Коли електричка почала пригальмовувати перед "Сен-Пласід", я завмер, дивлячись у вікно на Маргріт, сподіваючись зустрітися з нею поглядом, а очі Ани в цю хвилину мирно блукали по вагона, ніби вона була переконана, що Маргріт більше не гляне на мене, тож нема чого більше й думати про це відбиття, яке чатувало на Маргріт, щоб усміхнутися лише їй.
Вона не зійшла у "Сен-Пласід", я знав, що так буде, ще до того, як поїзд почав гальмувати, бо пасажири, що збиралися вийти, звичайно дуже метушаться, надто жінки, які нервово обмацують згортки, застібають пальта чи швидко озирають прохід перш ніж устати, щоб не наткнутися на чужі коліна, коли раптове зниження швидкості обезвладнює людське тіло. Ана байдуже позирала на станційні реклами, личко Маргріт було змите з вікна світлом зовнішніх ламп, і я не міг знати, глянула вона на мене чи ні, та й моє відбиття тонуло в напливах неонових вогнів з рекламних афіш, а потім — у мигтінні людей, що входили і виходили. Якби Ана вийшла на "Монпарнас-Б'єнвеню", мої шанси були б мінімальні. Як тут не згадати про Паулу (Офелію), коли схрещення чотирьох ліній на цій станції зводило майже до нуля мою спроможність угадати її вибір. І все ж у день Паули (Офелії) я був безглуздо переконаний у збігові наших шляхів, я до найостаннішого моменту йшов на три метри ззаду від цієї неквапливої дівчини з довгим рудим волоссям, ніби припорошеним сухою глицею, і, коли вона звернула в перехід праворуч, голова моя сіпнулася, як від удару в щелепу. Ні, я не хотів, щоб тепер так було з Маргріт, щоб вернувся отой страх, щоб усе це повторилося на "Монпарнас-Б'єнвеню"... Хіба ж хтось відмовиться від наївних самооман, які допомагають нам жити? Я одразу ж сказав собі, що, можливо, Ана (можливо, Маргріт) вийде не на "Монпарнас-Б'єнвеню", а на якійсь із інших можливих станцій, що, можливо, вона не піде в той перехід, який для мене закритий; що Ана (Маргріт) не вийде на "Монпарнас-Б'єнвеню" (не вийшла), не вийде на "Вавені" — і вона справді не вийшла! — що вона, можливо, вийде на "Распай" — на цій першій із двох останніх можливих станцій... А коли вона і тут не вийшла, я вже знав, що залишається тільки одна станція, де я міг далі простувати за нею, бо три наступні переходів не мали, а отже були для мене однаковим злом. Я знову став шукати поглядом Маргріт у шибці вагона, став гукати її з безмовного і скам'янілого світу, і мій голос мав долинути до неї, мов заклик, мов волання про допомогу, мов мертва хвиля; я всміхнувся їй, і Ана не могла цього не бачити, а Маргріт не могла цього не відчувати, хоча й не дивилася на моє відбиття, по якому хвиськали світлом часті лампи тунелю перед станцією "Данфер-Рошро". Чи то перший поштовх буферів змусив здригнутися червону торбинку на колінах Ани, чи то лише почуття нехоті послало вгору її руку, щоб відкинути з чола чорне пасмо, я не знав, але в ці три-чотири лічені секунди, поки поїзд завмирав біля платформи, павуки особливо болісно ятрили моє нутро, віщуючи нову поразку; коли Ана легким і гнучким рухом випростала своє тіло, коли я побачив її спину серед пасажирів, я, здається, ще безглуздо озирався на вікно, шукаючи обличчя Маргріт у шибці, осліплій від світла та мигтінь. Потім звівся, ніби не усвідомлюючи, що роблю, і вискочив з вагона, і йшов — жива тінь тієї постаті, що рухалася платформою,— поки раптом не прочнувся від думки, що зараз, біля двох переходів, на мене чекає останнє випробування і буде складено вирок, остаточний і безповоротний.
