Свого часу вона була бездоганною дружиною одного британського посла, людини нестерпуче нудної, і по смерті свого чоловіка, — поховавши його з належною пишнотою в мармуровому мавзолеї, що сама ж і спланувала, та поодружувавши дочок з багатими літніми добродіями, — тепер віддавалася розкошам французької белетристики, французької кухні і французької дотепності, коли натрапляла на неї.
Доріан належав до числа її особливих улюбленців, і вона все тішилася перед ним, що не зустріла його замолоду. "Мій любий, я ж би до нестями закохалась у вас, — повторювала вона. — Мені пощастило, що вас тоді й близько ще не було. Я певна, що задля вас я переступила б усі можливі межі! Адже в мій час життя обмежувалось такою непривабною прозою, що мені навіть і пофліртувати ні з ким не довелося. Звичайно, мій чоловік найбільше у цьому винен. Нарборо був страшенно короткозорий, а яка приємність водити за ніс чоловіка, котрий нічого не бачить?"
Сьогоднішні гості леді Нарборо були досить нудні. Річ у тому, — як пояснила вона Доріанові, прикрившися потертим віялом, — що до неї несподівано завітала одна з її одружених дочок, та ще й мало того — привезла з собою чоловіка.
— Я гадаю, це дуже нетактовно з її боку, — пошепки провадила леді. — Я, щоправда, гостюю у них кожного літа, повернувшись із Гомбурга, — але ж такій старій жінці, як я, треба коли-небудь подихати свіжим повітрям! І крім того, я їх таки розбурхую трохи. Ви ж і уявити собі не можете, яке існування вони ведуть там! Ох, ця плитка провінційна добропорядність! Підводяться вони спозаранку, бо мають багато що робити, і облягаються рано, бо не мають про що думати. В тім загумінку від часів самої королеви Елізабет не траплялося жодного скандалу, жодної пікантної історії, тож і не диво, що всі вони сплять після обіду. Але нічого, за столом ви не сидітимете біля них. Сядете поруч зі мною і розважатимете мене.
Доріан відказав якоюсь блискітною люб'язністю і розглянувся по залі. Товариство й справді видалося нуднувате. Двох із присутніх Доріан не знав, а решта це були Ернест Городен, один з тих дійшлих нездар, що ними кишіють лондонські клуби, — такі люди ніколи не мають ворогів, але зате й друзі їх зовсім не люблять; леді Рекстон, не в міру виряджена сорокасемилітня жінка з гачкуватим носом, котра все життя марно силкувалась як-небудь скомпрометувати себе (була-бо вона така невидатна з лиця, що, на превелике її розчарування, ніхто не хотів піддати сумніву її цноту); місіс Ерлін, що марно вибивалася на бодай сяке-таке становище в товаристві, — вона дуже мило шепелявила і мала руде, як у венеційки, волосся; леді Еліс Чемпен, дочка господині, безбарвна молодичка з тим суто англійським обличчям, якого з першого разу нізащо не запам'ятаєш, та її червонолиций чоловік з сивими баками, котрий за звичаєм людей свого штибу гадав, ніби надміром веселощів можна спокутувати цілковитий брак думки.
Доріан уже почав жалкувати, що приїхав сюди, коли от леді Нарборо, глянувши на покриту рожево-бузковою тканиною камінну поличку, де стояв бронзовий годинник у витонченій оправі, вигукнула:
— Як це може Генрі Воттон так спізнюватись! А я ж уранці зумисне посилала до нього, і він твердо обіцяв не розчарувати мене.
"Добре, хоч Гаррі має приїхати", — подумав Доріан, і коли двері відчинились і почувся плавний мелодійний голос, що надавав чарів якомусь нещирому вибаченню, його понурості мов і не було.
