Потім він став поблизу, наче заціпенівши, поки не пролунав новий наказ:
— Рушник!
Гендон узяв рушник, що висів під самим носом у хлопця, і мовчки подав йому. Далі він сам почав умиватися, а його приймак тим часом сів до столу й приготувався їсти. Гендон швидко закінчив свій туалет і вже присунув і собі стільця, як раптом хлопець гнівно вигукнув:
— Схаменися! Ти збираєшся сидіти в присутності короля?
Гендон був вражений до глибини душі. "Біднятко! — пробурмотів він.— Його божевілля росте. Після того як у державі сталася велика переміна, він уявляє себе королем. Ну, що ж, доведеться потурати його примхам, а то ще, чого доброго, він посадить мене в Тауер".
Задоволений своїм жартом, Гендон став позаду короля і почав прислужувати йому якнайпочтивіше.
У хлопчика під час вечері суворість його королівської гідності трохи пом՚якшала і, коли він наївся, з՚явилося бажання побалакати.
— Якщо не помиляюсь, ти, здається, назвав себе Майлзом Гендоном? — сказав він.
— Так, ваша величність,— відповів Майлз і про себе додав: "Коли вже я взявся догоджати божевільному хлопчикові, то мушу величати його і найяснішим королем і вашою величністю. Не слід спинятися напівдорозі. Я повинен якнайкраще грати свою роль, бо, як помилюся, можу попсувати добре діло".
Після другої чарки вина на серці в короля стало веселіше, і він промовив:
— Я хотів би познайомитися з тобою ближче. Розкажи мені про своє життя. Поводишся ти відважно й благородно,— ти знатного роду?
— Ні, рід наш не дуже знатний, ваша величність. Мій батько баронет — один з молодших лордів на королівській службі — сер Річард Гендон з Гендонського замка в Кенті.
— Щось не пригадую такого імені. Ну, гаразд, розказуй про себе.
— Про себе нічого багато розказувати, ваша величність, але, можливо, це розважить вас на якісь півгодини, все рівно немає нічого цікавішого. Мій батько, сер Річард, людина дуже багата й великодушна. Мати моя вмерла, коли я був ще хлопчиком. У мене є два брати. Старший, Артур, в усьому схожий на батька, а молодший, Г՚ю, підлий, зажерливий, зрадливий, злий, підступний — справжня гадина. Такий він був змалку, і такий він був і десять років тому, коли я його бачив востаннє. У дев՚ятнадцять років це був цілком готовий мерзотник. Мені тоді минуло двадцять, а Артурові — двадцять два. У нас жила ще леді Едіт, моя кузина,— їй було тоді шістнадцять років — красива, лагідна, добра, дочка графа, остання в роді, спадкоємиця великого багатства й графського титулу, якого нікому було передати. Мій батько був її опікуном. Я кохав її, вона мене теж кохала. Але вона з дитинства була заручена з Артуром, і сер Річард нізащо не дозволив би порушити цей договір. Артур любив іншу дівчину і умовляв нас не журитися і не втрачати надії, що час і щаслива нагода допоможуть усім нам добитися свого. Г՚ю ж любив багатство леді Едіт, хоч запевняв, що любить її саму,— але він завжди так: казав одне, а думав інше. Тільки даремно намагався він сподобатися леді Едіт. Він міг дурити тільки батька. Батько любив його найбільше з усіх нас і вірив йому. Г՚ю був наймолодший, і всі ненавиділи його, а цього завжди буває досить, щоб скорити батьківське серце. До того ж, у Г՚ю був солоденький, вкрадливий язик і надзвичайна здібність брехати,— що теж обплутує сліпу любов. У мене норов шалений, але від мого шаленства нікому, крім мене самого, шкоди не було. Я нікого не зганьбив, не заплямив себе ні злочином, ні підлотою, нічим не збезчестив свого доброго імені.
Проте Г՚ю зумів скористатися з моєї вдачі. Він бачив, що в Артура слабе здоров՚я, і сподівався, що смерть старшого брата піде йому на користь, коли тільки прибрати мене з дороги… А втім, це довга історія, ясний мій королю, і не варто її розповідати. Коротко кажучи, Г՚ю так хитро перебільшував усі мої провини, що вони здавалися злочинами, і, кінець кінцем, знайшовши в моїй кімнаті шовкову мотузяну драбину, яку він сам підкинув, негідник з допомогою підкуплених слуг та інших брехливих свідків переконав батька, що я збирався викрасти леді Едіт і одружитися з нею наперекір його волі.
Батько вирішив, що вигнання на три роки з дому й батьківщини зробить з мене справжнього чоловіка й воїна і навчить мене розуму. За довгі роки тяжких поневірянь я брав участь у війнах на континенті, зазнав жорстоких ударів долі, чимало лиха і всіляких пригод. Але в останньому бою я потрапив у полон і сім років томився у в՚язниці на чужій стороні. Завдяки мужності і хитрощам я, нарешті, вирвався на волю і одразу ж подався до Англії. І ось я приїхав. Немає в мене ні грошей, ні пристойної одежі, і я нічого не знаю, що сталося за ці сім років в рідному замку з моїми близькими. От і вся моя сумна історія, ваша величність.
— Тебе підло скривдили! — вигукнув маленький король, блиснувши очима.— Але я відновлю твої права — клянуся! Це слово короля!
