Капітан зняв темні окуляри, і обличчя в нього стало звичайне.
— Слухай, братчику, надовго ви сюди?
Я спершу не зрозумів, що він звертається до мене, а потім здогадався.
— Ми,— кажу,— назавжди.
— А...— Капітан розуміюче похитав головою.
Я прокинувся від незнайомого запаху. Я спав у дворі під персиковим деревом. Це воно так незнайомо пахло. На лавочці сиділа мама. Вона була вдягнена так само, як учора. І тому мені здалося, наче ми все ще в дорозі, все ще не приїхали. Але ми приїхали. Просто мама не лягала спати.
— Мамо,— запитав я,— що ми будемо робити?
— Не знаю,— відповіла мама.— А втім, знаю. Снідати.
Рипнула хвіртка, і в двір увійшла маленька огрядна жінка в хатньому халаті.
— Добридень,— сказала вона,— з приїздом. Я ваша сусідка, Волохіна Марія Семенівна. А як же чекав вас старий! Як же чекав! Усе казав: у мене дочка красуня.— Сусідка якось незрозуміло замуркала.—Я ж то гадала, всім батькам їхні доньки здаються красунями. А тепер бачу, що не хвастав...
— Добрий день,— перебила її мама.— Сідайте.
— Маріє! — пролунав чоловічий голос з-за паркана.— Я йду на роботу!
— Почекаєш! — грубо відказала жінка й знову повернулася до мами.— Мій, завжди йому ніколи. Така краса та без чоловіченька,— вела далі сусідка.— Ну, тут ви не пропадете. На курортах чоловіки лагідні.
— Облиште,— сказала мама й поглянула в мій бік.
— Маріє! — знову пролунало з-за паркана.— Я йду!
Сусідка побігла. А ми з мамою поснідали й пішли гуляти містом. Людей на вузьких гурзуфських вулицях було мало. Місцеві працювали, а відпочиваючі сиділи біля моря. Була страшенна спека. Асфальт перегрівся й вгинався під ногами, наче подушка. Але ми з мамою ходили й ходили. Я мовчав, і мама мовчала. Мені здалося, що мама хоче замучити себе й мене. Нарешті ми зійшли до моря.
— Можеш скупатися,— сказала мама.
— А ти?
— Я не буду.
Море було тепле й тихе. Я плив довго й усе чекав, коли мама гукне, щоб я вертався. Але мама не гукала, а я вже стомився. Тоді я оглянувся. Мама сиділа, якось незграбно підібгавши під себе ноги. Я подумав, що мама схожа на пораненого птаха. Одного разу знайшов на озері качку з перебитим крилом, вона також якось незграбно сиділа. Я поплив назад. Виліз на берег. Від напруження тремтіли ноги й стугоніло у вухах. Ліг животом на гаряче каміння і похилив голову на руки. Зовсім поряд зашурхотіло каміння, хтось пройшов майже по моїй голові й зупинився. Я трохи розплющив очі й побачив ноги в сандалях геть подряпаних і збитих від постійного ходіння по каменях. Я підвів голову: за маминою спиною стояла маленька дівчинка й роздивлялася собак на хустці. Коли вона побачила, що я втупився в неї, то відвернулася від собак.
— Тебе як звати? — запитав я.
— Сойка,— відповіла дівчинка.
— Сойка? — здивувався я.— Це пташине ім'я А може, ти лісова птаха з породи горобиних?
— Ні. Я дівчинка. Я живу на Кримській вулиці, будинок чотири.
"Ну, Сойка то Сойка,— подумав я.— Мало хіба яких імен не вигадують батьки для своїх дітей. У нас, наприклад, у класі вчився хлопчик, якого звали Трамвай. Його батько був першим вагоноводом на першій трамвайній колії, прокладеній у місті. Це була, можна сказати, історична подія На честь цього він дав своєму синові ім'я Трамвай. Не знаю, як вони звуть його вдома: Трамвайчик, або Трамчик, або Трамвасичок? Язик поламаєш. Сміхота. А Сойчин батько, мабуть, мисливець".
