І показав хлопцеві на могутню постать волохатого монарха, який здобув трон, безперечно, в той же таки спосіб, що й багато людських правителів, тобто вбивши свого попередника
Коли мавпи наїлися і чимало з них уже шукали собі зручних сідал на деревах, аби вкладатися спати, Акут потягнув Корака за руку.
— Ходімо, — прошепотів він. — Спускайся вниз повільно. Йди за мною. Роби все так, як робить Акут.
Потім мавпич повільно просунувся вперед крізь зарості дерев, аж доки нагледів добрячу гілку, що звисала над краєм амфітеатру. Тут він хвилинку постояв мовчки, а тоді глухо завив. Миттю з десяток мавп зірвалися на ноги. Їхні дикі маленькі очиці враз оббігли все довкола Король був перший, хто помітив дві постаті на гілці. Він недобре, зловісно завив. Потім, похитуючись, зробив цільна кроків у бік прибульців. Шерсть на ньому наїжилася, ноги ствердли, і він, заточуючись, незграбно, перевальцем рушив до своєї мети. Позад нього зібрався натовп мавпичів.
Він зупинився, — трохи не під самою гіллякою з двома прибульцями, — на безпечній для себе відстані. Отакий спритник! Він стояв, оголюючи ікла в загрозливих гримасах і весь час похитуючись на своїх куцих ногах. Похитувався мавпячий король дедалі дужче — у такт із дедалі голоснішим завиванням, що нарешті перейшло в ревіння. Акут знав, що король збирається напасти на них із Джеком. Старий мавпич не хотів бійки. Він прибув сюди з хлопцем, аби розділити свою долю з долею всього племені великих мавп.
— Я — Акут! — сказав він. — Це Корак, він — син Тарзана, який був королем великих мавп. Я теж був королем великих мавп, що жили в краю Великої Води. Ми прийшли, щоб разом з вами полювати і воювати разом з вами. Ми — великі мисливці. Ми — великі воїни. Дозвольте нам прийти до вас із миром.
Король уже не розхитувався. Він дивився на них з-під навислих, як жуки, брів. Його налиті кров'ю очі палали дикою злістю. Він зовсім недавно посів трон і ревниво беріг своє становище. Він боявся цих двох дивних мавп, як можливих суперників. Гладеньке, безволосе, коричневе тіло хлопця називалося "людина", а людей він ненавидів і боявся.
— Забирайтесь геть! — заревів він. — Забирайтесь геть, бо я вас повбиваю!
Хлопець стояв позаду величезного Акута, весь напружений в очікуванні радісної хвилини. Йому хотілося стрибнути вниз до цих волохатих потвор і показати їм, що він їхній друг, що він — один з них, їхній. Він сподівався, що великі мавпи зустрінуть його з розкритими обіймами, і тепер слова короля сповнили його обуренням і гіркотою. Чорношкірі виступили проти нього і прогнали його геть. Тоді він повернувся до білих людей-таких, як був він сам, — замість слів приязні та доброзичливості, дістав від них зливу куль. Великі мавпи лишались його останньою надією. У них він сподівався знайти прихильність, у якій відмовили йому люди. Раптова лють охопила його.
Мавпячий король стояв тепер якраз під гілкою, на якій сиділи хлопець з Акутом. Інші мавпи стояли кружка трохи позаду свого короля. Вони з цікавістю спостерігали перебіг подій. Акут не встиг як слід оговтатися, коли Джек стрибнув на землю, опинившись просто перед королем, що вже знову нестримно розхитувався в нападі дикої люті.
— Корак, — закричав хлопець. — Я — Вбивця. Я прийшов до вас, щоб жити з вами, як ваш друг. Ви хочете мене прогнати? Добре, я піду собі, але спочатку покажу вам, що Тарзанів син — ваш владар, як колись був його батько, і що він не боїться вашого короля.
Якусь мить мавпячий король стояв, остовпівши з дива. Він аж ніяк не сподівався від прибульців такого зухвальства. Акут і сам був не менше здивований. Він негайно гукнув Коракові, щоб той миттю вибрався назад на дерево, бо знав, що на священній галяві великих мавп інші самці мають стати до помочі своєму королеві супроти чужинця, хоч навряд чи сам король потребуватиме їхньої допомоги. Якби могутні королівські щелепи замкнулися на м'якій шиї хлопця, кінець йому настав би відразу. Стрибнути вниз, на допомогу хлопцеві, означало видиму смерть для Акута, але великий хоробрий мавпич не вагався. З гарчанням і виттям він стрибнув додолу, на галявинку, саме тоді, коли король мав кинутись на хлопця.
Ось він і стрибнув, простягнувши вперед свої довгі руки, щоб схопити хлопця. Могутні щелепи широко розтулилися, жовті ікла вже націлилися на смагляве тіло. Корак також подався вперед — зустріти напад, але несподівано пригнувся, прослизнувши попід витягненими руками короля, а тоді раптом випростався і, перенісши вагу тіла на одну ногу, завдав великому самцеві могутнього удару кулаком у живіт. Мавпячий король з диким вереском гримнувся на землю, несамовито силкуючись учепитись за метке голе створіння, що так спритно вивернулося від нього.
Мавпи, що стовпилися позаду свого поваленого короля, шалено загарчали від люті й досади. Жадоба помсти сповнила їхні малі дикі серця, і вони кинулися на Акута з Кораком. Але старий мавпич був занадто мудрий, аби ставати до бою з такою силою ворогів. Спонукати хлопця до відступу було тепер намарне, і Акут це знав. Загаятись хоч на мить у бійці означало приректи на смерть і себе й Джека. Лишався єдиний порятунок, і Акут осягнув його. Обхопивши хлопця за поперек, Акут підняв його нйді землею і прудко метнувся до іншого ближнього дерева, гілки якого звисали низько над галявиною. Слідком за ними з виттям кинулась мавпяча зграя, але Акут, хоч і доволі вже старий, та ще з Кораком на руках, який пручався, силкуючись вирватися, — був, однак, прудкіший за своїх напасників.
