— Хай це буде пересторога для вас: людині не слід переймати на себе помсту.
— Простіть, сер, — промурмотів Джеймс Вейн. — Мене збили з пантелику... Оте слово, що я випадково почув у цьому триклятому нетрищі, воно звело мене на манівці.
— Ходіть лишень додому, а револьвера сховайте, бо інак не минути вам лиха, — сказав Доріан і, повернувшись, звільна рушив своєю дорогою.
Джеймс Вейн, усе ще нажаханий тим, чого ледь-ледь не скоїв, стояв на бруку. Він увесь трусився. Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.
— Чом ти не вбив його? — просичала вона, впритул підсуваючи своє зморене обличчя. — Я так і думала, що ти за ним кинувся, коли вибіг з Дейлі. Йолоп ти! Тре' було забити його. У нього до біса грошей, і він гірший самого диявола!
— Він не той, кого я шукаю, — відповів Джеймс Вейн. — І не грошей мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей — ще майже хлоп'я. Дякувати Богові, я не заплямував своїх рук невинною кров'ю.
Жінка зневажливо засміялась.
— Майже хлоп'я! — перекривила вона. — Га, телепню, таже скоро буде вісімнадцять літ, відколи Чарівний Принц довів мене до такого стану!
— Ти брешеш!
Вона звела руку вгору.
— Як перед Богом присягаюся!
— Присягаєшся?..
— Щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарне лице... Еге ж, скоро буде вісімнадцять літ, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився з того часу... Зате я змінилася, — докінчила жінка з тужливим усміхом.
— Ти клянешся в цьому?
— Клянуся! — хриплою луною повторили її плоскі губи. — Тільки не виказуй мене йому, — жалібним тоном додала вона. — Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг...
Круто лайнувшись, він поточився бігти на перехрестя, услід за Доріаном Ґреєм. Але той уже зник. Коли Джеймс озирнувся, жінки також не стало.
Розділ XVII
Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні вуста усміхалися на Доріанів шепіт. Лорд Генрі дивився на них двох, відкинувшись у плетеному кріслі, забраному шовком, а леді Нарборо, сидячи на персикового кольору канапі, вдавала, ніби слухає розповідь герцога про бразильського жука, найостанніше поповнення його колекції. Троє юнаків у вишуканих смокінгах пригощали жінок тістечками. Усього вже зібралося в Селбі дванадцятеро гостей; назавтра сподівалися ще кількох.
— Про що це ви вдвох балакаєте? — спитав лорд Генрі, підійшовши до столу і ставлячи чашку. — Ґледіс, а Доріан, мабуть, розповів вам про мій план охрестити геть усе по-новому? Це чудова ідея.
— Але я не хочу, щоб мене перехрещували, Гаррі, — заперечила герцогиня, зводячи на нього свої чудові очі. — Мене цілком задовольняє моє ім'я! І містер Ґрей, певно, також задоволений своїм.
— Люба Ґледіс, я нізащо в світі не погодився б змінювати ваші імена. І ваше, й Доріанове — прегарні. Я мав на думці, головно, квіти. Вчора я зрізав собі орхідею для бутоньєрки — чудесну плямисту квітку, звабливу, наче сім смертних гріхів. І от між іншим я запитав садівника, як ця орхідея називається. Він сказав, що це прекрасний взірець Робінзоніани... чи чогось там іншого, такого ж незграйного на слух. Хоч як не сумно, але ми таки втратили здібність давати речам привабливі назви. А назви — це ж усе! Я ніколи не ворогую з учинками, а лишень із словами... Отож я й ненавиджу вульгарний реалізм у літературі. Людину, що називає лопату лопатою, треба змусити працювати нею. Тільки на це вона й здатна.
— Гаразд, Гаррі, але як от, скажімо, вас можна було б назвати по-новому? — поцікавилась герцогиня.
— Його ім'я — Принц Парадокс, — відповів за нього Доріан.
— Оце влучно! — вигукнула герцогиня.
— Е ні, я проти, — засміявся лорд Генрі, сідаючи в крісло. — Прізвисько як приліплять, то вже ніяким богом не відірвеш! Ні, ні, я відмовляюся від цього титулу.
— Королівських почестей не зрікаються, — застережливим тоном промовили гарненькі вуста.
— Тобто ви бажаєте, щоб я боронив трон?
— Так.
— Але я проголошую істини завтрашні!
— А я волію помилки сьогоднішні!
— Ви мене роззброюєте, Ґледіс, — мовив лорд Генрі, проймаючись її грайливим настроєм.
— Я відбираю тільки щит, Гаррі, — спис при вас.
— Але я ніколи не схрещую списа з Красою, — шанобливо повів рукою лорд Генрі.
— Це ваша помилка, Гаррі, повірте мені. Ви занадто високо цінуєте красу.
— Ну, це вже даруйте, Ґледіс. Визнаю, що, як на мене, врода краще, ніж доброчестя. Але, з другого боку, ніхто охітніш за мене не погодиться, що краще вже доброчестя, аніж бридота.
— Отже, бридкість — один із семи смертних гріхів? — спитала герцогиня. — Як же тоді ваше порівняння орхідей до них?
— Бридкість, Ґледіс, — це одна із семи смертних чеснот. І вам, як порядній торі, не слід їх недооцінювати. Пиво, Біблія і ці сім смертних чеснот зробили нашу Англію такою, яка вона є.
— Що ж, вам не подобається ваша країна? — запитала вона.
— Я живу в ній.
— Щоб ліпше їй дошкульнути?
— А ви б хотіли, щоб я прийняв думку Європи про Англію? — поцікавився він.
— Що ж там кажуть про нас?
— Що Тартюф перебрався до Англії і став тут крамарем.
