Але радість його була передчасна. Перший лорд опочивальні уже взяв у руки панчохи і вже збирався натягти їх Томові на ноги, як раптом густа краска залила йому обличчя, і він поспішно віддав їх назад архієпіскопові Кентерберійському і, показуючи на щось на панчохах, злякано прошепотів: "Дивіться, мілорд!" Архієпіскоп пополотнів, потім почервонів і, сунувши панчохи лорд-адміралові, ледве вимовив: "Дивіться, мілорд!" Лорд-адмірал передав панчохи спадковому пов՚язачеві серветки, і в нього ледве вистачило сили пробурмотіти: "Дивіться, мілорд!" Панчохи помандрували назад через руки лорда-сенешаля, коменданта Тауера, герольдмейстра, гардеробмейстра, королівського канцлера Ланкастерського герцогства, третього обер-камергера, головного лісничого Віндзорських лісів, другого лорда опочивальні, першого лорда обер-єгермейстра, і все це під здивований, зляканий шепіт: "Дивіться! Дивіться!" Нарешті панчохи потрапили в руки обер-шталмейстра. Той з хвилину дивився на причину загального збентеження.
— Господи, помилуй! — прошепотів він,— від зав՚язки відскочив наконечник! До Тауера, до головного охоронника королівських панчіх! — і безсило схилився на плече першому обер-єгермейстрові.
Тим часом принесли інші панчохи, де на зав՚язках не було ніяких дефектів.
Усе на світі має свій кінець, і Том Кенті дістав, нарешті, змогу вибратися з ліжка. Один сановник налив йому води, другий наглядав за вмиванням, третій держав напоготові рушник. Щасливо відбувши й цю церемонію, Том приготувався прийняти послуги королівського перукаря. З рук майстра цирульного мистецтва він вийшов гарненький і граціозний, як дівчинка — в червоній атласній накидці і в капелюсі з пурпуровим пером. Він поважно. рушив до їдальні між рядами придворних, які шанобливо розступалися перед ним і опускались на коліна.
Після сніданку його з пишнотою, достойною короля, повели в супроводі головних сановників держави і п՚ятдесяти охоронців з позолоченими топірцями в руках до тронного залу, де він мав зайнятися державними справами. Коло трону став його "дядько", лорд Гертфорд, щоб допомагати королеві мудрими порадами.
Насамперед з՚явились знатні лорди, що їх покійний король обрав своїми душоприказниками. Вони прийшли спитати в Тома згоди на деякі свої розпорядження. Це була формальність, але не зовсім пуста, бо протектор ще не був призначений. Архієпіскоп Кентерберійський оголосив постанову ради душоприказників щодо похорону покійного монарха і наостанку прочитав їх підписи: архієпіскоп Кентерберійський, лорд-канцлер Англії Вільям, лорд Сент-Джон, Джон лорд Гассел, Едуард граф Гертфорд, Джон віконт Лілі, Кетберт єпіскоп Дюремський.
Том не слухав, його збентежив у документі один пункт. Він повернувся до лорда Гертфорда і пошепки спитав:
— На який день, він каже, призначено похорон?
— На шістнадцяте число наступного місяця, ваша величність.
— Та це ж безглуздя! Хіба він доти збережеться?
Бідний хлопець! Королівські звичаї все ще були для нього новиною. Він звик бачити, що в Смітному дворі покійників якнайшвидше спроваджували на кладовище. Але лорд Гертфорд двома-трьома словами заспокоїв його.
Далі статс-секретар доповів про розпорядження державної ради, яка призначила прийом чужоземних послів на другий день об одинадцятій годині ранку і просила згоди короля.
Том запитливо глянув на лорда Гертфорда, і той шепнув йому:
— Будьте ласкаві, ваша милость, висловити свою згоду! Посли з՚являться для того, щоб засвідчити глибокий жаль своїх повелителів з приводу тяжкої втрати, що спіткала вашу величність та Англійське королівство.
Том послухався його поради. Після того другий статс-секретар почав читати звіт про витрати на штат покійного короля, що за останнє півріччя становили двадцять вісім тисяч фунтів стерлінгів. Ця сума так вразила Тома, що в нього захопило дух. Ще більше здивувався він, коли почув, що з цих грошей двадцять тисяч ще не виплачено, що державна скарбниця майже порожня і тисяча двісті слуг — у скрутному становищі, бо давно вже не одержують платні. Тут Том не витримав і палко вигукнув:
— Та так ми зовсім зубожіємо! Треба негайно взяти менший будинок і розпустити слуг. Однаково вони тут ні до чого, тільки заважають та дратують своїми послугами, які гидко й соромно приймати. Такі послуги потрібні хіба ляльці, яка ні руками, ні головою не може дати собі ради. Добре було б купити маленький будинок якраз проти рибного базару коло Біллінгзгейта…
Лорд Гертфорд міцно стиснув Томові руку. Той враз урвав свою нерозумну мову й почервонів. Але на обличчях придворних не видно було й тіні здивування, неначе в словах короля ніхто не помітив нічого чудного.
Ще якийсь секретар доповів, що покійний король у своїй духівниці заповідав ушанувати лорда Гертфорда герцогським титулом, братові його, серові Томасу Сеймурові, надати звання пера, синові Гертфорда — графство, а інших почесних служителів корони теж піднести в званні. Рада ухвалила призначити засідання на шістнадцяте число місяця лютого для обговорення та виконання волі небіжчика.
