Ви й не пробуєте втекти від небезпеки.
— Хоробрість перейшла від чоловіків до жінок. Для нас це нове відчуття.
— Але ви маєте суперницю.
— Хто це?
Лорд Генрі засміявся і прошепотів:
— Леді Нарборо. Вона просто обожнює його.
— Ви нагоните на мене острах. Захоплення давниною фатальне для нас, романтичних жінок.
— Ну вже — романтичних! Ви ж озброєні науковими методами!
— Чоловіки нас і вчили.
— Але розуміти вас так і не навчилися.
— Ану лишень схарактеризуйте нас, спробуйте! — визивно кинула Ґледіс.
— Ви — сфінкси без таємниць. Герцогиня усміхнено подивилася на нього.
— Щось довго містера Ґрея нема. Ходім допоможемо йому вибрати орхідеї. Він же не знає ще кольору сукні, яку я вберу до обіду.
— Вам треба підібрати собі сукню в тон до його квіток, Ґледіс.
— Це була б завчасна капітуляція.
— Романтичне мистецтво з кульмінаційної точки й починається.
— Але я мушу зберігати собі шлях для відступу.
— На зразок парфян?
— Вони знайшли безпеку в пустелі. У мене ж такої змоги нема.
— Жінки не завжди мають змогу вибирати, — зауважив лорд Генрі.
Ледве він докінчив речення, як з дальнього кінця оранжереї почувся здавлений стогін, а потім глухий звук, так наче впало щось важке. Всі сполошено посхоплювалися. Герцогиня заклякла на місці, пройнята жахом. З переляком в очах лорд Генрі метнувся повз пальми з колихким листям туди, де на кахляній підлозі ницьма лежав Доріан Ґрей, глибоко непритомний.
Його відразу ж перенесено до блакитної вітальні й покладено на канапу. Незабаром він опритомнів і ошелешено повів очима.
— Що сталося? — поспитав він. — А, пригадую... Я тут у безпеці, Гаррі? — Він раптом затрусився всім тілом.
— Любий Доріане, — відповів лорд Генрі, — вам просто стало млосно... І тільки. Мабуть, перевтомилися. Краще вам не з'являтись на обід, я вас заміню.
— Ні, ні, я радше зійду вниз, — сказав Доріан, насилу спинаючись на ноги. — Мені не можна залишатись наодинці.
І він пішов до своєї кімнати перевбратися, Щось розпачливе було в його відчайдушних веселощах за обіднім столом. І раз у раз він здригався з жаху, пригадуючи ту мить, коли побачив біле мов смерть обличчя Джеймса Вейна, що пильно зорив за ним, притиснувшись зокола до шибки оранжереї.
Розділ XVIII
Другого дня Доріан не виходив з будинку і більше пробув у себе в кімнаті, знеможений диким страхом перед смертю, але й до життя вже збайдужілий. Від усвідомлення того, що хтось на нього чигає, вистежує його, готує пастку, — він не мав жодної спокійної хвилини. Досить було війнутись гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, яке вітром прибивало до віконних шибок, здавалось йому схожим на його власні нездійснені заміри й несамовиті каяття. Заплющивши очі, він знов бачив обличчя моряка, що вдивлявся крізь затуманене скло, і знов тяжка рука жаху стискувала йому серце.
Але, може, це тільки породження його фантазії, яка з ночі вuкликала примару помсти і цю моторошну картину грядущої покари? Бо ж дійсність — хаотична, то лише людська уява діє з разючою логічністю. Адже саме завдяки уяві вслід за гріхом приходять докори сумління. Адже саме уява виставляє нам на очі огидне поріддя наслідків, що їх тягне за собою кожен наш злочин. У звичайному світі фактів ані грішники не зазнають покари, ані праведники не дістають винагороди. Успіх дається дужому, поразка спадає на слабкого. І по всьому!.. Та й крім того, якби хто сторонній тинявся навколо дому, його побачила б челядь або сторожа. Якби чиї сліди було знайдено на клумбах, садівники доповіли б йому. А певно, певно — це все його уява! Брат Сібіл Вейн не повернувся, щоб убити його. Той морячисько відплив на судні і десь загине в холодному морі. Тож хай собі хоч як там, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає, і ніяк йому дізнатись, ім'я Чарівного Принца! Маска юності врятувала його, Доріана Ґрея.
А проте ж — коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатись перед людиною! Що за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних закутнів, глумилося з нього із потайних сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час бенкетів, розбуджувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів від страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна відворотна деталь воскресала в пам'яті і проймала ще більшим жахом. З чорної хлані Часу зводилась у багряних шатах грізна тінь його злочину.
Лорд Генрі, прийшовши о шостій годині, застав його в сльозах. Доріан ридав, немов йому серце краялося з горя.
