Ну, спробуй, чого ж ти! Ну тупни, тупни, тупни!
А Сулейман-ібн-Дауд сидів під улюбленим камфорним деревом і чув кожне їхнє слово, і так сміявся, як ще ніколи не сміявся. Він геть забув про своїх султанш, він забув про звіра, що вийшов з безодні морської, він забув навіть про те, що негоже вихвалятись. Він просто сміявся, бо йому було дуже весело. А Балкіс, причаївшись за камфорним деревом, теж усміхалась, радіючи з того, що її любий чоловік розвеселився.
Та ось розпашілий, захеканий Метелик знову метнувся у затінок камфорного дерева і сказав Сулейману-ібн-Дауду:
— Вона хоче, щоб я тупнув! Вона хоче побачити, що з того вийде! О Сулейман-ібн-Дауд, адже ти знаєш, що з того нічого не вийде, і тепер вона ніколи не повірить жодному моєму слову. Вона сміятиметься в мене, поки я житиму.
— Ні, братику,— сказав Сулейман-ібн-Дауд,— більше ми не дамо їй сміятися з тебе.
І він крутнув перстень на пальці — не ради того, щоб похвастати своєю могутністю, а тільки заради Метелика, і — чудо із чудес! — тієї ж миті з-під землі вискочило четверо велетенських джинів.
— О слуги мої,— сказав Сулейман-ібн-Дауд,— коли оцей пан, що сидить на моєму пальці (бо нахабний Метелик і справді там сидів), тупне лівою передньою ногою, ви понесіть мій палац і сад з громовим гуркотом аж ген за хмари. А коли він тупне знову, ви обережно поставте все на місце.
— Тепер, братику,— додав він,— повертайся до своєї жінки і тупай собі на здоров'ячко.
Метелик прилетів до жінки, а та все не вгавала:
— Ну спробуй, тупни! Ага, боїшся! Ну тупни, тупни.
А Балкіс побачила, як чотири могутніх джини взялися за чотири кінці саду, посеред якого стояв палац, і аж заплескала тихесенько в долонь
"Нарешті,— сказала вона сама собі,— нарешті Сулейман-ібн-Дауд заради Метелика зробить те, що давно мав би зробити заради власного спокою,— тепер сварливі султанші натерпляться страху".
І тут Метелик тупнув ногою.
І враз джини підхопили палац та сад і понесли високо, високо вгору, і грізно загуркотів грім, і все зникло у непроглядній пітьмі.
А Метелиха пурхала в темряві і слізно благала:
— Ой-ой, я більше не буду! Пробач, що я таке казала. Поверни сад на землю, любий мій чоловіченьку, і я ніколи тобі не перечитиму.
Метелик злякався не менше за свою Метелиху, а Сулейман-ібн-Дауд так сміявся, що кілька хвилин не міг промовити й слова. Нарешті він перевів подих і прошепотів Метеликові:
— Тупни, братику, ще раз, поверни мені палац, о найбільший з усіх чародіїв!
— Так, поверни йому палац,— сказала Метелиха, пурхаючи в темряві, неначе міль.— Віддай йому палац і більше не вдавайся до такого страшного чародійства.
— Ну, гаразд,— сказав Метелик з удаваною недбалістю.— Ото бачиш, як до мене чіплятися. Мені-то однаково, я звик і не до таких див. Але ради тебе і ради Сулеймана-ібн-Дауда я поставлю усе на місце.
І він знову тупнув, і тієї ж миті джини опустили палац та сад на землю, та так обережно, що ке було й чути. Сонце яскраво осявало густо-зелені крони помаранчевих дерев, прекрасні водограї дзюркотіли серед рожевих єгипетських лілей, пташки заливалися Співами, а Метелиха лежала під камфорним деревом, ледь ворушачи крильцями, і злякано лепетала:
— Я більше не буду! Я більше не буду!
А Сулейман-ібн-Дауд від сміху просто не міг говорити. Він знеможено відкинувся назад, гикнув і, посварившись на Метелика пальцем, сказав:
— О великий чарівниче, для чого було повертати мені палац, коли ти вбиваєш мене сміхом!
Аж тут почувся страшний лемент. То всі дев'ятсот дев'яносто дев'ять султанш з криком та вереском вибігали з палацу, кличучи за собою своїх дітей. Вони дріботіли рядами по широких мармурових сходах, і в кожному ряду було по сто душ.
А мудра Балкіс пішла їм назустріч і спитала:
— Що вас наполохало, о султанші?
Вони зупинились на широких мармурових сходах рядами, і в кожному ряду було по сто душ, і всі в один голос сказали:
— Що налякало? Ми жили собі мирно та тихо у золотому палаці, аж раптом як стій палац зник, і ми опинились у страшній непроглядній пітьмі. І загуркотів грім, і в темряві почали літати джини та ефріти. Ось що наполохало нас, головна султаншо. І ми такого страху набралися, такого страху натерпілися, що від того страху нам ще й досі ой страх як страшно.