Зворушений оповіданням Майлза, молодий король одверто вилив своє горе перед здивованим другом і розказав про всі свої лихі пригоди. Коли він скінчив, Майлз подумав про себе:
"Ач яка в нього буйна уява! І розум неабиякий, бо так з нічого ні хворий, ні здоровий не сплете таку чудову й правдоподібну казку. Бідна, пропаща голівонька! Ну, нічого, поки я живий, у нього буде і друг і захисник. Я не пускатиму його від себе ні на крок. Він буде моїм улюбленцем, моїм маленьким товаришем. І я його неодмінно вилікую! Він цілком видужає, прославиться, і тоді я з гордістю казатиму: "Він мій, я підібрав його, коли він був маленьким безпритульним обірванцем, але зразу помітив, які в нього здібності, і був певний, що колись ім՚я його прогримить на весь світ. Дивіться на нього — хіба я не був правий?"
А король казав замислено і повільно:
— Ти визволив мене від образи й ганьби, можливо, врятував мені життя, а отже й корону. За таку послугу годиться віддячити щедрою нагородою. Скажи, чого ти бажаєш, і я зроблю все, що тільки в моїй королівській власті.
Ця фантастична промова вивела Гендона з задуми. Він хотів був уже подякувати королеві й сказати, що вій лише виконав свій обов՚язок і не бажає ніякої нагороди, як раптом у нього майнула щаслива думка. Тоді він попросив дозволу кілька хвилин поміркувати над милостивою пропозицією. Король погодився, зауваживши, що в таких важливих справах краще не поспішати.
Майлз подумав трохи і сказав про себе:
"Отак я й зроблю. Ніяким іншим способом цього б я не добився, а остання година показала, що коли б так тяглося й далі, мені було б дуже незручно й важко. Так, я висловлю йому своє прохання. Яке щастя, що я не пропустив цієї слушної нагоди".
Він став на одно коліно й промовив:
— Моя скромна послуга — звичайний обов՚язок кожного підданця і тому не має ніякої ваги. Але коли ваша величність гадає, що моя послуга варта нагороди, то я насмілюся звернутися до вас з проханням. Років чотириста тому, як відомо вашій величності, під час кривавої ворожнечі між Джоном, королем Англії, і французьким королем було вирішено виставити від кожної країни по бійцю і розв՚язати суперечку поєдинком. Обидва королі та ще король іспанський прибули на місце змагання. Але коли на арену вийшов французький боєць, то всі англійські рицарі були до того вражені його грізним поглядом, що жоден з них не зважився помірятися з ним зброєю. Отже англійський монарх мав програти важливу справу, бо нікому було виходити на герць. А в Тауері тоді сидів лорд де-Курсі, наймогутніший воїн Англії, позбавлений звання й володінь, засуджений на довге ув՚язнення. Звернулися до нього. Він погодився і в повному озброєнні прибув на поєдинок. Та тільки-но французький боєць побачив його величезну постать і почув його славетне ім՚я, як враз утік, і справа французького короля була програна. Король Джон повернув лордові де-Курсі всі його титули й володіння з такими словами: "Проси в мене, чого хочеш, і твоє бажання буде виконане, хоча б коштувало мені півкоролівства". Тоді де-Курсі, ставши перед королем навколішки, як оце зараз ваш покірний слуга, відповів: "Я прошу вашу величність надати мені й моїм нащадкам права лишатися з покритою головою в присутності монархів Англії, аж поки в ній існуватиме королівський престол". Як відомо вашій величності, бажання лорда де-Курсї було вволене, і за ці чотириста років рід його не припинився. Отже й досі голова цієї старовинної фамілії безборонно лишається в присутності його величності короля в капелюсі або шоломі, не питаючи на це дозволу.9 Посилаючись на цей приклад, я прошу у вашої величності лише одної милості, одного права, яке буде для мене цілком достатньою нагородою: дозвольте мені й моїм нащадкам завжди сидіти в присутності короля Англії.
— Встань, сер Майлз Гендон, рицар! — врочисто мовив король, легенько вдаривши Гендона по плечу його ж шпагою.— Встань і сідай. Твоє прохання вволене. Поки існує Англія і королівська влада, це право лишиться за тобою.
Його величність відійшов у задумі, а Гендон з полегшенням опустився на стілець.
"Ця чудова вигадка визволила мене з біди,— сказав він сам собі,— ноги в мене страшенно болять. А якби я не придумав цього, мені довелося б стояти ще багато тижнів, аж поки мій бідний хлопець не прийшов би до розуму. До того ж, я віднині став рицарем з королівства Мрій і Тіней. Досить чудне звання для такої прозаїчної особи, як я. Я не сміюся — боронь боже! — бо те, що для мене химера, для нього дійсність. Але з одного погляду це й для мене дещо важить, бо показує, яка в нього благородна душа… А що, як він здумає так пишно величати мене й при людях? Ото буде сміху! Рицар і в такому дранті! Ну, дарма! Хай називає мене, як хоче. Я не скажу ні слова".
ПРИНЦ ЗНИК
Після їди обох друзів опанувала важка дрімота.
— Зніми з мене оце лахміття! — сказав король.
Гендон без заперечень роздягнув хлопця й поклав його в постіль. Потім, озирнувшись по кімнаті, сумно прошепотів:
— Він знов спатиме на моєму ліжку, а де ж я примощуся?
Маленький король помітив його збентеження й пробубонів спросоння:
— А ти лягай на порозі й охороняй мене.
І за хвилину він уже забув усі свої турботи, поринувши в глибокий сон.
— Сердега! Йому й справді треба було б родитися королем! — у захваті пробурмотів Гендон.— Він напрочуд гарно грає свою роль.
Потім він ліг на голій підлозі коло дверей і з задоволенням промовив:
— За ці сім років мені доводилося терпіти більші невигоди.