Він умить скочив на нижню гілку і прудко, неначе вертке мавпеня, витягнув хлопця нагору, в безпечніше місце. Та не зупинився й там, а кинувся далі, вперед, у морок джунглів, тягнучи свою ношу до цілком безпечного місця. Мавпи ще якийсь час гналися за ними, але невзабарі, що дальшав утікач, то більше слабкіших відставало, аж поки, врешті, розкидані серед ночі, полишили цю гонитву й найзавзятіші. Усі вони тепер спинилися й з гарчанням та виттям стояли, доки джунглі ще доносили хоч щось до їхніх напружених ніздрів. Потім повернулись і подалися назад до своєї галявини.
Коли Акут нарешті переконався, що їхні переслідувачі покинули намір наздогнати їх, він зупинився і випустив Корака з своїх обіймів. Хлопець лютував.
— Чого ти потяг мене звідти?! — кричав він. — Я мав провчити їх усіх. Тепер вони гадатимуть, що я злякався їх.
— Те, що вони гадатимуть, не зможе завдати тобі лиха, — сказав Акут. — Ти живий. Якби я не потяг тебе геть звідти, ти був би зараз мертвий, і я також. Хіба ти не знаєш, що навіть Нума уникає зустрічі з великими мавпами, коли їх так багато, як оце було, й коли вони розлючені?
9
Другого дня після нелагідної зустрічі, яку приготували йому великі мавпи, Корак без діла блукав джунглями, і на душі у нього було тяжко. Досада гризла йому серце. Жадоба помсти кипіла у нього в грудях. У цю хвилину він ненавидів усіх мешканців світу джунглів і щирив свої бойові ікла та гарчав на кожного, хто наближався до нього на відстань, приступну його загостреним чуттям. Життя, яке провадив його батько дуже молодим хлопцем, тепер озвалось і в ньому, — а він же ще лиш кілька місяців перебував із звірами, від яких по-хлоп'ячому легко перейняв численні звички мешканців дикого світу.
Він шкірив свої уявні ікла природно і саме в такий спосіб, як, він бачив, їх шкірила пантера Шіта. Він гарчав саме так загрозливо, як мавпич Акут. Натрапляючи зненацька на іншого звіра, він швидко вигинав спину, як ото розлючений кіт, що настовбурчується проти ворога. Корак, Убивця, шукав собі клопотів. На самому дні свого серця він плекав сподіванку зустріти мавпячого короля, що вигнав його з того природного амфітеатру, де збиралися великі мавпи. Саме з цієї причини Корак наполягав на тому, щоб лишатися поблизу незабутньої галявини, але необхідність постійного пошуку їжі відвела його і Акута за кілька миль від неї протягом другого ж таки дня.
Вони йшли джунглями повільно і обережно, небезпека з боку будь-якого звіра могла їм загрожувати тільки попереду, бо всі запахи відносило від них легеньким попутним вітром. Раптом вони обоє водночас спинились. Обидві голови схилились в один бік. Непорушно, ніби витесані зі скелі, стояли вони, прислухаючись. Жоден м'яз ні в кого з обох не здригнувся. Вони стояли так кілька секунд, а потім Корак кинувся на кілька кроків уперед і нечутно вихопився на найближче дерево. Акут посувався за ним крок у крок. Жоден з них ані шелеснув, принаймні їх не почуло б людське вухо навіть з відстані десяти кроків від мавпича з хлопцем.
Вони пересувалися по деревах, часто зупиняючись і прислухаючись. З їхнього запитального перезирання було видно, що обидва чимось здивовані. Нарешті хлопець помітив метрів за тридцять від себе дерев'яну загорожу, а за нею — верхівки наметів з козинячої шкіри і хатини під солом'яними стріхами. Губи його скривилися від хижого гарчання. Чорношкірі! А він їх так ненавидів! Він гукнув до Акута — нехай той почекає, доки він розвідає, що до чого, — і кинувся вперед.
Лихо тому безталанному мешканцеві селища, який упаде в око Вбивці. Стрибаючи долішніми гілками, перелітаючи, якщо відстань була не надто велика, з одного велетенського дерева на інше, чіпляючись то одною, то другою рукою, Корак нечутно наближався до селища. Почувши голоси за огорожею, він рушив туди. Там, звідки чувся голос, росло велике дерево. Корак стрибнув на нього. Списа він тримав напоготові. Слух підказував йому, що зовсім близько людина. Очі шукали бодай натяку на те, де може бути його ціль. А потім уже майне, мов блискавка, спис і влучить у неї. Піднявши списа, Корак пробирався гіллям, пильно вдивляючись униз, шукаючи того, чий голос він почув.
Врешті він угледів людську спину. Приготувався кинути списа так, щоб смертоносне залізо ввігналося просто в тіло жертви, яка не сподівалась жодного лиха. І раптом Убивця зупинився. Він трішки посунувся вперед, щоб краще роздивитись ціль. А може, щоб краще прицілитися. А чи то зграбні обриси малого дитячого тільця дещо вгасили жадобу вбивства, яка клекотіла в його жилах?
Він тихо опустив списа, щоб не зачепити ані листочка. Потім спокійно ліг на товстій гілці і широко розплющеними з подиву очима дивився на створіння, яке він щойно збирався вбити, — дивився вниз на маленьку дівчинку зі шкірою горіхового кольору.