в її зовнішності, якого фізичного болю вона зазнавала. Він може повідомити тебе, як і ти — його, що все це ти записував день у день, адже ці дані могли знадобитися тобі в майбутньому. Він може пояснити тобі навіть точніше, ніж ти — йому, де саме нині зберігається той щоденник.
Слінктон перестав розтирати ногою тютюн і глянув на Беквіта.
— Ні, — мовив той, ніби відповідаючи на запитання Слінктона. — В шухляді письмового столу з пружинним засувом щоденника вже нема, і там його ніколи не буде.
— Отже, ти — злодій! — сказав Слінктон.
Все з тією несхитною рішучістю, що навіювала страх навіть мені, адже я знав, що злочинцеві не врятуватись, Беквіт додав:
— І, до того, я — тінь твоєї небоги.
Слінктон із прокльоном схопився за голову, вирвав жмут волосся й кинув його на підлогу. То був кінець гладенької доріжки — Слінктон знищив її, і ми незабаром побачимо, що більш вона йому не пригодилася.
Беквіт вів далі:
— Щоразу, коли ти від'їздив звідси, я від'їздив теж. Хоч я і розумів, що, бажаючи уникнути підозр, ти не квапився вивершувати свій злочинний задум, все ж я невідступно стежив за тобою весь той час, поки ти був разом із цією нещасною, довірливою дівчиною. Коли я добувся до щоденника і зміг прочитати його від початку до кінця (було це вночі, напередодні твоєї останньої поїздки в Скарборо, — пам'ятаєш ту ніч? — ти спав з маленьким пласким слоїком, прив'язаним до руки), я послав по містера Семсона, що доти тримався в тіні. А он там, біля дверей, довірений слуга містера Семсона. Ми втрьох урятували твою небогу.
Слінктон озирнув всіх нас, нетвердою ходою відійшов убік, вернувся на попереднє місце і якось дико розглянувся довкола — от ніби гад, що шукає нору, де б сховатись. І враз я помітив, що вигляд цієї людини дивним чином відмінився: вдавалось, тіло його зіщулилось так, що одежа стала йому надто просторою і вся обвисла.
— Зараз ти дізнаєшся, — сказав Беквіт, — і ця істина, сподіваюся, видасться тобі гіркою і страшною, — чому тебе переслідувала тільки одна людина, хоча страхова контора містера Семсона ладна була тратити будь-які кошти на погоню за тобою, — зараз ти дізнаєшся, чому тебе вистежила і спіймала на гарячому саме ця людина і вона сама. Чував я, що ти іноді говорив про Мелтема, чи не так?
Я помітив, що Слінктонові перехопило дух.
— Коли ти надумав повезти за кордон чарівну дівчину — згодом тобою вбиту, — щоб там почати лихе діло, яке звело її в гріб, ти спочатку послав її в контору Мелтема (сам знаєш, за допомогою яких хитромудрих доказів ти умовив її) Мелтемові припало щастя бачити цю дівчину й розмовляти з нею. Йому не пощастило врятувати її, хоча я знаю, що ради її порятунку він охоче пожертвував би собою. Він захоплювався нею... я сказав би, що він глибоко любив її якби вважав тебе здатним збагнути це слово Коли вона впала жертвою, він твердо впевнився у твоїй винуватості. Втративши її, він зберіг тільки одну мету в житті: помститися за нещасну і знищити тебе.
Я відзначив, як судомно роздималися ніздрі злочинця, але губи його були міцно стулені.
— Цей молодик. Мелтем. — несхибно провадив Беквіт. — Був твердо переконаний в тому, що тобі не вислизнути від нього на цьому світі, якщо він з усією наполегливістю і рішучістю добиватиметься твоєї погибелі й присвятить себе виконанню цього священного обов'язку, знехтувавши все інше, бо він не сумнівався, що. прагнучи досягти своєї мети, буде лише слабким знаряддям в руках провидіння і виконав його волю, викресливши тебе зі списку живих. Ця людина — я. і я дякую богові за те, що виконав свій обов'язок!
Якби Слінктон пробіг десять миль, рятуючись від прудконогих дикунів, він і тоді б не зміг так явно страждати від спирання в серці й дихати так надсадно, як тепер, коли дивився на переслідувача, що так нещадно зацькував його.
— Досі ти не знав мого справжнього імені; тепер знаєш. Ти знов побачиш мене — тілесними очима. — коли станеш перед судом. Ти 8нов побачиш мене, але вже духовними очима, коли на шиї в тебе буде зашморг і юрба почне голосно ганьбити тебе!
Щойно Мелтем вимовив останні слова, яв злочинець зненацька відвернувся, і нам здалося, ніби він ударив себе долонею по губах. В ту ж мить по кімнаті поширився якийсь динний різкий запах, і майже в ту ж мить Слінктон кинувся десь убік, побіг, підстрибнув, — я неспроможний описати цей корч, — і повалився на підлогу, аж задвигтіли важкі старовинні двері і забряжчали шибки у віконних рамах.
То був кінець, якого він заслужив.
Побачивши, що він мертвий, ми вийшли з кімнати, і Мелтем, простягти мені руку, мовив стомлено:
— Мені більше нічого робити на цьому світі, друже мій. Але я знов побачу її в інших світах.
Марно намагався я підбадьорити його. Він говорив, що міг би врятувати дівчину, але не врятував і дорікав собі за це; віл втратив її, і серце його розбите.
— Мета, що надихала мене, досягнута, Семсоне, і тепер уже ніщо не тримає мене в житті. Я не житець на цьому світі; я слабкий і занепалий духом; немає в мені ні надії, ні бажань, для мене все скінчилось.
І справді, я ледве міг повірити, що зламана людина, яка розмовляла нині зі мною, — це та сама людина, яка справляла на мене таке сильне й зовсім інше враження, коли вона неухильно прямувала до своєї мети. Я переконував Мелтема, як тільки міг, але він знай твердив і твердив, терпляче й просто: ніщо не може йому допомогти... серце його розбите.
Він помер наступного року напровесні. Поховали його поруч тієї нещасної дівчини, яку він оплакував так ніжно й тужливо; все своє майно він заповів її сестрі. Вона не померла й стала щасливою дружиною і матір'ю, вийшовши заміж за сина моєї сестри — наступника бідолашного Мелтема. Жива вона й тепер, і, коли я приходжу до них у гості, її діти катаються по всьому саду верхи на моєму ціпку.