Але за обідом він зовсім не міг їсти. Тарілку за тарілкою прибирано незаймані. Леді Нарборо напосілася на Доріана, що він "ображає бідного Адольфа, той же склав меню спеціально на його смак", а лорд Генрі поглядав через стіл на свого друга, дивуючись його мовчазності й задумі. Час від часу служник наповнював Доріанів келих шампанським, і він пожадливо перехиляв його, але спрага немов ставала усе невситимішою.
— Доріане, — мовив нарешті лорд Генрі, коли подали заливне з дичини, — що з вами сьогодні? Ви наче сам не свій.
— Я певна, що він закохався, — зауважила леді Нарборо, — і боїться сказати, щоб я не ревнувала. І має рацію. Звісно ж, я ревнуватиму!
— Люба леді Нарборо, — посміхаючись, сказав Доріан. — Я не закоханий ось уже цілий тиждень — ще відтоді, як мадам де Ферол виїхала з Лондона.
— І як тільки ви, чоловіки, можете закохуватись у цю жінку? — вигукнула літня леді. — Далебі, я не можу цього зрозуміти!
— Це тільки тому, що вона пам'ятає вас маленькою дівчинкою, леді Нарборо, — відповів лорд Генрі. — Вона ж єдина проміжна ланка між нами і вашими короткими сукенками!
— І зовсім вона не пам'ятає моїх коротких сукенок, лорде Генрі! Зате я пам'ятаю дуже добре, як вона виглядала тридцять років тому у Відні і яке декольте собі дозволяла.
— Вона й тепер не менше декольте собі дозволяє — озвався Генрі, беручи довгими пальцями маслину. — І коли ще на ній модна сукня, ну то вже чисто як люксове видання кепського французького роману. А втім, вона цікава жінка — від неї тільки й сподівайся сюрпризу. І відданість її родинним почуттям просто незвичайна! Коли помер її третій чоловік, волосся в неї взялося щирим золотом з горя.
— Як ви так можете, Гаррі! — скрикнув Доріан.
— Це дуже романтичне пояснення, — засміялася господиня. — Але — "третій чоловік"! Отже, ви хочете сказати, що Ферол — четвертий?
— Безперечно, леді Нарборо.
— Не може бути!
— То спитайте містера Ґрея. Він один з найближчих її друзів.
— Містере Ґрей, це правда?
— Вона так запевняє, леді Нарборо, — сказав Доріан. — Я запитав її, чи не бальзамує вона їхніх сердець і чи не носить їх за поясом, як Марґарита Наваррська. А вона відповіла, що це неможливе, — жоден її чоловік не мав серця.
— Чотири чоловіки! Слово честі, це вже trop de zele6!
— А я їй сказав — trop d'audace7, — обізвався Доріан.
— О, будьте певні, в неї стане духу на що завгодно, мій любий! А що за один цей Ферол? Я його не знаю.
— Чоловіки дуже вродливих жінок належать до категорії злочинців, — заявив лорд Генрі, ковтнувши вина.
Леді Нарборо вдарила його віяльцем.
— Лорде Генрі, я зовсім не дивуюсь, що світ вважає вас украй зіпсутим.
— Але який світ? — звів брови лорд Генрі. — Хіба що тільки той. Бо з цим світом я на дружній нозі.
— Всі, кого тільки я знаю, кажуть, що ви дуже зіпсутий, — не вгавала літня леді, скрушно хитаючи головою.
Лорд Генрі на мить споважнів.
— Це просто жах, — мовив він, — що нині заведено говорити поза очі про людину чистісіньку правду.
— Далебі, він неможливий! — скрикнув Доріан, хильнувшись наперед у стільці.
— Мабуть, що так, — сміючись, погодилась леді Нарборо. — Але й справді-бо: коли всі ви так аж до смішного носитеся з мадам де Ферол, то я й собі мушу ще раз одружитися, щоб іти в ногу з часом.
— Ви більш ніколи не одружитеся, моя люба, — заперечив лорд Генрі. — Бо ви були занадто щасливі в родинному житті. Жінка одружується вдруге, тільки коли перший чоловік був їй осоружний. Чоловік же одружується вдруге, тільки коли перша жінка була йому дуже люба. У шлюбі жінки шукають щастя, а чоловіки — ризикують ним.