Аж на третій день набрався він духу вийти надвір. Ясне, запахуще від глиці повітря цього зимового ранку повернуло йому радість життя. Але не тільки погожа пора спричинила зміну. Усім єством зняв він бунт проти надміру болю, що силкувався порушити, а то й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завжди так. Їхні могутні пристрасті несуться стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкове горе і дрібничкове кохання вперто животіють. Кохання й горе, коли вони великі, гинуть від безмір'я своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що був жертвою враженої жахіттям уяви, і оглядався тепер на свої страхи уже трохи з жалем, а більше — з погордою.
Після сніданку він годину прогулювався з герцогинею в саду, а тоді поїхав через парк приєднатись до гурту мисливців. Хрусткий мороз, наче сіль, устилав траву. Небо скидалося на перекинуту чашу з блакитного металу. Тонкі забережні стояли по краях тихого озерця, порослого очеретом.
На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клаустона, брата герцогині, як той викидав з рушниці два зужитих набої. Доріан вискочив з бідки і, наказавши конюхові одвести кобилу назад, попрямував до гостя, продираючись заростями кущів і прив'ялої папороті.
— Ну як полюється, Джефрі? — спитав він.
— Та не дуже. Птиця, либонь, чи не вся перебралась на луки. Може, після полуденка поталанить, як перейдемо на інше місце.
Доріан ішов поряд з Джефрі. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунастими й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки нагоничів, що доносилися час від часу, і слідом за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнювало п'янким відчуттям свободи. Безжурне щастя і безтурботна радість наче окрилювали його.
Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів двадцять поперед них, — вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він як вітер летів у глиб вільшаника. Сер Джефрі приклав рушницю до плеча. Але граційність рухів звіряти несподівано чимось привабила Доріана Ґрея, і він скрикнув:
— Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!
— Ет, дурниці! — засміявся Клаустон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, він пальнув. Разом почулися два крики — моторошний скавк пораненого зайця і ще моторошніший передсмертний скрик людини.
— Боже! Я попав у нагонича! — зойкнув Джефрі. — Який це осел поперся під постріли! Гей там, припиніть стрілянину! — гукнув він на весь голос. — Людину поранено!
Надбіг старший гайовий з палицею в руці.
— Де, пане? Де він?
Стрілянина тим часом ущухла по всій лінії.
— Он там, — сердито відповів сер Джефрі, поспішаючи до гайка. — Якого біса ви не тримаєте своїх людей позаду? Зіпсували мені полювання!
Доріан дивився, як вони обидва заглибились у вільшаник, розсуваючи гнучке податливе гілля. За хвилину вони вийшли з гущини, тягнучи чиєсь тіло на осоння. Доріан з жахом одвернувся — йому здавалося, недоля переслідує його, де б він не пішов. Він чув запитання сера Джефрі, чи нещасний таки помер, і ствердну відповідь гайового.
Ліс нараз немов ожив людськими обличчями, тупотом багатьох ніг, приглушеним гомоном. Між верховіттям лопітливо пролетів великий фазан з червонястим пір'ям.
Через яку хвилину, що знервованому Доріанові видалася справжньою вічністю муки, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувсь і оглянувся.
— Доріане, — мовив лорд Генрі, — я б їм сказав на сьогодні облишити влови. Далі полювати якось не годиться.
— Я б хотів, щоб їх назавжди облишили, — знеможено озвався Доріан. — Це все таке відразливе й нелюдське! Що, той нагонич?..
Речення так і лишилося недосказаним.
— На жаль, так, — почулась відповідь лорда Генрі. — Він дістав у груди цілий набій шроту. Певно, помер одразу. Ходімо в дім, Доріане.
Ярдів п'ятдесят до головної алеї вони йшли поруч і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда Генрі і сказав, важко зітхаючи:
— Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана.
— Що?.. А, цей нещасливий випадок!.. Що ж поробиш, любий мій! Він сам винен — хто ж лізе під постріли? Та ми тут зовсім не причетні. Джефрі — то я згоден — опинився в прикрій ситуації. Воно ж бо не прийнято брати на мушку нагоничів! Люди подумають, що з нього кепський стрілець. А Джефрі цілить зовсім не зле, — навпаки, дуже влучно... Але ні до чого розводити про цю справу.
Доріан похитав головою.
— Ой ні, Гаррі, це погана прикмета. Я чую, щось жахливе заходить з кимось із нас... Може, зі мною, — додав він, проводячи рукою по очах, наче від болю.
Його співбесідник засміявся.
— Єдина жахлива річ на світі — нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення. Але нам вона не загрожує — хіба що за обідом хтось надумає завести мову про цю пригоду. Я повинен їх попередити, що ця тема під табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не існує. Доля не шле нам вісників — вона для цього занадто мудра або жорстока. Та й що таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-хто залюбки помінявся б з вами!
— А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний селянин, що його оце вбито, щасливіший за мене. Я не маю жаху перед Смертю, ні, Гаррі, — це тільки наближення Смерті жахає. Мені здається, що крила цього чудовиська вже змахують наді мною в олив'яній задусі. Боже милостивий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається хтось поза деревами, — він жде мене, він чатує на мене!
Лорд Генрі глянув, куди вказувала тремтяча рука в рукавичці.
— Авжеж бачу, — усміхаючись, сказав він.