Едзеліно, що його меланхолію виліковувало тільки видовище смерті, — до крові ласий він був, як інші до червоного вина; сином диявола називає його легенда — його, що ошукав свого батька, граючи з ним у кості на власну душу. Джіамбаттіста Чибо, що, ставши папою, мов на глум, прибрав собі ім'я Іннокентія — тобто Невинного; у млявих жилах його текла кров трьох юнаків, що перелив йому лікар-єврей. Сіджизмондо Малатеста, коханець Ізотти і владар Рімін, що його зображення, як ворога Бога й людини, було спалено в Римі: він серветкою задушив Поліксену, Джіневру д'Есте пригостив смарагдовим келихом з отруйним данням, а на честь своєї ганебної пристрасті спорудив поганський храм, де правилися християнські служби. Карл VI, що так безтямно закохався в братову дружину, аж прокажений перестеріг його в близькому божевіллі; і коли він таки став несповна розуму, заспокоїти його могли тільки сарацинські карти з образками Кохання, Смерті та Безуму. Ґріфонетто Бальоні*, в ошатному камзолі й самоцвітній шапці на своїх кучерях, до листя аканту подібних, — він убив Асторре разом з його нареченою, Сімонетто разом з його пажем, а сам був такий гарний на вроду, що коли він лежав, умирущий, на жовтому базарному майдані в Перуджії, то навіть ті, що його ненавиділи, не могли стримати ридань, і Атланта, що мала для нього тільки слова прокляття, благословила його...
Чимось моторошним заворожували всі вони. Доріан снив їх ночами і бачив у своїй збудженій уяві вдень. Доба Відродження знала незвичайні способи отруєння — отруєння шоломом і запаленим смолоскипом, вигаптуваною рукавичкою і коштовним віялом, позолоченою мускусною кулькою і бурштиновим намистом. Доріана Ґрея отруїла книжка. І бували хвилини, коли він зло сприймав лише як засіб, що допомагає йому справдити своє розуміння прекрасного.
Розділ XII
Це сталося дев'ятого листопада, напередодні дня його народження, — як він часто пригадував згодом. Йому сповнялося тридцять вісім років.
Близько одинадцятої години вечора Доріан, по саму шию закутаний у хутро — оскільки було холодно й імлисто, — пішки повертався додому від лорда Генрі, де він обідав. На розі Ґровнер-сквер і Саут-Одлі-стріт повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого — то був Безіл Голворд. Нараз Доріана пойняв мимовільний жах. Він нічим не виказав, що побачив художника, і квапливо рушив далі.
Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як той спочатку зупинився, а потім метнувся назад. За хвилину рука художника доторкнулась його ліктя.
— Доріане! От добре! Я ж із дев'ятої години чекав на вас у бібліотеці. Врешті я пожалів вашого стомленого служника й сказав йому випустити мене і йти спати. Сьогодні опівночі я від'їжджаю до Парижа, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. Коли ви проходили повз мене, мені здалося, що я впізнав вас, вірніш, ваше хутро. Але я не був цілком певний... А ви не впізнали мене?
— У такій мряці, любий Безіле? Де там, я зараз навіть Ґровнер-сквер не впізнаю! Здається, мій будинок десь тут поруч, хоч напевно я й не скажу... Шкода, що ви від'їжджаєте, ми ж не бачилися бозна-скільки. Але, сподіваюсь, ви невдовзі повернетесь?
— Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі робітню і замкнутися, аж поки скінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів з вами поговорити... А ось і ваш під'їзд. Можна, я зайду на хвилину? Мені треба дещо вам сказати.
— Прошу, прошу, любий Безіле. Тільки чи не спізнитесь ви на поїзд? — байдуже спитав Доріан Ґрей, підійнявшись східцями і відмикаючи двері.
Крізь туман мжичило світло ліхтаря, і Голворд глянув на годинника.
— У мене ще досить часу, — відповів він. — Поїзд відходить у чверть на першу, а зараз тільки одинадцята. Я ж саме йшов до клубу, коли ми зустрілися, — я подумав, що ви там. А все важке я вже відправив, отож з багажем ніякої затримки не буде. Зі мною лише ця валізка, і за двадцять хвилин я легко дістануся до вокзалу.
Доріан усміхнено глянув на нього.
— Ну й спосіб подорожувати славетному маляреві! З валізкою в руках і благеньким пальтом на плечах!.. Що ж, заходьте, а то туман забереться в дім. Тільки майте на увазі: ніяких серйозних матерій. У наш час нема нічого серйозного. Принаймні не повинно бути.
Голворд лише крутнув головою і слідом за Доріаном пройшов у його бібліотеку. Там у великому каміні яскраво палахкотів вогонь. Горіли лампи. На столику, викладеному дерев'яною мозаїкою, стояв відкритий срібний погрібець з напоями, сифони з содовою водою і кілька високих кришталевих келихів.
— Бачите, ваш служник зробив усе, щоб я почувався, як удома. Приніс усе, чого тільки мені забаглося, — навіть ваші найкращі цигарки з золотими кінчиками. Він дуже гостинний, і мені більше до вподоби, ніж той француз, що був раніш у вас. До речі, де він подівся? Доріан знизав плечима.
— Здається, одружився з покоївкою леді Редлі і влаштував її в Парижі як англійську кравчиню. Кажуть, що там англоманія тепер дуже в моді. Химерують французи, правда? А Віктор, мушу визнати, був досить добрий служник. Мені він не подобався, але я нічого не міг йому закинути... Знаєте, отак хіба часом приверзуться всілякі дурниці!.. Він і справді був дуже відданий мені і, здається, з жалем у серці покидав мій дім... Ще бренді з содовою? Чи, може, рейнвейну з зельтерською? Мені більше до смаку рейнвейн. В сусідній кімнаті, певно, знайдеться пляшка.