Зрозуміло, що Ана (Маргріт) або піде своїм звичним шляхом, або зверне, куди їй заманеться, я ж бо, входячи до вагона, твердо знав: якщо хтось стане учасником гри і вийде на "Данфер-Рошро", до моєї комбінації буде включений перехід на лінію "Насьйон-Етуаль"; так само, якби Ана (Маргріт) вийшла на "Шатле", я мав би право прошкувати за нею лише по переходу "ВенсенНейї". На цьому, вирішальному, етапі гру було б програно, якби Ана (Маргріт) рушила до лінії "Де Со" або до виходу надвір. Все мало вирішитися враз, бо на станції "Данфер-Рошро" нема, всупереч стандартові, численних коридорів і сходи ескалатора швидко доправляють людину до місця призначення або — якщо вже йдеться про мою гру з долею — до місця долі. Я бачив, як вона пливе в юрбі, як рівномірно похитується червона торбинка — ніби на механічній ляльці — як вона крутить головою в пошуках табличок-дороговказів і, секунду повагавшись, звертає ліворуч. Але ліворуч був вихід прямо надвір...
Я не знаю, як це висловити: павуки буквально роздирали моє нутро, але я чесно поводився в першу хвилину і йшов далі назирці просто так, машинально, щоб потім скоритися неминучості й сказати там, нагорі: що ж, іди своєю дорогою. Але раптом, на самій середині сходів, я зрозумів, що ні, що, мабуть, єдиний спосіб знищити павуків — це переступити закон, порушити правила бодай раз. Павуки, що вп'ялися у мій шлунок тієї миті, коли Ана (Маргріт) пішла вгору забороненими сходами, зразу притихли, і весь я зненацька обм'як, по тілу розлилася втома, хоча ноги і далі автоматично долали приступку за приступкою слідом за нею. Всі думки враз вивітрилися, окрім свідомості того, що я ще бачу її, бачу, як червона торбинка, пританцьовуючи, прямує вгору до вулиці, як пасма чорного волосся ритмічно колихаються у такт ходи. Уже стемніло, поривчастий вітер шмагав обличчя снігом з дощем. Я знаю, що Ана (Маргріт) не злякалася, коли я порівнявся з нею і сказав: "Не може бути, щоб ми отак і розійшлися, не встигнувши зустрітися".
Згодом у кав'ярні, вже тільки Ана — бо образ Маргріт побляк перед реальністю "чінзано" і сказаних слів — призналася мені, що нічого не розуміє, що звати її Марі-Клод, що моя усмішка у вагонному вікні її збентежила, що вона хотіла була встати і пересісти на інше місце, що потім не чула моїх кроків позад себе і що надворі, хоч як це дивно, зовсім не злякалася. Так говорила вона, дивлячись мені в очі, попиваючи "чінзано" й усміхаючись без усякого збентеження, зовсім не соромлячись того, що не десь-інде, а на вулиці й майже без вагання прийняла мою несподівану пропозицію піти до кав'ярні. У хвилини цього щастя, що освіжало бризками прибою, що пестило тополиним пухом, я не міг розповісти їй про те, що вона сприйняла б як якусь манію чи навіженство, що, власне, й було навіженством — у міщанському розумінні. Я говорив їй про неслухняне пасмо волосся, про її червону торбинку, про її пристрасть до реклам курортів з гарячими джерелами, про те, що усміхався їй не тому, що я — знуджений невдаха чи вроджений донжуан. Я бажав подарувати їй квітку, подати знак, що вона мені подобається, що мені добре, що добре їхати разом з нею... Жодної секунди ми не фальшивили, ми вели розмову, як давні знайомі, ніби все так і мало бути, і дивились одне на одного без найменшої ніяковості. Я думаю, що Маргріт теж не відчувала б уявного сорому, як і Марі-Клод, якби відповіла на мою усмішку в вагонному вікні, якби так довго не роздумувала про умовності та забобони, про "не відповідай", коли з тобою забалакають на вулиці і захочуть пригостити цукерками й запросити до кіно... А Марі-Клод тим часом уже звільнилася від думки, що я усміхався до Маргріт, Марі-Клод і надворі, й у кав'ярні навіть гадала, що то була гарна усмішка, і що незнайомець з метро усміхався Маргріт зовсім не для того, щоб закинути вудочку в іншу копанку, і що моя безглузда манера знайомитися була єдино слушною та розумною і схиляла до того, щоб відповісти "так" — так, можна разом випити чарочку і побалакати в кав'ярні.