Покійний король у духівниці нікому не віджалував маєтків, відповідних дарованим титулам, але рада, знаючи бажання покійного, вважала за потрібне наділити Сеймурові "земель на п՚ятсот фунтів стерлінгів", а синові Гертфорда "на вісімсот фунтів стерлінгів", додавши ще ділянку на триста фунтів стерлінгів з яких-небудь єпіскопських земель, якщо на те буде згода його величності.
Том знов мало не випалив, що перш ніж розтринькувати гроші, слід було б сплатити борги покійного короля. Але обачний лорд Гертфорд власним дотиком руки врятував його від цієї необережності, і Том, хоч у душі був дуже невдоволений, дав свою королівську згоду. З хвилину він сидів і міркував, як легко й просто творити всякі дива, і раптом у голові в нього майнула думка: чому б йому не зробити свою матір герцогинею Смітного двору й не подарувати їй маєток? Але вмить його пройняло гірке розчарування: адже ж він тільки зветься королем, а справді він підвладний цим поважним ветеранам і вельможам. Для них його мати — лише витвір хворої уяви, вони недовірливо вислухають його проект і пошлють по лікаря.
Нудні справи тяглися без кінця. Секретарі читали петиції, укази, грамоти і всякі багатослівні, одноманітні й набридливі папери. Нарешті Том важко зітхнув і пробурмотів про себе: "Що я такого зробив, що мене позбавили свіжого повітря й сонця, зачинили тут, зробили королем і мучать без кінця?" Раптом його запаморочена голова хитнулася і впала на плече. Справи королівства припинилися, бо монарх, наділений владою перетворити все в закон, був відсутній. Навколо заснулої дитини запанувала тиша, і мудрі державні мужі увірвали нараду.
До полудня Томові пощастило, з дозволу його опікунів Гертфорда і Сент-Джона, провести приємну годину в товаристві леді Елізабет і маленької леді Джен Грей, хоч принцеси й були трохи зажурені тяжким лихом, що спіткало королівський дім. Наприкінці їхнього візиту його відвідала й "старша сестра", відома в історії під ім՚ям "Марії Кривавої". Вона заморозила його своєю урочистою надутою промовою, яка сподобалася йому лише тим, що була коротка.
На кілька хвилин його залишили самого, а потім впустили до нього худенького хлопчика років дванадцяти, одягненого в усе чорне: тільки мережива навколо шиї й на рукавах були сніжнобілі. В його костюмі не було ніяких ознак трауру, крім пурпурового банта на плечі. Він ішов несміливо, з похиленою головою і, підійшовши до Тома, став на одне коліно. Том пильно подивився на нього й сказав:
— Встань, хлопче. Чого тобі треба? Хто ти?
Хлопець підвівся. Він стояв перед Томом у величній, спокійній позі, але обличчя в нього було зажурене.
— Ти, звичайно, пам՚ятаєш мене, мілорд. Я твій паж для биття.
— Паж для биття?
— Авжеж, ваша величність. Я Гемфрі, Гемфрі Марлоу.
Том подумав, що його опікунам слід було розповісти йому про цього пажа. Становище було незручне. Що йому робити? Удавати, що він пізнав хлопця, а потім кожним словом прохоплюватися, що ніколи про нього й не чув? Ні, це не годиться. Але тут його заспокоїла одна несподівана думка: такі випадки, мабуть, ще не раз траплятимуться, бо Гертфорд і Сент-Джон як члени ради душоприказників повинні будуть частенько відлучатися в справах. Тим-то слід було б добрати способу, як самому виплутуватися із скрути. Так, він зараз спробує й побачить, що з цього вийде. Том заклопотано потер собі лоба й сказав:
— Тепер, здається, я пригадую тебе, але думки мої затьмарені недугою…
— Яка шкода, мій бідний повелителю! — співчутливо вигукнув "паж для биття" і додав про себе: "Значить, це правда, він не сповна розуму, сердешний! Але який же я забутливий! Мені ж веліли ніяк не помічати, що з ним щось негаразд".
— Дивно, як пам՚ять зраджує мене останніми днями,— скаржився Том.— Та ти не звертай уваги, це швидко минає. Часто найменший натяк враз нагадує мені забуті події й імена. ("А часом такі, що я зроду не чув", додав він про себе). Ну, кажи, яка в тебе до мене справа.
— Справа ця пуста, ваша величність, але я все ж насмілюся вас потурбувати нею, з дозволу вашої милості. Два дні тому, коли ваша величність на уроці грецької мови зволили тричі помилитися, пригадуєте, вранці…
— Так, здається, пригадую… ("Це навіть не зовсім і брехня, бо коли б я задумав учити грецьку мову, напевне помилився б не тричі, а разів сорок"). Так, так, ну, далі.
— Учитель, розгнівавшись на вас за таку, як він сказав, неохайну й безглузду роботу, обіцяв мене добре висікти, але…
— Висікти? Тебе? — вигукнув Том, не тямлячись від здивування.— Та з якої речі він битиме тебе за мої помилки?
— Ах, ваша милость, знов забуваєте! Він же завжди січе мене, коли ви погано вчитесь.
— А, правда, я й забув. Ти допомагаєш мені готувати уроки, і, коли я роблю помилки, він гадає, що ти погано виконав свій обов՚язок, і….
— О, мій повелителю, що ви кажете? Я, найгірший із слуг ваших, посмів би вас вчити?
— Та в чому ж тоді ти винен? Що це за загадка? Хто ж справді з՚їхав з глузду — я чи ти? Поясни.
— Та тут нічого й пояснювати, ваша величність. Ніхто не сміє ображати побоями священну особу принца Уельського.