— Сойко,— запитав я,— твій батько мисливець?
— Ні. Він колгоспний рибалка. Бригадир.
Мама обернулася, поглянула на Сойку й сказала:
— Її звуть не Сойка, а Зойка. Еге ж? — Дівчинка кивнула.— Просто вона ще маленька й не вимовляє букву "з".
— До побачення, Зойко,— сказала мама.
— До побачення, Сойко,— сказав я. Тепер мені більше подобалось ім'я "Сойка". Кумедне ім'я якесь лагідне.
Діда вдома не було. Він прийшов значно пізніше, коли на сусідньому подвір'ї уже лунали голоси курортників. Наша сусідка здавала в найми кімнати приїжджим. Дід прийшов веселий. Він поплескав мене по плечу й сказав:
— То ось що, Катрусю (це так звати мою маму), завтра підеш найматися на роботу. Я вже домовився. В санаторій, за фахом, медичною сестрою.
— Оце добре! — сказала мама.
І раптом дід скипів. Він навіть нагримав на маму:
— Чи довго ти гратимеш у хованки зі мною, що в тебе скоїлось?
Мама розповіла дідові про дядька Миколу й про те, що він говорив про тата.
— Усе це твої причіпки до Миколи. Він гарний хлопець.
— Він був би поганим батьком для Толі,— вперто мовила мама.
— Толя, Толя! Премудра голова. Толя перший час міг би пожити в мене.
— Я не залишусь без мами,— сказав я.—І вона теж нікуди не поїде. Я не люблю дядька Миколу.
— А ти чого ж бо? Ти навіть не знав свого батька. Микола його скривдив. А якщо Микола має рацію, якщо він досі де-небудь живе там, у чужій країні?
Дід сказав страшне! "Тато живе там, у чужій країні? — подумав я.— Отже, він просто зрадник".
— Цього не може бути,— сказав я.
— Багато ти тямиш у людях! — відповів дід.
— Батьку, зараз же замовкни! — закричала мама.— Подумай, що ти говориш?
Останніх слів її я вже не чув. Я вискочив з дому й побіг темними вулицями Гурзуфа.
— Толю, Толю!..— почувся мамин голос.— Вернися!... Толю-ю!..
Я вирішив негайно ж поїхати від діда, якщо він мені таке сказав. Він, видно, мене ненавидить, бо я викапаний батько. І мама через це ніколи не зможе забути тата. В мене не було жодної копійки, але я прибіг на пристань. Там стояв той самий теплохід, на якому ми приїхали в Гурзуф. Я підійшов до капітана й запитав:
— На Алушту?
— На Алушту.
Я гадав, капітан мене впізнає, але він мене не впізнав. Я трохи пройшовся причалом і знову підійшов до капітана:
— Товаришу капітан, ви мене не впізнаєте? Ми вчора приїхали з мамою на вашому теплоході.
Капітан уважно подивився на мене.
— Впізнав. А ти куди сам так пізно?
— Треба в Алушту, терміново. А грошей у мене немає, не встиг у мами захопити. Пропустіть без квитка, а я потім вам віддам.
— Гаразд, сідай,— сказав капітан.— Довезу.
Я проскочив на теплохід, поки капітан не передумав, і вмостився на останній лаві, в кутку.
Теплохід відчалив, гойдаючись на хвилях. За бор том миготіли берегові вогники. Вони чимраз більше віддалялися, а попереду було чорне нічне море Воно шумувало за бортом, обливало мене холодними бризками. До мене підійшов матрос і сказав:
— Гей, хлопче, тебе капітан кличе в рубку.
Я підвівся й пішов. Іти було важко, дуже хитало, і палуба тікала з-під ніг.
Капітан стояв за кермом і дивився у темряву. Не знаю, що він там бачив. Але дивився він пильно й подеколи крутив колесо то в один, то в інший бік. Над ним горіла тьмяна електрична лампочка, і такі ж лампочки горіли на носі та на кормі теплохода. Нарешті капітан обернувся:
— То що там у тебе скоїлося?
