Портрет Доріана Грея

Оскар Уайльд

Сторінка 6 з 41

Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру... Ось він нарешті знайшов його. Він хоче порізати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивана, підбіг до художника, вирвав у нього з рук ножа і шпурнув у куток кімнати.

— Не смійте, Безіле, не смійте! — закричав він. — Це було б убивство!

— Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою роботу, — холодно озвався Голворд, приходячи до тями. — Я вже не думав, що вас на це стане.

— Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого!

— Ну що ж, гаразд. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно. — І, пройшовши через кімнату, художник подзвонив за чаєм. — Ви, звичайно, вип'єте чаю, Доріане? А ти теж, Гаррі? Чи ти відкидаєш такі прості втіхи?

— Я захоплююсь простими втіхами, — сказав лорд Генрі. — Це останній притулок для складних натур. А от сцени мені подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цікавий би я знати, хто це визначив людину як розумну істоту. То був найнеобдуманіший висновок! Людина — це багато що, але вона не є розумна. Зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.

— Безіле, якщо ви оддасте портрета комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! — вихопився Доріан Ґрей. — І я не дозволю нікому обзивати мене "дурненьким хлопчиною"!

— Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світі.

— І ви знаєте, що повелися трохи по-дурному, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молоді.

— Сьогодні вранці я навідліг заперечив би це, лорде Генрі.

— О, сьогодні вранці! Лиш від цього ранку ви почали жити!

Постукавши в двері, увійшов служник і поставив на японський столик тацю з чаєм. Задзеленькотіли чашки й блюдечка, зашипів великий жолобкуватий чайник. Потому підліток-служка вніс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Доріан Ґрей взявся наливати чай. Двоє інших неквапливо підійшли до столика і подивились, що було на полумисках.

— Ходім сьогодні ввечері до театру, — запропонував лорд Генрі. — Десь щось певно має йти путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Вайта, але оскільки він мій давній приятель, я можу сповістити його телеграмою, що заслаб або що мені стала на заваді пізніша домовленість. Я думаю, це було б навіть дотепне вибачення: воно вразило б щирістю.

— Ой, як я не люблю переодягатись у вихідне вбрання, — буркнув Голворд. — І так неприємно почуваєшся в ньому!

— Маєш рацію, Безіле, — мляво погодився лорд Генрі. — Сучасні костюми відразливі — вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх — це єдина барвиста річ, що залишилась нам нині.

— Гаррі, тобі направду-бо не слід так говорити перед Доріаном.

— Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?

— Перед обома.

— Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, — обізвався нараз Доріан Ґрей.

— То й підете. І ти також, Безіле?

— Їй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.

— Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Грей.

— Я буду страшенно радий!

Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.

— Я лишуся із справжнім Доріаном, — сумно мовив він.

— То це він — справжній Доріан? — скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. — Невже я й справді такий, як він?

— Авжеж, ви точнісінько такий самий.

— Це ж чудово, Безіле!

— Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, — зітхнув Голворд, — а це вже неабищо.

— І як тільки людям кортить отієї постійності! — вигукнув лорд Генрі. — Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.

— Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, — мовив Голворд. — Залишіться у мене, пообідаємо разом.

— Не можу, Безіле.

— Чому?

— Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.

— Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.

Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.

— Я благаю вас.

Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.

— Ні, я мушу йти, Безіле, — відповів Доріан.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. — Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?

— Неодмінно.

— Ви не забудете?

— Ні, звичайно, ні, — запевнив Доріан.

— І... Гаррі!

— Що, Безіле?

— Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.

— А я вже й забув,

— Я покладаюся на тебе, Гаррі.

— Хоча б я сам міг покладатись на себе! — засміявся лорд Генрі. — Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!

Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з'явився вираз болю.

Розділ III

Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені, маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі — посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом — вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, — і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам'яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі — переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі, за винятком періодів, коли торі стояли при владі, — тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько, дарма що безуспішно, гороїжився перед своїм камердинером, — безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, — а своєю численною ріднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він і казав усе, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато що можна зауважити в обороні його упереджень.

В кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркотячи, він переглядав "Таймс".

— А, Гаррі! — промовив старий добродій. — Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п'ятої не виходите з дому.

— Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.

— Певно, грошей, — скривився лорд Фермор. — Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші — це все.

— Авжеж, — пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, — а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не потрібно, дядечку, — їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина — кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно — так це деяких даних, не якихось корисливих — ні, ні, зовсім не корисних.

— Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг, хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина — джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.

— Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, — мляво зауважив лорд Генрі.

— Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? — спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.

— Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він — я знаю. Він — онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Деверe, леді Марґерит Девере... Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.

— Онук Кельса! — повторив старий лорд. — Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере... Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і шеляга за душею, — та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке... Атож, атож... Ця історія стоїть у мене в пам'яті, наче вона тільки вчора сталася... Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа через кілька місяців після одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, — підкупив себто, — і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, як курча.

1 2 3 4 5 6 7