— Дякую, мені досить, — мовив художник, скидаючи капелюха й пальто і кладучи їх на валізку в кутку кімнати. — От що, любий мій: я хочу поговорити з вами таки серйозно. Ну, ну, не хмуртеся так, мені й без того прикро починати.
— Про що це ви? — роздратовано сказав Доріан, відкидаючись на канапі. — Сподіваюся, не про мене буде мова? На сьогодні я вже мав себе донесхочу — тепер я волів би побути кимось іншим.
— Ні, саме про вас, — з підкресленою поважністю в голосі відповів Голворд. — І я мушу це сказати. Я заберу у вас тільки яких півгодини.
— Півгодини! — зітхнувши, буркнув Доріан і запалив цигарку.
— Я лише хочу дещо спитати, Доріане, і коли я торкаюся цієї теми, то виключно заради вас. Гадаю, вам би треба знати, що про вас у Лондоні розповідають найнеможливіші страхіття.
— А я не хочу нічого знати про це. Мене цікавлять плітки про інших людей, а не про себе самого. У них нема принад новизни.
— Вони повинні цікавити вас, Доріане. Кожній порядній людині дорога її репутація. Ви ж не хочете, щоб вас вважали аморальним і безчесним. Авжеж, у вас високе становище, багатство й таке інше. Але це ще не все. Скажу вам щиро — я ані на крихту не вірю в ці чутки. В усякому разі, не можу вірити, коли бачу вас. Адже розбещеність полишає сліди на людському обличчі, її не можна втаїти. Іноді мовлять про "потаємні" вади. Але таких не існує. Аморальне життя позначиться на обрисах рота, на обважнілих повіках, навіть на формі рук. Торік один добродій, — ім'я байдуже, але ви його знаєте, — прийшов до мене замовити портрета. Я ніколи раніше з ним не бачився, ніколи й нічого не чув про нього; щоправда, опісля наслухався вдосталь. Так от він запропонував шалені гроші, але я відмовився: його пальці чимось одразу викликали в мене огиду. Тепер я знаю, що мав цілковиту рацію, чуття не підвело мене — життєвий шлях цієї людини страшний! Але ви, Доріане!.. Ваше чисте, невинне обличчя, ваша чудесна незаймана юність... Ні, я не можу повірити в жодне криве слово на вас! І однак бачу я вас тепер незчаста, ви ніколи вже не заходите до мене в робітню, і ми далеко один від одного. Тож коли я чую всі ці брудні історії про вас, — я не знаю, чим відповісти. Чому це, Доріане, така людина, як герцог Бервік, виходить з кімнати в клубі, щойно тільки ви там з'являєтесь? Чому це багато шанованих лондонців ані у вас не бувають, ані самі вас не запрошують? Ви один час приятелювали з лордом Стейвлі. Минулого тижня я зустрів його на обіді. У розмові якось згадали вас — у зв'язку з тими мініатюрами, що ви дали на виставку в галерею Дадлі. Стейвлі презирливо скривився, почувши ваше ім'я, і сказав, що у вас, може, і найхудожніші смаки, але що з вами не можна знатися чистій дівчині, а цнотливій жінці навіть бути в одній кімнаті з такою людиною і то не годиться. Я нагадав йому, що ви мій друг, і зажадав пояснень. І він їх дав. Так навпростець і виклав перед усіма! Це був жах! Чому дружба з вами така фатальна для молодих людей? Той нещасний хлопчина з гвардії, що заподіяв смерть собі. Ви ж були близьким його приятелем! Потім сер Генрі Ештон, що так заплямував свою репутацію, аж мусив покинути Англію — ви ж із ним були нерозлучні! А цей Адріан Сінґлетон, — до чого він докотився!? А одинак-син лорда Кента, — яке його майбутнє? Я вчора стрів старого на Сент-Джеймс-стріт — він просто вбитий наругою і горем. А юний герцог Перт? Яке життя він веде тепер? Хіба хоч одна порядна людина погодиться мати з ним що спільного?
— Стривайте, Безіле. Ви говорите про те, чого зовсім не знаєте, — перепинив його Доріан Ґрей, кусаючи губи. Безмежну зневагу чути було у нього в голосі. — Ви питаєте, чому Бервік виходить з кімнати, коли я туди входжу? Це тому, що я знаю все про його життя, а не тому, що він знає щось про моє. Де ж може бути чистим ім'я людини, в жилах якої тече така кров! Ви питаєте за Генрі Ештона і юного герцога Перта. Хіба це я навчив Ештона його пороків, а герцога — розпусти? Якщо недолугий Кентів син узяв собі якусь вуличну розтіпаху за жінку, то до чого тут я? Якщо Адріан Сінґлетон підробив підпис приятеля на векселі, то хіба я мав утримувати його від цього? Знаю я, як у нашій країні вміють плескати язиками. Наші буржуа люблять за жирним обідом пописатися своїми чеснотами та пускати поголоски про, мовляв, "моральний розклад" аристократії, вдаючи, ніби й вони теж належать до світського товариства і запанібрата з тими, кого обмовляють. У нас в Англії досить людині бути несхожою на інших — чи то розумом, чи вдачею, — як перший-ліпший пащикун може верзти про неї казна-що. А як живуть вони, ті, хто претендує на добропорядність? Любий мій, ви забуваєте, що ми на батьківщині лицемірів.
— Доріане, та не в цьому справа! — скрикнув Голворд.