Не пам'ятаю, що я розповідав про себе, мабуть, про все, крім своєї гри, а, отже, загалом не надто багато. Однієї чудової миті ми дружно розсміялися, хтось із нас перший пожартував, а потім виявилося, що нам подобаються однакові сигарети і Катрін Денев. Вона дозволила мені провести її до дверей дому, подала мені руку без тіні манірності й дала згоду прийти до тієї самої кав'ярні й такої самої пори у вівторок. Я спіймав таксі і поїхав до себе додому, вперше поринувши в самого себе, як у якусь невідому і казкову країну, і щільно склеплював повіки, щоб довше бачити чорне волосся Марі-Клод, її миле похитування головою під час розмови, усмішку. Ми ніколи не спізнювалися і докладно обговорювали фільми, говорили про свою роботу, з'ясовували причини деяких наших ідеологічних розбіжностей. Вона поводилася й далі у моїй присутності так, ніби диво, та й годі! — її цілком влаштовувало це наше спілкування — без зайвих пояснень, без зайвих розпитів, і, здається, їй навіть на думку не спадало, що перший-ліпший кретин міг би побачити в ній повію або ж дурепу, та, все ж, мабуть, її дивувало, що я не намагався сісти з нею в кав'ярні на одну лаву, що, поки ми йшли вулицею Фруадево, ні разу не оповив рукою її пліч, уникаючи цього першого жесту інтимності, і що, знаючи про її домашню ситуацію,— вона жила майже одна, оскільки молодшої сестри часто довго не бувало в її помешканні на четвертому поверсі,— я все ж не просив дозволу зійти з нею нагору. На жаль, вона й гадки не мала про моїх павуків. Під час перших наших трьох чи чотирьох зустрічей вони не мучили мене, зачаївшись у безодні й чекаючи дня, коли я все усвідомлю, ніби я досі нічого не усвідомлював; натомість були вівторки, була кав'ярня і була радість, що Марі-Клод уже там або ось-ось розчиняться двері й швидкою ходою зайде моя чорнявка, та, що сама про це не знаючи, боролася проти павуків, які знову прокидалися всупереч усім (без найменшого винятку) правилам гри, боронячи мене самим лише легким доторком руки, своїм непокірним пасмом, що раз у раз спадало на чоло. В якусь мить вона, здавалося, щось збагнула, замовкла й очікувально подивилася на мене. Мені ставало дедалі важче ґвалтувати себе, щоб продовжити перепочинок, щоб притримати павуків, які знову починали бунтувати, незважаючи на Марі-Клод, проти Марі-Клод, яка досі нічого не розуміла, сиділа і мовчала в чеканні. Ні — наповнювати чарки, і курити, і базікати з нею, до останнього обстоюючи міжцарів'я без павуків; розпитувати про немудряще життя, про повсякденні клопоти, про сестру-студентку та всілякі радощі буття і так палко жадати цього чорного пасма, що прикривало її чоло, жадати її самої як закінчення чогось, як справді останньої зупинки на останніх метрах життя, але була безодня, була розколина між моїм стільцем і цією лавою, де ми могли б поцілуватися, де мої губи торкнулися б пахощів Марі-Клод, перш ніж ми пішли б, обнявшись, до неї додому, піднялися сходами, скинули тягар такої важкої одежі і такого тоскного очікування.
І я розповів їй про все; як зараз пам'ятаю стіну мурованого вестибюля метро і Марі-Клод, що прихилилася до неї, а я говорю, говорю, зануривши обличчя в гарячий мох її пальта, і зовсім не певний, що моя розповідь з усіма її словами доходить до неї, що вона може зрозуміти.