Тоді Балкіс, перша красуня серед цариць, єдина кохана дружина Сулеймана-ібн-Дауда, володарка Сабеї та золотоносних річок Півдня від пустелі Сій аж до веж Зімбабве, Балкіс, що була майже така мудра, як сам наймудріший серед мудреців Сулейман-ібн-Дауд, тоді оця Балкіс сказала:
— Заспокойтеся, о султанші! То один метелик пожалівся на свою дружину, яка весь час з ним сварилась, і наш повелитель, Сулейман-ібн-Дауд, трохи провчив її, щоб вона була сумирніша та покірливіша, бо метелики дуже цінують ті чесноти.
Тоді наперед виступила султанша з Єгипту, фараонова дочка, і сказала:
— Не може бути, щоб наш палац злетів у повітря, наче пір'їна, заради якоїсь там комашини. Ні, певно, то помер Сулейман-ібн-Дауд, і сама природа громом і пітьмою сповістила нас про це.
Балкіс, не обертаючись, кивнула головою сміливій султанші з Єгипту і сказала до всіх султанш:
— Ідіть подивіться.
І вони пішли по. широких мармурових сходах рядами, і в кожному ряду було по сто душ, і під камфорним деревом побачили Сулеймана-ібн-Дауда, у якого на кожній руці сиділо по метелику, і він колисав їх, і султанші почули, як він сказав:
— О жінко мого повітряного брата, пам'ятай, що віднині ти повинна догоджати своєму чоловікові, а то він знову тупне. Адже ти чула його слова, що йому не звикати до такого чародійства, і на власні очі бачила, який він великий чародій,— зумів підняти в повітря палац самого Сулеймана-ібн-Дауда! Живіть мирно, діти мої!
Він поцілував їм крильцята, і вони полетіли.
Тоді всі султанші, за винятком Балкіс, найпрекраснішої Балкіс, що стояла збоку й усміхалась, попадали долілиць і сказали самі собі:
— Якщо вже сердитий на дружину метелик наробив такої біди, то що може спіткати нас, коли ми без кінця надокучаємо нашому повелителю своїм неугавним лементом та чварами?
І вони позапиналися своїми покривалами, і позатуляли руками собі роти, і тихо-тихо, щоб їх навіть не чули, побігли навшпиньках назад у палац.
Тоді Балкіс, найніжніша й найвродливіша Балкіс, вийшла з-за високих червоних лілей у затінок камфорного дерева, І поклала руку на плече Сулейману-ібн-Дауду, і сказала:
— О мій повелителю і скарбе моєї душі! Радій: тепер султанші в Єгипту, Ефіопії, Абіссинії, Персії, Індії та Китаю дістали добру науку, якої вони довго не забудуть.
І Сулейман-ібн-Дауд, дивлячись на метеликів, які, граючись, пурхали на осонні, сказав:
— О моя подруго і скарбе мого щастя, як же це сталося? Адже я весь час тільки жартував з Метеликом.
І він розповів Балкіс про те, що зробив заради Метелика. А ніжна, любляча Балкіс сказала:
— О мій повелителю і володарю днів моїх! Я сховалась за камфорним деревом і геть усе бачила. Це я навчила Метелиху, щоб вона примусила Метелика тупнути. Я знала, що мін повелитель жартома сподіє якесь велике чудо, а султанші, те чудо побачивши, налякаються і принишкнуть.
І вона розповіла йому все, що султанші казали, бачили й думали.
Тоді Сулейман-ібн-Дауд підвівся з лави, що стояла під камфорним деревом, простяг до Балкіс руки і, відчуваючи на серці радість, сказав:
— О подруго моя і насолодо днів моїх! Знай, що, коли б я сподіяв це чудо проти султанш з гордощів чи гніву, мені було б так само соромно, як тоді, коли я збирався влаштувати бенкет для усіх звірів світу. Але дякуючи твоїй мудрості, я сподіяв чудо заради жарту, а воно, бач, звільнило мене від сварок моїх сварливих жінок. Скажи ж мені, подруго моя і серце серця мого, звідки в тебе така мудрість?
І тоді Балкіс, найвродливіша і найстрункіша Балкіс, подивилася Сулейману-ібн-Дауду просто в очі, а потім, схиливши голівку, точнісінько як Метелиха, сказала:
— А звідти, по-перше, що я люблю тебе, о мій повелителю, а по-друге, я добре знаю жіночу вдачу.
І вони пішли до палацу, і жили щасливо до кінця днів своїх.
А й справді ж, Балкіс хитро придумала?
Якщо, до кінця прочитавши цю книжку,
Ти скажеш: "Навіщо така мені казка?
Що з неї візьму я? Чого я навчуся?"
То я відповім, ти ж послухай, будь ласка.
Це казка для тих, що похвастатись люблять,
Хоча і не мають для того причини,
Це казка для тих, що себе тільки люблять,
Забувши про скромність — окрасу людини.
Коли ти захочеш похвастатись, друже,
То зваж перед тим: чи робити це слід?
Згадай на хвилину про звіра морського,
Що з'їв Сулейманів обід.