— Це ваш власний дотеп, Гаррі?
— Дарую його вам.
— На жаль, він не до вжитку. Бо занадто правдивий.
— А ви не бійтеся. Наші співвітчизники ніколи не впізнають себе в описах.
— Вони — люди практичні.
— Скорше хитрі, ніж практичні. Підбиваючи баланс, вони глупоту зрівноважують багатством, а розбещеність — лицемірством.
— А все-таки на нашому рахунку великі справи!
— Великі справи накинуто нам, Ґледіс.
— Але ж ми несли їх тягар.
— Несли — тільки до Фондової біржі.
Ґледіс похитала головою.
— Я вірю в націю! — вигукнула вона.
— Нація — це лише виживання заповзятливих.
— Але ж така суть розвитку.
— Занепад мені любіш.
— А Мистецтво? — спитала герцогиня.
— Це хвороба.
— А Кохання?
— Ілюзія.
— А Релігія?
— Модний сурогат Переконань.
— Ви скептик.
— Анітрохи! Скептицизм — це початок Віри.
— Хто ж ви тоді?
— Визначити — значить обмежити.
— Дайте хоч наздогад!..
— Здогад може звести на манівці, і ви заблукаєте в лабіринті.
— Ви мене зовсім приголомшили. Поговорім про кого-небудь іншого.
— Чудова тема — наш господар. Колись давно його охрестили Чарівним Принцом.
— Ой, не нагадуйте мені про це! — озвався Доріан Ґрей.
— Наш господар сьогодні нестерпний, — мовила, червоніючи, герцогиня. — Він, здається, гадає, що Монмаут одружився зі мною з чисто наукових міркувань, побачивши в мені найкращий зразок сучасного метелика.
— Але, сподіваюся, він не шпигає у вас шпильки, герцогине? — засміявся Доріан.
— Цим забавляється моя покоївка, коли на мене сердиться.
— А чого ж вона сердиться, голубонько?
— Та за якісь там дрібниці, їй-бо, містере Ґрей. Звичайно це буває, коли я приходжу за десять хвилин до дев'ятої і кажу, що маю бути вбрана до пів на дев'яту,
— Справді, вона у вас неподобна! Вам би слід якнайсуворіш вичитати їй.
— В мене духу не стає, містере Ґрей. Вона ж винаходить для мене фасони капелюшків! Пригадуєте той, що був на мені в леді Гілстон, у садку? Бачу, ви забули, але ви такі люб'язні, що вдаєте, ніби пам'ятаєте... Так от вона зробила той капелюшок ну чисто з нічого! Всі добрі капелюшки робляться з нічого.
— Як і всі добрі репутації, Ґледіс, — докинув лорд Генрі. — Бо відрізняючись від інших, людина тільки здобуває собі ворогів. А щоб зажити слави, треба бути посередністю.
— Але в жінок такі слави не заживуть, — мовила герцогиня, хитаючи головою. — А жінки ж правлять світом. Запевняю вас, ми терпіти не можемо посередності. Ми, жінки, як хтось зауважив, любимо вухами, — так само як ви, чоловіки, любите очима, якщо взагалі коли-небудь любите...
— Мені здається, ми нічого іншого в житті и не робимо, — зауважив Доріан.
— Так? Тоді ви ніколи не любите по-справжньому, містере Ґрей, — відказала герцогиня, вдаючи зажуру на обличчі.
— Славна моя Ґледіс, як ви так можете! — вигукнув лорд Генрі. — Любов живе в повторенні, і саме повторення перетворює простий інстинктивний потяг у мистецтво. До того ж, закохуючись хоч би й укотре, все одно кохаєш, як уперше. Об'єкт пристрасті може змінюватись, а пристрасть лишається усе та сама. Та ще й міцнішає від зміни об'єкта! Життя дає людині щонайбільше — одну велику мить насолоди, і секрет життя в тому, щоб цю блаженну мить переживати якомога частіш.
— Навіть коли ця мить ранить, Гаррі? — спитала трохи згодом герцогиня.
— І надто коли вона ранить, — відповів лорд Генрі. Герцогиня обернулась і подивилася на Доріана Ґрея з якимсь чудним виразом в очах.
— А ваша думка, містере Ґрей?
Доріан повагався хвильку, потім трусонув головою і засміявся:
— Я завше згоден з Гаррі, герцогине.
— Навіть коли він помиляється?
— Гаррі ніколи не помиляється.
— І його філософія допомогла вам стати щасливим?
— Я ніколи не прагнув щастя. Кому воно потрібне? Я шукав задоволення.
— І знаходили, містере Ґрей?
— Часто. Занадто часто.
Герцогиня зітхнула.
— А я шукаю тільки супокою... І коли не піду зараз перевдягатись, я його не матиму сьогодні.
— Дозвольте піднести вам кілька орхідей, герцогине, — схопившися з місця, промовив Доріан і пішов у глиб оранжереї.
— Ви безбожно кокетуєте з ним, Ґледіс, — сказав лорд Генрі до своєї кузини. — Глядіться. Його чари небезпечні.
— Якби він їх не мав, не було б і боротьби.
— Отже, рівні сили — грек проти грека?
— Я на боці троянців. Вони боролися за жінку.
— І були розбиті.
— Буває гірше, ніж полон, — мовила герцогиня.
— Ви женете вчвал, пустивши повіддя!
— У перегонах весь смак життя, — була слушна відповідь.
— Це я запишу сьогодні до свого щоденника.
— Що саме?
— Що дитина полюбила вогонь, який опік її.
— Я зовсім не опеклася. Мої крила цілісінькі.
— Бо ви користуєтесь ними для чого завгодно, аби лиш не літати.