— Нарборо був далеко не бездоганний, — зауважила господиня.
— Інакше ви б і не любили його, леді Нарборо, — відповів лорд Генрі. — Жінки люблять нас за наші вади. І коли вад цих досить, вони ладні дарувати нам усе, навіть розум... Боюся, ви ніколи більше не запросите мене на обід, моя люба, однак це все щира правда.
— Авжеж, правда, лорде Генрі. Якби ми, жінки, не любили вас за ваші вади, де б ви всі поділися? Жоден з вас ніколи б не одружився, і всі ви б скніли безталанними одинаками. Щоправда, воно не дуже б і змінило вас. Адже й тепер усі чоловіки живуть, як одинаки, а всі одинаки — як чоловіки.
— Fin de siecle8, — пробурмотів лорд Генрі.
— Fin du globe9, — підхопила господиня.
— Радше би вже Fin du globe, — зітхнув Доріан. — Життя — це велике розчарування.
— Ой, мій любий, не кажіть мені, що ви вичерпали Життя! — вигукнула леді Нарборо, натягаючи рукавички. — Коли людина так каже, значить, це Життя вичерпало її. Одна річ лорд Генрі — він людина зіпсута, або й я — я теж часом би не від того, але ви — ви створені для добра, у вас на виду це написано. Ні, я таки мушу знайти вам дружину. Лорде Генрі, ви не думаєте, що містерові Ґрею слід побратись?
— Я ж раз у раз про це йому й торочу, леді Нарборо, — мовив лорд Генрі з уклоном.
— Отже, нам треба підшукати йому добру партію. Я сьогодні ж пильно прогляну Дебрета і складу список найвідповідніших кандидаток.
— І вкажете вік усіх їх, леді Нарборо? — запитав Доріан.
— Неодмінно, тільки, ясна річ, трохи підкоригувавши. Але спішитися з цим не можна. Я хочу, щоб з вас було, як то кажуть у "Морнінг пост", достойне подружжя і щоб ви обоє були щасливі.
— Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім'ї! — обурився лорд Генрі. — Чоловік може бути щасливий хоч би з якою жінкою, аби лиш він її не кохав.
— Ну й цинік же ви! — скрикнула леді Нарборо, відсунувши назад свій стілець і киваючи леді Рекстон. — Ви повинні незабаром завітати ще раз до мене, лорде Генрі. Ви дієте так збудливо, що куди там ті тонічні засоби, які прописує мені сер Ендрю. Лише скажіть завчасу, кого б вам хотілося побачити в мене. Я вже докладу всіх сил, щоб це було цікаве товариство.
— Мені до вподоби чоловіки з майбутнім, а жінки з минулим, — відповів лорд Генрі. — Тільки боюся — чи не зібралося б у такому разі саме жіноцтво?
— Певно, що так, — засміялася господиня, підводячись із-за столу. — Ой, пробачте, моя люба, — обернулась вона до леді Рекстон, — я й не завважила, що ви ще курите.
— Пусте, леді Нарборо, — я таки справді забагато курю. Треба мені стати стриманішою.
— Ні-ні, не треба, леді Рекстон, — сказав лорд Генрі. — Стримання — нещадна річ. Обмежитись тільки необхідним — це немов задовольнятися звичайною убогою їжею, тоді як дати волю своїм потягам і примхам — це розкошувати на пишному бенкеті.
Леді Рекстон з цікавістю подивилась на нього.
— Завітайте якось при ближчій нагоді до мене, лорде Генрі, — тоді поясните мені це докладніше. Ваша теорія просто захоплює! — промовила вона, випливаючи з їдальні.
— Ну, ви глядіть тут, не бавтеся надто довго політикою та лихослів'ям, — кинула леді Нарборо з порога. — А то як ви скоро не прийдете, ми всі там нагорі ще пересваримось!
Чоловіки засміялися.