Я змовчав. Мені нічого було говорити цій чужій людині. Але він до мене причепився, і я зрештою сказав:
— З дідом посварився...
— Так,— сказав капітан і знову втупився в темряву.
Я почав говорити, що їду до свого приятеля Льошки і там якось улаштуюсь, але раптом наш теплохід загув і заглушив мої слова.
— Так,— знову сказав капітан,— а як же мама? Ох, оці горді сини, вони завжди думають тільки про свою персону, а що ж бо їм подумати про маму?
— Маму шкода,— відповів я.
— А діда не шкода? Старий погарячкував, а ти відразу в амбіцію.
Я не став відповідати капітанові — адже він нічого не знав...
— А твій дід славна людина. Чебуреки готує — пальчики оближеш.
— Це не найголовніше.— Я зі злістю відвернувся.
Назустріч нам ішов катер. Він теж у відповідь загув. Катер був маленький, його майже не було видно в нічному велетенському морі, тільки електричні лампочки, що висіли на ньому, пливли, розгойдуючись на хвилях.
— У нього троє синів на війні загинуло,— сказав капітан.— Тут, у Криму, ми разом воювали. Кілька днів були в бою. Втомилися й уночі лягли поспати, міцно притулившись один до одного. А вранці підвестися не можемо, примерзли до землі. Повідривалися — і в бій. Вони всі троє так і загинули в цьому бою. Холодно було воювати...
Капітан замовк. Через шум хвиль і гул машини розмовляти було важко, доводилося весь час кричати. Ми мовчали до самої Алушти. Коли причалили, я повернувся й пішов собі. Поволі так. Вийшов на пристань. Постояв. Потім з'явився капітан. Він мені сказав:
— Я на твоєму місці повернувся б назад. Негарно так. Завтра я до вас зайду і все владнаю. Ми з твоїм дідом давні друзі.
— Не можу я.
— А я все ж таки на твоєму місці повернувся б Мати зараз, мабуть, по всьому Гурзуфу бігає, тебе шукає.— Капітан закурив.— Звичка з війни. Ніж не можу кинути курити. Ну, ходім у зворотний рейс.— Капітан кинув цигарку в море й важке стрибнув на палубу теплохода. А я слідом за ним. Сів на те ж саме місце й просидів до самого Гурзуфа. Коли причалили, я почув дідів голос:
— Костю, ти не бачив, мій хлопчина не поїхав з тобою рейсом на Алушту?
Капітан промовчав. Тоді я сказав:
— Тут я! — і вийшов на пристань.
* * *
Мама й дід ішли на роботу рано, і я залишався сам. Щоранку я прокидався від одних і тих самих слів:
— У-ух ти, зайченя моє! У-ух ти, зайченя яке! — Це наш сусід Волохін бавився зі своїм маленьким синком, поки його жінка торгувала персиками на базарі.
Але сьогодні Волохін не бавився з сином, а несамовито лаяв свою жінку. Я вийшов на вулицю. У Волохіних хвіртка була відчинена, і подвір'ям з дитиною на руках походжав Волохін — довгий, білявий чоловік. Він помахав мені рукою і запобігливо попросив:
— Моя пішла і зникла. А мені треба йти. Посидь, будь ласка, з зайченям.
Я й не стямився, як "зайченя" опинилось у мене на руках, а Волохіна й слід захолов.
Дитина була товста, обличчя в неї було як помідор. Я почав її термосити й розгойдувати, але вона не видавала ані звуку. "Німе якесь,— подумав я.— Жодного разу не чув його голосу". В мене втомилися руки, і я опустив "зайченя" на землю. І раптом воно як зарепетує. Довелося знову взяти його на руки й протримати до приходу Волохіної.
— Мій довгий уже побіг? — запитала Волохіна.— Дірява калоша! Інші чоловіки з жінками на базарі торгують. А цьому незручно. Він фізкерівник у санаторії, і його можуть упізнати відпочиваючі. Начальник!
Я вислизнув у хвіртку й подався до моря. Ішов набережною і стукав палицею об залізну огорожу міського парку, в який нікого з місцевих жителів не впускали.